Бабусі-ніндзя, прильоти і пекельні ночі. Записки із Херсона

Наприкінці лютого 2022 року колони російської техніки перетнули кордон з тимчасово окупованим Кримом і, наче злоякісна пухлина, розповзлися по всій Херсонщині. Столиця моряків та аграріїв – Херсон був окупований на початку березня.

Одні херсонці виходили на мітинги і вимагали повернення України на свою землю. Інші – партизанили й робили нестерпним життя загарбників.

11 листопада ЗСУ деокупували усю правобережну частину Херсонської області, змусивши росіян вчинити "жест доброї волі" – відступити на лівий берег Дніпра. Відтоді чи не щодня принижені російські військові розстрілюють Херсон з градів і мінометів, свідомо руйнуючи домівки і забираючи життя херсонців.

Херсонські партизани

Коли після деокупації міста журналістам нарешті дозволили відвідувати Херсон, мені кортіло поїхати туди, знайти місцевих партизан і зняти про них документальний фільм.

Бо одна справа, коли ти патріот і наближаєш перемогу десь в Києві або Львові: ракети літають, кудись влучають – гучно, лячно, але ти все одно в тилу. А от бути патріотом і протистояти ворогу в окупованих містах – для цього потрібні "сталеві яйця".

Навіть просто пишучи на паркані "Слава ЗСУ!" ти вже наражаєш себе на небезпеку і тортури. Це може побачити твій сусід-прихильник "руського мира" і здати тебе окупантам. А це полон, катування, а може й смерть. І люди свідомо йдуть на це… Тож мені вкрай кортіло познайомитися з такими людьми, бо як би я повела себе в такий ситуації і чи ризикувала би життям – ще велике питання.

Дати інтерв’ю погодилася лише дівчина, яка на початку повномасштабного вторгнення в Бердянську жбурнула пляшку "бандерасмузі" в російський бтр, після чого той запалав. Крута історія, але, звісно, потрібні ще.

Тож, аби знайти партизан, я вирішила попрямувати в осередок їхнього спротиву – Херсон, який майже рік був під окупацією.

Прильот і… тіло без голови

Бузок рясно цвіте обабіч залізничної колії, з трави лякливо визирає сірий заєць. Чоловіки накривають синім брезентом дахи в напівзруйнованих будинках – потяг обережно наближається до міста, яке досі постійно обстрілюють російські військові – Херсона.

Квартиру я забронювала заздалегідь в тихому місці в центрі Херсона – на Тираспільскій.

– Та це ж одне з найнебезпечніших місць в Херсоні! – каже Дмитро – волонтер, який зустрічає мене на залізничному вокзалі.

– Серйозно? А ріелтор казав, що там безпечно.

– Ага. Він вам би й не таке сказав, аби заробити! Бо з заробітками у нас зараз не дуже. Мало хто приїжджає. Усі навпаки – виїжджають.

І справді, коли брала квитки, майже усі місця були зайняті. Але люди почали виходити ще до Миколаїва, в Миколаїві вийшло більше за всіх. А от до Херсона вже доїждждали одиниці.

– Та може пронесе. І російські військові не поцілять в будинок.

– Слухайте, ви щойно приїхали, а поводитеся наче самі з Херсона. Рашисти ж обстрілюють місто постійно. А люди в магазин ходять, ремонти роблять. І гинуть через свою зухвалість.

– Добре. Буду обережна.

У відповідь лунає невеселий сміх.

Машина, в якій погодився мене підвезти волонтер Сява, уся пом’ята, на задньому сидінні складений інвалідний візок. Замок в багажнику зламаний. І моя валізка усю дорогу ризикувала вистрибнути на побитий асфальт. Добре, що в останню мить я передумала брати з собою в дорогу ноут.

До війни я кілька разів була в Херсоні. Красиве, зелене, переповнене людьми місто. Зараз воно було наче з фільму-постапокаліпсису. Будинки витріщалися на мене порожніми зіницями вибитих шибок. Наче питали – ну і що ти хочеш тут дізнатися? Думаєш, до тебе зараз?

Асфальт, вкритий ямами від уламків градів та мінометів, навмисно уповільнював рух нашої автівки. Яка, здавалося, сама дивується від того, що ще здатна їхати. Людей на вулицях практично немає. Десь неподалік лунає вибух. Інстиктивно вжимаюся в сидіння. Намагаюся зберігати спокій, але обличчя зрадницьки блідне.

– Це ісходящій, – посміхаючись моїй реакції, каже Сява.

– Такі звуки час від часу в Києві теж лунають. Але це було… дуже близько.

– А у нас вони такі чи не щодня. Ви не дуже вчасно приїхали. Останні місяці було більш-менш спокійно. А от цими днями орки наче сказилися – гатять і гатять куди не попадя… Приїхали. Це ваш будинок. Справді, не саме безпечне місце. Але безпечних місць в Херсоні вже не лишилося.

– Дякую, від цього мені полегшало, – намагаюся жартувати.

Сява поїхав у своїх волонтерських справах. А я лишилася сама з рожевою валізкою. Оглядаю стареньку п’ятиповерхівку, в якій мені доведеться жити найближчими днями. З боку вулиці на перших двох поверхах вікна повністю вибиті, на верхніх місяцями пошкоджені. На узбіччі дороги яма від прильоту. Серце починає знов шалено калататися від недоброго передчуття.

Будинок, в якому зупинилася журналістка

– Це був міномет, – каже жіночка років 70, вона вигулює рудого волохатого мопса, – бачу, ви дивитеся на вирву від того прильоту. Це трапилося пару місяців тому. Під’їхала автівка, водій зупинився на п’ять хвилин – мав когось забрати. І саме в цей момент прилетіло. Йому відірвало голову. Потім його залишки ще довго зішкрибали…

– Який жах. Я планую пожити в цьому будинку пару днів. Знайомлюся з краєвидами, – намагаюся казати спокійно, але голос зрадницьки дрижчить.

– А ви звідки? І чого це до нас приїхали? Шпіонити? – жіночка підозріло подивилася на мою рожеву валізку, наче в ній була захована вибухівка.

– Я з Києва. Журналіст, – про розшук партизан про всяк випадок вирішила поки не казати.

Акредитація від ЗСУ остаточно розвіяла сумніви пильної бабусі.

– О, то вам пощастило. Я тут давно живу і усіх знаю. Що вас цікавить? Мене звати Зінаїда Іванівна. Наталя, як вас по-батькові? – пенсіонерка миттєво перетворюється на ділову жінку.

Моя квартира виявилася на четвертому поверсі. В іншій ситуації мене б дратувало підійматися пішки з валізою. Та зараз, побачивши що сталося з нижніми поверхами, я спокійно зітхаю. Але якщо приліт буде на дах, четвертий поверх – не найбезпечніший варіант…

Сама квартирка виявилася сучасною та затишною студією. Все охайно, добротно зроблено. З не дуже приємного – запах цигарок, який в’ївся в стіни.

За інших обставин це неабияк би мене дратувало. Але зараз я лише байдуже фіксую цей факт. Кидаю речі та швидко повертаюся на вулицю – на мене чекає важливий свідок того, що відбувалося і зараз відбувається в Херсоні, який так і рветься про це розповісти. Неабияка удача…

Зінаїда Іванівна, місцева мешканка

Зінаїда Іванівна

Зінаїді Шерстобітовій насправді вже за 80, чоловік давно помер. Син з невісткою лишилися в Херсоні – нікуди не поїхали, мабуть, через неї. А от онук давно живе і працює в Швейцарії. Родом Зінаїда Іванівна з Росії. Там у неї лишилися родичі.

– Одразу, як тільки війна почалася, мені племінниця дзвонить і каже: "Тітка Зіна, не ми ж воюємо з вами, а ви з нами. А потім вже – ми не з вами воюємо, а з Америкою. Я говорю – на нашій території? І ви нас вбиваєте. Вона мовчить. Їм так навіяли, що ми винні – ми на їхній території. Путін у них золотий. А про те, що вони щодня нас вбивають, про це вони нічого не хочуть знати.

– Зінаїда Іванівна, а з ваших сусідів і знайомих багато хто виїхав? Дивлюся, людей на вулицях дуже мало.

– Ох, майже всі повиїжджали. От взяти наш будинок. В ньому чотири під’їзди – 80 квартир. Так от люди залишилися тільки в семи. Решта порожні. І так чи не в кожному будинку. Намагаємося слідкувати за порядком – щоби бомжі не мародерили.

– А ви чого не виїхали? Вам що, не страшно?

Наче в підтвердження моїх слів, десь поруч лунають вибухи від мінометного обстрілу. Я інстиктивно пригинаюсь, та Зінаїда Іванівна не звертає уваги на гучні звуки.

– А куди їхати? В Київ? Ну, поживемо там два-три місяці. Хай безкоштовно, хоча безкоштовного вже нічого немає. А далі? Пенсія три тисячі. Як на неї прожити? Тут я хоча б вдома, ми з Ларіком (смішний рудий мопс) ходимо щодня по наших улюблених місцях…

– А якщо прилетить? Адже вже прилітало прямо під ваш будинок. Куди ви ховаєтеся? Є бомбосховище поруч?

– Та нема куди ховатися. І головне – у нас таке місто, що просто не встигнеш. От днями – о 4-й ранку я сполю – тихо, тихо, тихо і як шандарахне. Куди мені бігти, коли вже шандарахнули? Просто нікуди не встигнеш сховатися. На нервах живемо. Вихід вдень, а прийде вночі – вони нам на помсту.

Вихід – це коли наші стріляють, а вхід – коли росіяни. В Херсоні геть усі, від маленьких до стареньких чітко розуміють – коли лунає вихід, а коли вхід.

До нас підходить подруга Зінаїди Іванівни – Алла Леонідівна. Молода жінка, їй лише трохи за 50. Принесла продукти: гарбуз, цибулю, молоко…

– Ой, та що ж ми на вулиці стоїмо. Пішли до мене – я вас кавою пригощу, – почала метушиться пані Зіна.

Двокімнатна квартирка на першому поверсі невеличка, але затишна і зручна. Ми зайшли на маленьку кухоньку. І пані Зіна почала жваво накривати на стіл: консервовані грибочки, грудинка, свіжа редисочка, звідкись взялася пляшка горілки.

– Затишно у вас тут, – намагаюся зробити комплімент господині.

– Та який там! Тепла майже не було. Видали по ковдрі та одному нагрівачу. Але це не дуже рятувало. У мене на стінах грибок з’явився – ледь вивела…

Не встигли ми розсістися, як пролунав дзвоник. На порозі – чоловік з пакетом гуманітарки. Одразу видав Зінаїді Іванівні пляшку згущенки, сфоткав з нею – щоб було документальне підтвердження, що не пустив наліво смакоту. І одразу пішов. Пані Зіна взялася розбирати торбу. Капуста була підгнила. Але жіночку це не засмутило.

– Стушкувати і буде добра. Та-ак. Консерва якась. Морква, буряк – на борщ, цибуля, картопля. Олія, просо, рис, вермішель, горох. Нас не забувають. Раз на два тижні десь приносять. Жити можна.

Поки тиша, вирішили прогулятися районом.

Навколо весна все розфарбувала в яскраво-зелений колір, додала приємний запах бузку. Сонечко пригрівало і таке відчуття, що зараз вже настало мирне життя. Про війну нагадують лише дитячі майданчики з гойдалками, які рясно зарослі бур’яном, понівічені будинки й гори сміття.

– А що, не працюють комунальники?

– Працюють, але не у всі райони машина заїжджає – приміром, тут будинок зруйнований, значить ніхто не живе і не смітить. Та насправді бомжі тут хазяйнують – живуть й смітять…

З сусідньої п’ятиповерхівки визирає чоловік:

– О, куди це йдуть чудові пані? І де ваш собака?

Це сусід – перукар Віталій, якому зайвий раз і поговорити нема з ким. На моє питання – чого він не виїжджає, відповідає категорично:

– Я тут до перемоги! Усі порозбігалися як…щури. А я сиджу, Джек Деніелс п’ю – це мені подарував клієнт, якого я врятував від серцевого нападу (демонструє пляшку). А ви довго не гуляйте, бо орки недовго відпочиватимуть.

Мінометний обстріл

Порада влучна, тож ми пришвидшуємося. На стадіоні кілька людей грають в волейбол. Оце дивно. Питаю – чи не бояться потрапити під обстріл.

– Та ми вже втомилися боятися. Треба хоч трохи розім’ятися. Приїхали сюди з Корабельного району.

Йдемо далі – прогулялися центральним парком, подивилися на телевізійну вежу, що російські військові підірвали в останній день свого перебування в Херсоні. 250-метрова велетенська красуня безпорадно лежала, перегороджуючи майже весь парк. І тут почалося…

Підірвана телевежа

Над головою зі свистом пролетів снаряд і впав десь зовсім поруч. Ми всі інстинктивно припали до землі. За кілька секунд знов лунає свист і знов снаряд розривається десь за деревами.

Зігнувшись, ми біжимо додому. А снаряди все свистять й розриваються неподалік. І чутно, як земля трясеться. Здавалося, стріляють саме по нас, і наступний влучить прямо в ціль.

– Це міномети. Треба пришвидшитися, – мої нові знайомі бабусі, як справжні ніндзя, пересувалися від дерева до дерева, від будинку до будинку. Ділові, зосереджені.

А мені ніколи не було так лячно, як зараз. Навіть коли в перші дні війни десь рвалися снаряди і коли на Київ росіянє пускають дрони з ракетами. Мінометні снаряди до сьогодні ще жодного разу не свистіли у мене просто над головою.

Так невеличкими перебіжками ми пробираємося додому.

Скрізь свист та вибухи я роздивлюся жіночку, яка спокійно косить траву. Боже, як це можливо? Вона мабуть в навушниках. Ми почали їй кричати про небезпеку. Але вона тільки всміхнулася нам, сказала, нічого – скоро припинять і продовжила свою справу. Ось так виглядають люди, які звикли до війни і обстрілів.

Десь хвилин за 15, які, здавалося, тривали цілу вічність, обстріл припинився. Біля нашого будинку ми прощаємося зі сміливими пані.

Жінка косить траву під обстрілами

Наостанок питаю їх про партизан – чи не знають вони когось з них? Вони похитали головами – війна ще не скінчилася, ще зарано говорити про партизан… Я вже збираюся йти перепочити в свою затишну квартирку-студію на четвертому поверсі, як загадую, що треба купити води. Бо з крана пити – не варіант.

Комендантська година

Магазин в цьому ж будинку на першому поверсі, на диво, відкритий. Продавчиня – дівчина років 25, спокійно відпускає товар людям, які так само спокійно посеред обстрілів йдуть купляти продукти.

Ціни тут трохи вище ніж в Києві – молоко 55 грн, кефір 1%-ний – 45, сметана 20% – 66 грн, хліб 27. Якась жіночка скупилася на півтори тисячі гривень: три палки ковбаси, хліб, печиво, молоко…

– Ого, навіщо вам стільки?

– Так комендантська година насувається – три доби вдома сидіти.

– А чому? І чому ви не купуєте в супермаркеті? Там же дешевше…

– Так ви бачите що відбувається? Сьогодні поцілили в АТБ – багато людей загинуло. Орки зовсім ополумелі. Хочуть стерти Херсон з лиця землі. А ви звідки така, що нічого не знаєте?

– З Києва…

– От! Передайте там в Києві, щоби про Херсон не забували. А то ми тут забастовки оркам влаштовували, партизаніли, життя віддавали, а зараз вони нас знов вбивають. А Києв що?

– Ну, я думаю, там роблять що можуть. Може вам краще евакуюватися?

– Ні, ну ти подивися яка розумна! І так всі повиїхали. В місті лишилося менше 50 тисяч, коли до війни було більше півмільйона! І що тут тепер? Бомжі лазять в наші квартири, нишпорять, розпродають все. Почали, як пункти прийому металу відкрили. Тягнуть геть усе! А деякі ще й вогонь оркам корегують. Якщо усі виїдуть, що з містом станеться?

– А як ви боретеся з корегувальниками?

– Так і боремся. Залишаємося, охороняємо і ганяємо їх! Поліція каже – доказів немає – ми не можемо їх арештувати. Роботи немає, нічого немає! Влада тільки гуманітарку роздає, гроші нікому не платить.

Емоційну розповідь жінки перервав потужний вибух. Вона швидко складає речі і біжить з магазину.

– Не звертайте уваги, – каже продавчиня, – нам дійсно зараз важко. Сьогодні троє хлопців з нашого району загинули. Вони були електрики – лагодили мережу. Був прильот і усі насмерть… Мені здається, росіянє не заспокоються, поки нас не повбивають.

– А як вони ставилися до вас, коли були тут?

– Та по-різному. Переважно вони боялися. Бо партизанський рух був дуже потужний. Вони в кожному чоловікові бачили партизана. Ловили, катували хлопців. До жінок ще нормально ставилися. А от в селах були страшні випадки – і зґвалтування, і все, що хочеш…

Голосна й пекельна херсонська ніч

Вечір розпочався з того, що я стала рахувати вибухи. На 58-му я подзвонила в двері до сусідів.

– Скажіть, а як ви рятуєтеся? Четвертий поверх. Може краще до підвалу спуститися?

– Це не допоможе. Краще користуйтеся правилом двох стін. Наберіть ковдр, подушок, ляжте на підлогу і намагайтеся заснути. Це здається страшно, насправді стріляють не по нашому будинку.

Впевнений командний тон жінки (яка виявилася викладачкою біології – працює зараз онлайн), подіяв на мене заспокійливо. Але повернувшись до себе і почувши вибухи, знов повертається паніка. Я увімкнула телевізор, сподіваючись, що хоч так заспокоюсь. Але впевнені, красиві ведучі з телемарафону лише дратували. Вимкнула і продовжила рахувати вибухи. На 120-му збилася. Втома разом із сном прийшли на світанку. А о сьомій ранку мене знов розбудили вибухи.

Відрядження мало тривати ще добу, але геть виснажена після безсонної ночі, я вирішила, що другу таку ніч тут не переживу. Я вирішую їхати на автовокзал, з якого потім на Миколаїв, так і не знайшовши тих, кого шукала. Але дорогою таки натрапляю на місцевих партизан і замість автовокзалу опиняюся в Чорнобаївці. Проте це вже зовсім інша історія…

Наталка Кружиліна, спеціально для УП. Життя