Мішені російських терористів. Як Росія цілить в тих, хто їде рятувати життя

17 місяців війни, тисячі ракетних ударів, сотні постраждалих. На місце будь-якого удару першою приїжджає "швидка". Її медики рятують і стабілізують пацієнтів і першими потрапляють під удар.

Публікуємо історії медиків з прифронтових регіонів, у яких Росія намагалася забрати найцінніше – життя. Це історії про тих, хто не зміг залишити роботу та продовжували рятувати життя, навіть тоді, коли самі стікали кров'ю.

Запоріжжя

Тетяна Лазарева, фельдшер з медицини невідкладних станів виїзної бригади Обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф

отримала поранення уламками ракети, коли їхала рятувати людей після обстрілу

Тетяна Лазарева

На травневі "свята" минулого року, близько 10 години вечора Тетяна разом з бригадою прямувала на виклик до чоловіка з осколковим пораненням до села Малокатеринівка.

Їхали дуже швидко, адже повідомили про наявність у пацієнта артеріальної кровотечі зі стегнової артерії. Залишилось якихось 15-20 метрів, тільки звернути на перехресті до палаючого дому, де, за розрахунками, й знаходився поранений після вибуху російської ракети. Але Росія, як тільки всі служби прибули на місце, вдарила в те ж саме місце вдруге.

"Почалася пожежа, дім запалав, попадали стовбури дерев та уламки, повалив рясний дим, відлетіла та впала просто перед нами залізна огорожа, чиясь машина, підстрибнувши, стала поперек дороги, а автомобіль швидкої підкинуло в повітрі, та по стінах, по даху, по лобовому склу застукали уламки тієї ракети. А в небі просто над нами розквітали неймовірно красиві яскраві квіти, що нагадували салют".

Вже згодом жінка зрозуміла, що то "салютом" виявилася фосфорна бомба, або щось подібне.

Водій почав повертати машину та намагався виїхати із пастки, однак знову пролунав вибух. Тоді Тетяна відчула ніби щось вдарило її по потилиці, заболіли вуха, загуло в голові. Вона й досі, пригадуючи той день, говорить, що лише завдяки професійності та майстерності водія вдалося тоді вижити.

"Він врятував нас, незважаючи на те, що лобове скло в автомобілі повністю розтріскалось, світла в селі не було, дорога була захаращена уламками та побита, а вибухи все лунали й лунали… Але він знайшов в собі сили не панікувати, а їхати, рятувати себе та нас, попри кров, що стікала по його скроні та руці. Низький йому уклін", – говорить Тетяна.

Їхню бригаду зустріли на підстанції, надали першу медичну допомогу та госпіталізували, а далі у лікарні медики практично до ранку не відходили, перев’язували та ставили крапельниці, заспокоювали та просто розмовляли.

На питання, чи буде Тетяна й далі працювати на швидкій, відповідає: "Так, це безперечно. Я усвідомлено вибрала свою професію та у жодному разі не збираюсь її кидати. Адже рятувати людей – мій обов’язок та покликання, особливо у воєнний час, адже я – фельдшер швидкої медичної допомоги. І дуже сподіваюсь, що залишусь ним на все життя".

Херсон

Андрій Бородін, фельдшер з медицини невідкладних станів Білозерської станції екстреної медичної допомоги

потрапив під обстріл окупантів під час виклику

Андрій Бородін

26 лютого 2022 року на Херсонщині обстріли російської армії не вщухали навіть на годину. Росія била з авіації, артилерії, стрілкової зброї. Поміж цих пострілів медики до останнього виїжджали на виклики.

Рано вранці Андрій заступив на свою зміну. Вже за кілька хвилин Росія розпочала черговий обстріл. На телефон диспетчера роздався виклик із необхідністю виїзду до пораненого у населений пункт Бериславського району, що на лівобережжі Херсонщини. Бригада Андрія стабілізувала пораненого і забрала на госпіталізацію до Херсона. До лікарні залишалося всього лиш кілька кілометрів, як окупанти відкрили прицільний вогонь просто по автівці швидкої.

На другий день війни медики ще не могли уявити, що Росія ігнорує будь-які правила ведення війни, і вони тепер мішень у прицілах окупантів.

Андрій отримав числення поранення, та навіть перебуваючи у важкому стані, продовжував рятувати пацієнта та встиг повідомити бригаду, яка їхала за ними, про небезпеку обстрілів, чим врятував їм життя.

"Я раптом зрозумів, що це не випадковість, що вони намагалися нас вбити, і це був прицільний удар. Так само б постраждали мої колеги, тому з останніх сил я намагався ще їм зателефонувати і попередити", – розповідає Андрій.

Ще перебуваючи в лікарні, а потім і вдома, Андрій понад все мріяв про повернення на роботу. Навіть перебуваючи на лікарняному, пересуваючись на милицях, він продовжував допомагати людям.

За 5 місяців після обстрілів Андрій знову повернувся до роботи та почав працювати у складі бригади "екстренки".

Тоді виходити з села де мешкав Андрій можна було лише з дозволу окупантів. Ненависть до тих, хто ледь не забрав його життя, переповнювала, однак він розумів, що дуже потрібен людям і постійно стримував свої емоції та працював. Фельдшер мужньо тримав себе "в руках" заради родини та можливості далі працювати.

Сьогодні Андрій Бородін попри постійні обстріли та небезпеку працює у пункті екстреної медичної допомоги.

Харківщина

Даніель Дзюба, фельдшер медицини невідкладних станів Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф

потрапив під обстріл касетними боєприпасами російської армії

Даніель Дзюба

У червні минулого року, коли частина Харківщини перебувала в окупації, "швидка" продовжувала виїжджати на виклики у села, де до позицій окупантів було кілька сотень метрів.

Даніель з бригадою прямували на виклик до смт Слобожанське Чугуївського району. Росіяни відкрили вогонь по автівці, яка не встигла доїхати кілька метрів до місця призначення.

Він пригадує, що у момент обстрілу разом із водієм та дружиною хворого, яка їх зустрічала, зупинились, вийшли та впали на землю. Навколо все вибухало. Росія вела обстріл з артилерії.

Численні осколки перетворили автівку швидкої на решето, ще один осколок поцілив фельдшеру в ногу. Однак першим медик почав рятувати не себе, а хворого, до якого приїхав на виклик.

Поки він надавав допомогу хворому, водій оперативно замінив пробите колесо та намагався привести автівку у робочий стан. Даніель оглянув територію, на якій був обстріл, та переконавшись, що окрім нього немає постраждалих, почав "латати" власні поранення.

"У нас є лише два спеціалізованих авто. Я міркував, якщо одна машина пошкоджена, інша повезе мене до лікарні у Харків, тоді інші пацієнти залишаться без вчасної допомоги. Рішення було простим – "сам собі пацієнт", тож ми з водієм поїхали до Харкова на розбитій осколками машині", – говорить фельдшер.

Наступні три тижні він провів у лікарні. І навіть не пройшовши період відновлення, повернувся до роботи

"Так, іноді був нестерпний біль, іноді було дуже важко після поранення, але я знав, що маю виконувати обіцянку, яку дав собі – побачити перемогу України та кожного дня наближати її на своєму фронті", – додає Даніель.

Тетяна Московська, фельдшер з медицини невідкладних станів Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф

отримала поранення, коли "швидку" підкинуло вибуховою хвилею

Тетяна Московська

Березень 2022 року, Тетяна разом з бригадою їхала на виклик, аби врятувати пацієнта з гострими болями в нирці, але натомість сама отримала важке поранення.

Коли бригада Тетяни прямувала на виклик, містом якраз почав роздаватися сигнал повітряної тривоги, який у перші тижні війни у Харкові майже не припинявся.

Бригада вже надала пацієнту медичну допомогу та звітувала диспетчеру, як раптом автомобіль підкинуло у повітря. У кількох метрах від авто влучив снаряд.

"У той момент наш водій Олександр зміг швидко зорієнтувався і покинути місце події. Я відчула дуже сильний тупий біль в животі, з'явилася слабкість. Гадала, що це просто ударна хвиля вдарила мене, що після огляду і надання допомоги в лікарні я одразу продовжу працювати, й наказала водію їхати до лікарні. Однак виявилося, що моє поранення надто серйозне, і я не зможу одразу взятися до роботи", – пригадує Тетяна.

Після поранення Тетяна лікувалася протягом довгих 3 місяців. Вже наприкінці травня вона знову взялася до роботи. Зізнається, що в перший день ще був невеличкий страх, але він швидко минув. А сумнівів, чи продовжувати далі працювати в екстреній медичній допомозі, не виникало жодного разу.

"Війна не поставила мене перед вибором, адже я залишилась на своєму робочому місці, а мої рідні підтримали мене у найскладніші часи. Навіть чоловік моєї доньки прийшов працювати до служби водієм", - розповідає Тетяна.