"Мамі постійно здається, що от-от я зайду у кімнату. Але так не станеться вже ніколи". Історії дітей, яких убила Росія

1 червня у світі відзначають Міжнародний день захисту дітей. Це – нагадування про те, що дорослі повинні захищати права дітей, робити все, аби вони росли щасливими, могли навчатися, не знали горя і війни.

Усі вони заслуговують на те, щоб рости у мирному світі, не бачити насильства, не відчувати страху через постійні обстріли. Та через російську агресію українські діти цим обділені. Лише за підтвердженими даними дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ з початку повномасштабного вторгнення в Україні постраждали майже півтори тисячі дітей. Третина з них загинула.

Якби вони могли – що б розказали про себе і день своєї загибелі? Розповіді укладені з допомогою рідних загиблих дітей.

"Мені дуже хотілося навчитися їздити на велосипеді"

Артем Корнійчук, 1 рік 7 місяців

Кривий Ріг, 16 грудня 2022 року

Артем Корнійчук

Привіт, я Артемко. Мені тепер завжди 1,7 року. Я загинув у Кривому Розі, у себе вдома, коли в будинок влучила російська ракета. Зі мною були мама і тато. Їх теж більше немає, як і нашої сусідки. А за кілька днів, у лікарні помер ще один чоловік з нашого будинку. Нашої квартири більше немає, як і всього під'їзду.

Нас у батьків було двоє: я та старший брат Максим. Коли мама з татом дізналися, що у них скоро народжуся я, вони дуже раділи. А от Максимко – страшно ревнував. Та все змінилося, коли мене привезли з пологового, брат став моїм найкращим другом! Якщо батькам була потрібна допомога, міг і придивитися, і розважити. Особливо це стало в пригоді, коли ми втрьох, з братом та мамою, жили за кордоном. Ми тимчасово виїхали, рятуючись від війни. Я тоді був зовсім маленьким, близько року.

Вдома нас чекав тато. Ох, як я його полюбив, коли повернувся! Звісно, матусю я теж обожнював, але всі називали мене татовим хлопчиком. Я і схожий був на нього.

До мого народження батьки з Максимом часто їздили на природу, на риболовлю, на море. Потім мама стала залишатися зі мною. Але ми мали відновити свої сімейні традиції з відпочинку, щойно я підросту. Мені дуже хотілося навчитися їздити на велосипеді. Тато навчив Максима, і вони багато каталися разом. За кілька років і я мав приєднатися до них.

У день, коли ми загинули, братика не було вдома. Напередодні ввечері він залишився у бабусі. А ми, хоч і ходили у сховище, як було небезпечно, того ранку залишились у квартирі. Тепер ми з мамою і татом Максимкові янголи-охоронці.

"Я загинув миттєво від уламка, а потім машина з моїм тілом вибухнула"

Кирило П’яхін, 8 років

Вінниця, 14 липня 2022 року

Кирило П’яхін

Всім привіт! Мене звуть Кирило, мені 8 років, родом я з Херсона, але вбили мене у Вінниці. Саме у це місто я евакуювався зі своєю родиною після двох місяців життя в окупації.

14 липня російська ракета влучила в офісне приміщення у центрі Вінниці. У той час разом із дядьком я був в автівці, а моя бабуся вийшла у банк. Я загинув миттєво від уламка, а потім машина з моїм тілом ще вибухнула. Дядькові пощастило, ударна хвиля викинула його через відкрите вікно. Через ту ракету з життя пішло 27 людей, серед яких був я та ще дві дитини.

Змалечку я ріс зовнішністю схожий на батька, а характером – на маму. Рано сказав своє перше слово, це було "тато", швидко зробив перші кроки.

Я був спокійним хлопчиком, який обожнював збирати лего. Мав десятки наборів цього конструктора, зводив величезні будівлі. Батькам зі мною було не складно, бо я завжди слухався їх. У вільний час займався малюванням та ходив на футбол, після уроків грав у шахи.

У школі я полюбляв читання та мову, швидко вчив вірші. Запам’ятовував усе майже з першого разу. З батьками ми багато гуляли, їздили у село до рідних.

За півтора тижня до того, як мене вбили, ми святкували мій день народження. Батьки подарували все, що я хотів: автомат, улюблений лего та автівку на управлінні. А потім – рівно за 10 днів – мене вбила російська ракета.

Провести мене в останню путь зібрались десятки людей, більшість – незнайомі. Вони просто хотіли підтримати мою родину. У домовину поклали м’яку іграшку – мого улюбленого ведмедя Потапа.

Після моєї загибелі моя мама розлучилась із моїм батьком. Зараз вона за кордоном, говорить, що їй дуже складно, живе лише одним днем, має сесії з психологом. Мамі постійно здається, що от-от я зайду у кімнату, щось попрошу або спитаю. Але так не станеться вже ніколи.

"Я росла маленькою принцесою"

Анна Фігурна, 15 років

Дніпро, 14 січня 2023 року

Анна Фігурна

Усім привіт! Зараз ви вдивляєтеся в моє усміхнене обличчя. А нумо знайомитись ближче. Мене звуть Аня, мені 15 років, весь свій недовгий вік я прожила у Дніпрі. Тут мене і вбили. 14 січня 2023 року ворог вдарив ракетою по будинку на житловому масиві Перемога. Там в одній квартирі зібралась вся моя родина: я, мама, тато, бабуся та дідусь, тітка з її чоловіком. Вижила тільки бабуся…

Я росла маленькою принцесою у своїх батьків. Мамо і тато робили все, щоб я була щасливою.

Доброзичлива, відкрита, щира, усміхнена, готова допомогти – так про мене міг сказати кожен рідний чи знайомий. Я із задоволенням вчилась, брала участь в олімпіадах, швидко запам’ятовувала вірші, а під час заходів любила бути у головній ролі.

У майбутньому мені дуже хотілось стати психологом, подобалось вислуховувати друзів та допомагати їм порадами. Також я охоче брала на себе обов’язки керівника.

Разом із мамою і татом ми проводили багато часу. Їздили відпочивати на турбази, за місто, відзначали всі свята, збираючись із рідними.

Моя тітка часто жартувала, що за 15 років я із маленької лисенької крихітки перетворилась на довгоногу красуню із тонкою талією та густим волоссям. Тато і мама завжди усміхались на ці слова. Вони так пишались своєю донечкою.

Ми по життю завжди разом були, разом і загинули.

Та російська ракета, яка по обіді 14 січня прилетіла у будинок на Перемозі, знищила мою сім’ю. Більше немає мене, мого татка-оптиміста, моєї турботливої матусі, дідуся, тітки та її чоловіка. А замість затишної квартири моїх рідних у тому будинку залишилась просто величезна діра.

"Останній місяць свого життя я провів в укритті"

Ілля Чех, 9 років

Чернігів, 20 березня 2022 року

Ілля Чех

Всім привіт! Звуть мене Ілля, мені 9 років, а родом я з Чернігова. Останній місяць свого життя я разом із рідними провів в укритті. Моє рідно місто постійно обстрілювали російські військові.

У середині березня ми збирались виїхати. Але не встигли – російський снаряд розірвався поряд з моєю родиною, часу спуститись у сховище ми не мали. Мама, тато і я отримали поранення. Я загинув, хоча лікарі ще добу за мене боролись. Мої рідні вижили.

З дитинства я любив, щоб мама читала мені книжки. Її голос просто зачаровував. Я ріс активним, тому займався гімнастикою, я обов’язково показував всі спортивні вправи мамі, щоб вона повторювала за мною. А з татком ми ходили займатися на турніках.

Щоб приборкати мою енергію, за кілька місяців до загибелі батьки віддали мене у секцію з хіп-хопу. Я так сильно цьому радів, особливо коли вперше вийшов на сцену. Ми мріяли отримати кубок, викладачка обіцяла, що повезе нас на змагання навесні 2022-го. Але ж ви знаєте, що стало зі мною та моїми мріями тієї пори…

У школі вчителі вважали мене допитливим, лагідним та чуйним. Ласкаво називали Іллюшею. Я мав багато друзів серед однокласників. Намагався долучитись до всіх позашкільних активностей – брав участь у заходах та їздив на екскурсії.

У вільний від навчання час ми з батьками гуляли містом, ходили на пікніки, відпочивали у лісі та на річці. Мені подобалось кидати камінці у воду. Я обов’язково знаходив гілку та розмахував нею – як справжній ніндзя.

Про мою загибель мамі та таткові не говорили кілька тижнів, бо вони були у важкому стані після обстрілу. І хоч зараз їхні тіла потроху відновлюються після тієї атаки, але серця – сповнені сумом за мною. Вони досі не знають, як жити без їхнього Іллюші.

"Мама й досі пам'ятає, як кричала, коли побачила моє тіло"

Ростислав Пічкур, 13 років

село Бузова, Київщина, 28 лютого 2022 року

Ростислав Пічкур

Вітаю, я Ростик. Мені 13. Моя сім'я жила у Києві, коли російська армія вдерлася в Україну. Батьки вирішили, що наша багатоповерхівка тепер небезпечна, тож ми перебралися у свій заміський будинок. Проте і звідти довелося тікати. Під час спроби евакуюватися у нашу машину вистрілили з російського танка.

Ми встигли вискочити й сховатися в лісі. Але незабаром пролунав ще один вибух, який забрав моє життя. Крім батьків, там були мої бабуся, дідусь, тітка та хрещений. На щастя, вони врятувалися.

Я вчився у 7 класі школи з поглибленим вивченням німецької. До 5 класу навіть був відмінником. Я ріс слухняною, чемною, доброю та щедрою дитиною. Як каже матуся: ідеальний син. Одне з моїх найбільших захоплень – спорт. За кілька місяців до загибелі я отримав червоний пояс з тхеквондо. Ходив на плавання, а з друзями ганяв у футбол.

З татом ми грали в приставку, їздили на картинг. Усією сім'єю збиралися на риболовлю, ходили по гриби. Після школи бабуся часто пригощала мене улюбленим фастфудом, а дідусь дозволяв разом лагодити його машину.

Автівки – то була моя пристрасть. Я мріяв про BMW. Виявляється, тато хотів її подарувати на моє повноліття. Я цього не знав і вже ніколи не дізнаюся. Але це був би найкращий подарунок! Та поки я не мав справжньої машини, збирав колекційні модельки. На жаль, усі вони згоріли в нашому авто, яке розстріляли з танка.

Моя мама тоді була майже на 6 місяці вагітності. Я так радів, коли дізнався, що матиму брата! Завжди ходив на УЗД, хотів першим дізнатися, як справи у маленького. Але побачити і познайомитися з ним я не встиг. Він народився за 4 місяці після моєї загибелі. Його назвали Ярославом, це ім'я я обрав.

Моїм рідним дуже гірко без мене. Мама й досі пам'ятає, як кричала, коли побачила моє тіло. Зараз вони спустошені, але продовжують жити задля мого улюбленого Ярика.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для УП. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Наталія Куліді, Марія Морозова, спеціально для УП. Життя