Підліток відвертав увагу охоронця, щоб чоловік прослизнув повз. Історія втечі з російського заслання

Авіабомба, що влучає в багатоповерхівку, тижні у підвалі поряд з маріупольським Драмтеатром, вивезення та втеча до Естонії…

Здавалося, Анатолію Олександровичу мало б бути що згадати, але саме на 70-ий рік припало найскладніше. Зараз він з рідними у безпеці на Хмельниччині.

Рік тому дочці і зятю довелося спланувати спецоперацію "викрадення" родича з Казані, куди росіяни обманом вивезли літнього чоловіка з Маріуполя.

***

Анатолій Олександрович понад тридцять років прожив у Маріуполі, де працював робочим на заводі.

"У 2014-му тато розвозив на блокпости нашим захисникам булочки та яблука з власної дачі, – з ніжністю розповідає дочка Анжела, – На його мопеді висіла жовто-блакитна стрічка. Тато постійно переживав, що проросійські містяни зірвуть стрічку, бо вони завжди косилися на нього".

Анатолій Олександрович виріс у білоруському селі на кордоні з Росією. Зараз пригадує, як постійно бився з хлопцями, які приїздили з РФ до родичів.

"Їм [росіянам, – ред.] постійно треба було висміяти українську чи білоруську мови", – пригадує чоловік.

Коли почалася велика війна, знаючи політичну позицію батька, те, що йому тяжко давалося спілкування з проросійсько налаштованими маріупольцями, донька з зятем – Анжела та її чоловік Андрій Гладкови, які самі жили в Хмельницькому, вмовляли його залишити Маріуполь.

"Але він категорично відмовився їхати, – каже Анжела, – Розумієте, всі думали, що це як тоді у 2014-му, трішки постріляють і все закінчиться".

Андрій розказує, що просто почав вимагати у тестя, щоб той виїхав з міста, через що вони посварились.

26-го лютого 2022-го Анатолій Олександрович вистояв довжелезну чергу та встиг зняти пенсію в робочому банкоматі на лівому березі Маріуполя. Він мешкав у одному з найнебезпечніших районів міста. Обстріли посилювалася, сповіщень про евакуацію чи зелені коридори в його районі не було.

2-го березня Гладкови втратили з батьком зв'язок.

"Ми роздивлялися усі списки живих, мертвих, поранених, обривали телефони усіх закладів в надії встановити місцеперебування Анатолія Олександровича. Все було марно", – згадують діти.

Анатолій Олександрович тиждень протримався у холодній знеструмленій квартирі на вулиці Українського Козацтва. Після того, як вибух стався біля його під'їзду, у квартирі повилітали вікна. Чоловік попросився ночувати до сусідки, а, приблизно 10-го березня, багатоповерхівку атакували з неба.

Зруйнований будинок Анатолія

Сусіди з інших під'їздів будинку кажуть, що напад здійснили з літаків. Дійсно, в березні інтенсивність авіанальотів росіян на житлові райони була вражаючою.

Сам Анатолій Олександрович погано чує. Каже, що бачив літаки та відчував вібрації, коли йшов містом, проте майже ніколи не чув їхнього гулу. Мешканці пошкодженого будинку продовжували готувати їжу на вулиці, ходити по воду та грітися біля багаття. Але після авіаудару чоловік та кілька сусідів вирішили дійти пішки до центру міста з надією знайти захист. Без зв'язку з рідними, в інформаційній ізоляції люди мало говорили один з одним. Просто намагалися вижити.

Поки Гладкови не знаходили собі місця від переживань й пошуків, Анатолій Олександрович вирушив в дорогу. Здолавши десять кілометрів пішки під кулями, чоловік та кілька його сусідів опинилися на Театральній площі. Спершу вони попрямували в укриття Драматичного театру.

"Хтось сказав нам, що місця там вже немає. І ми пішли в інше сховище, поряд. Бог нас зберіг, – каже Анатолій Олександрович. – У цьому бомбосховищі ми були недовго, бо двері постійно здригалися від вибухів, їжі практично не було".

В укритті працював радіоприймач. Молодь час від часу мала мобільний інтернет, і стало зрозуміло, що Україну не втратили, та б'ється, а зовсім поряд неокуповані території Запоріжжя.

"Так, хтось сказав, що на виїзді з міста евакуюють до Запоріжжя. Тож ми вирішили йти туди", – згадує чоловік.

Діставшись торговельного центру "ПортСіті" на околиці, люди побачили автобуси та російських військових. Анатолій Олександрович стверджує, що спитав у росіян, чи прямують автобуси у бік Запоріжжя. Отримав схвальну відповідь.

Коли автобус рушив, чоловік зрозумів, що вони їдуть у бік смт Нікольське, що за 20 кілометрів від міста на захід.

"Я ще подумав, якщо стануть нас везти у Донецьк, вистрибну з автобуса. Але дивлюсь, що їдемо у Нікольське і заспокоївся. Маю там родичів й планував залишитися в них", – каже чоловік.

Але за кілька годин по прибуттю у селище, вночі, новоприбулих спішно посадили в інший автобус й без зупинок рушили до Таганрога.

"Йому важко це згадувати, – каже зять Андрій. – Це було сумбурно, вночі. Він й так перебував у шоці, знесилений. Росіяни просто тварини, у Нікольському сказали, що треба почекати оформлення документів й спеціально влаштували цю депортацію вночі, щоб люди ще більше дезорієнтувались".

Анатолій Олександрович запевняє, що коли сідав в автобус вночі, кілька разів перепитував у жінки в цивільному, чи їде автобус у Запоріжжя, і його запевнили, що це так.

На ранок, опинившись у Таганрозі, чоловік був ще більше шокований.

"Він вразливий, почав боятись, – каже Андрій. – У Таганрозі їх майже одразу привезли на вокзал й посадили у потяг. Він не знав, куди саме прямує той потяг".

Далі продовжує Анжела: "У тата був лише кнопковий телефон, смартфоном він користуватися не вміє. Пощастило, що поряд був сусідський підліток. Коли тому дали російську сім-карту, тато вперше зателефонував мені з телефона хлопця".

Андрій пригадує, що той дзвінок пролунав приблизно 2-го квітня – через місяць, відколи родина почала пошуки. Анатолій Олександрович телефонував з потяга.

"Він був вкрай розгублений, наляканий. Боявся запитати щось у провідників. Мені сказав, що їх везуть у Краснодар", – пригадує Анжела.

Спершу Гладкови подумали, що Краснодар не так далеко, й трішки заспокоїлись. Проте депортованих везли у Казань – столицю Татарстану, за півтори тисячі кілометрів.

"Певно, батько спочатку недочув. А як дізналися, що їдуть в Казань, зневірився ще більше. Плакав", – каже Андрій.

Андрій надав тестю вказівки зв’язуючись через смартфон сусіда-підлітка:

"Я йому наказав надійно сховати паспорт та усім говорити, що в нього немає документів, наче вони згоріли у квартирі. Так він і зробив, що зрештою допомогло витягти його звідти".

Зрештою у Казані українців поселили в одному з пунктів тимчасового тримання. Завдяки смартфону підлітка Андрій встановив точну адресу, де ті перебували, а також дізнався, що з так званого готелю людей випускали лише без документів, щоб вийти в магазин, людина мала залишити паспорт у охоронця.

"Такий нагляд лякав батька, проте ми вже відправили за ним естонських волонтерів й чекали слушного моменту для втечі", – згадує Андрій.

Родина таки знайшла волонтерів, які мали забрати Анатолія Олександровича.

Приїхала машина, а чоловіку потрібно було лише вийти з речами й документами.

"Він цього боявся, почувався мов у в’язниці, наче його схоплять мов злочинця. Довелось підключати хлопця-підлітка, щоб той відволікав охоронця, й зрештою тесть прослизнув у вихід", – пригадує Андрій.

Чоловіка довезли до Естонії, вже звідки Гладкови отримали довгоочікуване фото: Анатолій Олександрович на шляху в Україну. "Подорож" пенсіонера склала більше п'яти тисяч кілометрів.

Анатолій (зліва) з волонтером в Естонії

"Він плакав, радів, як дитина і весь час просив у нас вибачення, що не послухався і не виїхав тоді, у лютому", – пригадує Андрій зустріч з тестем.

"Тепер ми його лікуємо.Нещодавно викликали швидку. Звичайно, ці події дуже вплинули на здоров'я батька. Він завжди засмучується, коли доводиться пригадувати все це", – ділиться Анжела.

Нині літній чоловік чекає перемоги України, щодня переглядає звіт Генштабу, рахує вбитих російських солдатів. Він живе надією, що вже влітку зможе повернутися у Маріуполь.

Матеріал створений у межах проєкту "Життя війни" за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM.