Битва за Україну крізь покоління: історія сім'ї Мармусів, які майже століття борються за Незалежність

У сім'ї Мармусів знають ціну Незалежності.

Батько – Володимир Мармус – дисидент, член Росохацької групи. Він створив групу, яка провела проукраїнську акцію у Чорткові в 1972-му. Семеро хлопців розвішали по місту синьо-жовті прапори на річницю проголошення IV Універсалу Української Центральної Ради у 1918-му. Нині в цей день Україна святкує день Соборності.

Володимир ріс із розповідями про повстанців та боротьбу за Незалежність України. Він мріяв, щоб на кожному будинку тріпотів синьо-жовтий стяг, а документи прикрашав тризуб зі словом "Воля".

Його син – Василь – усміхнений, талановитий, активний, багатограний молодий чоловік. У нього є дружина та маленька донечка, улюблена робота, друзі.

Але його самого вже нема. Василь Мармус загинув на Харківщині у вересні 2022 року. Напередодні вторгнення він здійснив свою мрію – став військовим та пішов боронити Україну. Служив у 80 десантно-штурмовій бригаді.

У сім'ї Мармусів підростає найменша представниця родини – Софія. Їй скоро виповниться 9. Вона – радість для Володимира та гордість для Василя. А ще – майбутнє незалежної України.

Життя їхньої родини – одна з історій боротьби за Незалежність. "УП.Життя" розкаже її.

***

У вітальні Володимира Мармуса одна стіна завішана іконами, інша – світлинами. Там Володимир з дружиною та синами, фото з весілля Василя з Наталею, онука Софія.

Чоловік жартує, що в цій кімнаті одна стіна – його (та, що з іконами), інша – дружини.

Під сервантом на підлозі впритул до крісла стоїть приховане останнє фото Василя у великій рамці. Володимир нахиляється за ним та бере зі словами: "А оце наш Герой". Він ніжно проводить рукою по склу, прибираючи пилинки.

"Синку", – ледве чутно промовляє батько тремтячим голосом.

Стоїмо та дивимося на фото чоловіка у військовій формі. У нього карі очі, розтулений рот у легкій посмішці. Через плече висить автомат, а в руці – каска.

"Але дружина ховає фото, бо їй болить", – додає сивочолий чоловік у темних окулярах.

Він тяжко видихає та ставить рамку на місце.

Фото Василя "приховане" в кімнаті

Історії про боротьбу за Україну передавали з покоління в покоління

Поки роздивляюся фото на стіні, Володимир поринає у спогади свого дитинства. Він народився у 1949 році, був передостаннім із семи дітей в сім'ї.

Каже, коли був малим, багато інформації брав з "Кобзаря" Шевченка та історії України, яку видавали за Польщі.

"Був ще журнал "Дзвіночок", де було багато інформації про визвольний рух 1917-1921 років.

Якщо дитина чи людина не цікавиться, то слова марні. А ми то так щиро в душі сприймали, особливо період боротьби УПА під час та після Другої світової війни", – розповідає Володимир.

Він родом із села Росохач Чортківського району Тернопільської області. Раніше це була стратегічна для повстанців локація: близько до міста (отже – можна діставати інформацію), але й ліс навколо. Тому, пояснює Володимир, багато росохівчан брали участь у підпіллі.

На той час інформацію можна було отримати тільки від інших людей. З технологічних рішень існувало хіба дротове радіо.

"У селі вечорами збиралися люди, згадували, говорили. Хтось казки оповідав, але багато було інформації такої.. що з життя. Ми то слухали, було дуже цікаво. Так в душі і зародилась жага до боротьби за Незалежність. Розповідали нам про криївки, що там стрілянина була. Вмовили старших – показали нам місце. Ми розкопали, зброю знайшли", – згадує чоловік.

Володимир Мармус. Фото: Чортківська міська рада

І додає, що батьки на то уваги не звертали.

"Вони не думали, що ми перейдемо до активної роботи. Розказували з охотою, їм було приємно, що їх хтось слухає", – каже Володимир.

Хоча особисто тато Володимира у підпіллі участі не брав, повстанці часом з'являлись у них вдома і розповідали про свою боротьбу. Старший брат Володимира носив партизанам їжу в криївки.

Володимир згадує, як у дитинстві мріяв про губну гармошку. Але в селі, в колгоспі, її не так легко було купити. Коли врешті-решт Володимир отримав бажаний інструмент, до нього підсів тато.

Він сказав: "Якби ти навчився мелодію "Ще не вмерла Україна", грати, тоді брав би любий мотив".

(Анти)радянська пропаганда та українські прапори

Маленький Володимир пручався "совєтам" та їхнім "устоям". Він згадує, як представники радянської влади вночі зносили хрести біля дороги та скидали в річку.

У школі про Україну нічого не розповідали, тому хлопці самотужки приносили книги з історії України, щоб показати однокласникам. Одного разу на перерві вчитель помітив книжку, відібрав та відвів до директора.

"Інший раз я намалював на дошці тризуб, то питали однокласники – а що це таке? На той час ніхто не знав, що це. Ми розшифровували: воля", – розповідає старший Мармус з усмішкою на обличчі.

Червону піонерську краватку, каже Володимир, називали "гальштук" і принципово відмовлялись одягати.

На стику стіни з фото та картинами у квартирі Володимира стоїть прапор з геробом

Вже наприкінці 60-х з'явились транзистори, їх під’єднували до радіо і ловили закордонну хвилю. Володимир згадує, як слухав з друзями про арешт Василя Стуса, Лева Лук’яненка, В'ячеслава Чорновола.

"Почули, що вже людей судять – говорили-балакали, а потім вирішили щось своє зробити. Нас було десь 20 хлопців – дружили, спілкувались. У мене виникла думка вибрати з них таку групу, якій можна довіряти", – згадує Володимир.

У середині 1972 року 9 хлопців створили свою таємну організацію. Для неї Мармус написав присягу. Кожен мав дати обітницю, що нікому не розкаже про інших.

"На закордонній хвилі почули, що український уряд відзначатиме річницю проголошення Української державності 1918-го року. Документ був підписаний 22 січня, тож ми ще мали час на підготовку. Вирішили написати лозунги до цієї події та розвішати прапори.

Стали шукати матеріал: виявилося, що з політичних міркувань в одному магазині не могло бути синього та жовтого кольорів. Ще й сама тканина мала бути легка, а не груба. Жовту знайшли в Чорткові, синю – у Львові", – розповідає чоловік.

Читайте також: Мали багато планів, ідей і мрій. Історії ровесників Незалежності, які загинули за Україну

Готувались довго та ретельно: прапори шили в одного з учасників вдома, лозунги малювали на зворотному боці шпалер – в іншого. А потім ще "удосконалювали" клей – додали борошна, щоб тримав грубий папір на вітрі й не розтікався.

Складність полягала ще й в тому, що більшість хлопців з групи брали участь у самодіяльності. Ввечері 21 січня вони мали їхати в протилежному від Чорткова напрямку на виступ. Але через негоду його скасували.

Тож семеро учасників росохацької групи зібрались та пішли до Чорткова через ліс. Стежка була десь близько 7 км.

Росохацька група. Фото з віртуального музею дисидентського руху

Запланована акція ледь не зірвалася через нового учасника групи – Степана Сапеляка. Він мав привезти прапори: сів на вечірній автобус з Росохача до Чорткова, але в домовлений час на певному місці не з'явився.

"Виявилося, він легковажно пішов до своїх родичів, поставив рюкзак, в якому були прапори. Потім з сестрою на дискотеку якусь гайнув чи в кіно. Тим часом ми клеїли листівки.

Коли Сапеляк з'явився, ми повішали прапори на 5 будівлях. У Чорткові тоді було багато льотчиків, міліції, дружинників. Військове містечко було. Нам треба було діяти швидко і точно", – згадує Володимир Мармус.

Почали зі школи, яка була на горі. У місті йшли по двоє, щоб не привертати увагу. Від школи пішли до приміщення суду, звідти – до будинку культури. Потім – на критий ринок, і далі – до кінотеатру.

Вже за кілька годин ті прапори представники влади знов замінили на радянські.

"Як появилися, так і щезли наші прапори", – додає Мармус.

Володимир показує на місце прапора на ратуші. Фото: Суспільне Тернопіль

Арешт та заслання

Після акції учасникам було цікаво почути, як на неї реагують містяни. Володимир пригадує, що заради того, щоб послухати настрої в місті, погодився допомогти сестрі у ветеринарній аптеці.

Думки людей розділились: хтось підтримував, а хтось чекав на арешт учасників.

За місяць КДБ знайшло організатора акції Володимира Мармуса та всіх її часників. Їх ув'язнили, а після суду відправили у табори суворого режиму.

"Я не вважаю, що це був провал. Навпаки – друга "серія", бо після арештів нас доправили в табори до інших політв'язнів. Якщо в період УПА та збройну боротьбу підпільники були на рівні романтизму, то ми опинились серед тих людей. Вони досиджували 25-річний термін ув'язнення.

Нас лякали тим, що в таборах молодість пропаде, по дорозі навмисно кидали до уголовників. А тут привезли в табори, то все так культурно – пане Василю, пане Івану", – каже дисидент.

Він пояснює, що до 1960-тих за антирадянську діяльність присуджували 25 років суворого режиму. Коли ж Мармуса судили, тоді змінили статтю і термін – максимально було 15 років. З них до 7 років проводили у в'язницях суворого режиму і ще 8 – на засланні. Термін позбавлення волі за антирадянську діяльність був суворіший, ніж за вбивство.

П'ятеро членів росохацької групи

"У табори приїжджали спеціальні агітгрупи під контролем КДБ. Вони запевняли в'язнів, що про них вже всі забули, нікому вони не потрібні. А от Радянський Союз – то нова суспільно-політична формація, промисловість розвивається, радянський народ як нація… І дехто над тим задумувався: може й справді так? А тут приводять нас таких молодих. Агітація – розвалюється", – розповідає Володимир.

Він додає, що з моменту появи представників Росохацької групи політв'язні з України стали тихцем святкувати 22 січня. Вони підіймали склянку чефіру (міцний чай) та проголошували коротеньку промову. Наглядачі не розуміли з уривків розмов, що то за дата. Скупчення, звісно, розганяли, але традиція закріпилась.

"Ми відбули там до дзвінка, до кінця терміну. До нас приходили та пропонували написати якусь покаяльну заяву, мовляв, скоротимо. Ніхто на то не йшов. Такі випадки були у других, але з наших хлопців то ніхто не зробив. Я особисто відсидів 6 років у таборах і 5 років на засланні", – підсумовує чоловік.

Читайте також: "Наші діти малюють розірвані російські прапори": літопис блокадного Маріуполя

Син Василько

Після заслання Володимир повернувся у Чортків та створив сім’ю.

Вже за кілька років після того в Україні оголосили довгоочікувану Незалежність.

"Тоді думалося, що це такий перший крок, що воно піде. Що зміниться у всьому: у культурі, мові, що армія буде своя. Але ми були трошки наївні, адже думали, що це само собою вирішиться", – зітхає дисидент.

У Володимира народилось два сини: старший Олександр у 1985-му та молодший Василь у 1992 році.

Василь та Олександр

"Як ми переймали якийсь досвід і любов до свого рідного від своїх батьків, так хотілося, щоб і мої діти робили. Адже в історії дуже важлива ланцюгова реакція – щоб з покоління в покоління передавалась віра та національна свідомість", – пояснює Мармус.

Він зазначає, що найбільше історією, оповідками, повстанськими піснями цікавився молодший – Василько. Батько говорить про сина з ніжністю в голосі та теплою усмішкою на обличчі.

Читайте також: "Я був дуже голодний, поки сидів у підвалі. Тепер хочу стати шеф-кухарем": щоденники українських дітей, які покажуть в Амстердамі

Володимир згадує, що молодший син жадібно слухав історії його друзів – теж колишніх політв'язнів. Маленькому Мармусу дуже подобалося ходити у формі петлюрівців та співати повстанських пісень.

А коли підріс – сам захотів піти у музичну школу, щоб навчитися грати на різних інструментах. Спершу опанував бандуру, потім – тромбон, акордеон. Лише на гітарі не схотів вчитися. Казав батьку, що то "москалі грають".

"Є батьки, які вирішують за дітей – о, він буде музикантом. А Василько сам хотів. Пам'ятаю, коли йшов в садочок, то брав цю форму військову, каску, барабан. Тоді як раз поблизу військову частину розформували, то він штук 10 тих касок приніс додому. На відміну від старшого, який часто з садка через пліт тікав, Василь завжди сам заходив і лишався", – згадує батько Василя Мармуса.

Музичну школу у Чорткові після гибелі Героя назвали на його честь.

У старших класах Василь вчився у Богородчанському військово-спортивному ліцеї. Він зібрав музикантів та створив гурт, яким вони на Івано-Франківщині по весіллях грали. За натурою Мармус-молодший був лідером.

Крім того, хлопчина був творчим та патріотичним: любив малювати, ліпити, співати та писати вірші. Майже усі його креативні ідеї стосувались історії боротьби – козаків, військових, повстанців, дисидентів тощо.

Володимир Мармус увімкнув відцифроване аудіо з коломийками. Його записали, коли маленький Василько ще навчався у другому класі. Попри темні скельця окулярів було видно, як змінюється обличчя батька – від перших акордів до останніх нот. Від гордості за сина до болю втрати.

Володимир слухає з широкою усмішкою та зауважує, що Василь знав їх на пам'ять і ніколи не записував.

Потім лунає пісня про 23-тю весну: її Василь створив для тата про його діяльність. Мелодія складна, багатогранна, а слова підібрані вкрай влучно. Цю композицію Мармус-молодший створив незадовго до повномасштабного вторгнення.

Володимир витирає сльози, які помережали його обличчя, та продовжує розповідати про молодшого сина.

У 18 років той зустрів кохання свого життя – Наталію. За кілька років вони побралися. Хлопцю доводилось багато працювати, щоб забезпечити сім'ю. Тому він не гидував жодною роботою, але не покидав творчість. Василь зібрав музикантів та створив весільній гурт "Октава".

Одруження, сім'я та цінності Василя Мармуса

"Це було дуже смішно, тому що на одній з перших зустрічей Василь мене ошелешив, коли розповів, що його тато відсидів 11 років. Спершу мене дуже сильно налякало, але він пояснив причину і статтю. Згодом я дізналась більше, зокрема й про патріотичні настрої в родині. Василь – за волю, за Україну, за правду та свободу. Він з душею ставився до батькового вчинку та пишався ним", – розповідає Наталя, дружина загиблого.

Подружжя Мармусів: Василь та Наталя

Вона зазначає, що чоловік постійно випитував у батька деталі з історії України, багато читав, і це породжувало його вірші та пісні. На думку Наталі, між молодшим сином та батьком існував дуже міцний зв'язок.

"Вони з батьком їздили до лісу щось збирати, щось взнавати, якісь пам’ятки архітектури разом дивилися. Були на одній хвилі", – каже жінка.

Василь брав активну участь на Майдані. Розповідає, що чоловік дуже рвався в епіцентр подій. А напередодні розстрілів на Майдані Наталя дізналась, що носить під серцем дитину.

"Він якраз мав їхати в той час, коли стався розстріл Небесної сотні. Я взнала, що вагітна. То була така радість, така бажана дитина! Вмовила його лишитись – погодився. Не знаю, що б було, якби Василь поїхав, бо він не стояв ззаду і не дивився, що робиться – завжди йшов вперед.

А доньку ми називаємо революціонеркою, бо була зачата в такий неспокійний для країни час. Софія – бойова духом, хлопчурка дуже. Така, як Василь", – розповідає Наталя.

Один з днів народження Василя

Раптом її сумне від спогадів обличчя осяює усмішка. Жінка згадує, як після завершення ремонту у квартирі чоловік заявив, що у вітальні висітиме портрет Степана Бандери.

"Я оторопіла тоді, бо припускала, що там будуть фотографії чи картина якась, чи може ікона, але Степан Андрійович?... У нас мали завжди прапори висіти вдома на всі державні свята. І не один день, а тиждень як мінімум. Сорочка вишита у нього була теж не одна. Я знала, що на кожен день народження то найкращий подарунок.

Малу він теж так вчив. Вона, наприклад, на відміну від мене знає, чому червоно-чорний прапор такі кольори має. "Тато сказав, що червоний це кров, а чорний це земля". І ще купу історичних фактів може розповісти", – говорить вона.

З музиканта у військові

Василь мріяв стати військовим.

"Йому подобалась військова справа, і він, здається, тому й не знаходив себе в інших сферах. Так, Василь любив музику, друзів, свою роботу, але відчувалась не реалізованість.

Військова форма для нього – це було все, так само і зброя, і шеврони. Коли він їх бачив – очі загорялись", – розповідає Наталя.

Вона зазначає, що напередодні повномасштабного вторгнення чоловік твердо вирішив піти в армію. Каже, на фото у чоловіка засяяли очі, повернулись дисципліна та спорт.

Волонтери зібрали Василю на авто та спеціально оформили його для "Музиканта"

Війна застала його за кілька тижнів на навчаннях під Житомиром.

"Гадаю, якби не пішов до вторгнення чи у перші дні, то поїхав би за першою повісткою, бо не лишився б осторонь. Йому подобалось, як він казав, "бити москаля", – додає дружина.

Василь обрав десантно-штурмові війська, бо любив все робити на максимум. За добру вдачу та музичну діяльність отримав позивний "Музикант".

Читайте також: "Військовими" мізками розумієш те, що не зміг би прийняти "цивільними". Історії травматолога з військового госпіталю

У перший же день вторгнення Василя та ще кількох курсантів забрали на позицію під білоруський кордон. Ввечері з'ясували, що по навчальному корпусу влучили росіяни.

"Вася розповідав, що був прильот в те місце якраз, де він стояв. Хлопця, який стояв на його місці – розірвало. Переживав, що лишив там рюкзак, папери, документи, гроші та обручку. Я запевнила, що все відновимо, головне, що він – живий", – говорить Наталя.

Володимир Мармус згадує, що про війну йому повідомив першим саме Василь. Він дзвонив батьку з навчального центру, і з гарячих точок, куди його відправляли. Син прагнув обговорити з татом події, поділитися досвідом.

Василь з Володимиром. Сімейне фото з архіву

Чоловік згадує про неприємний випадок, який переповів йому син. Василь і його бригада отримали гуманітарку і вирішили поділитися продуктами із місцевими. Це було поблизу Пісків на Донеччині.

Хлопці зайшли, привітались, радо почали харчі протягувати, а люди в будинку якісь кволі і не раді їхньому приходу. Слово за слово, виявилось, що ті на росіян чекали. Тож Василь з побратимами чкурнули з того будинку з важким серцем.

"У 40-ві роки на західній Україні наївні хлопці трималися на патріотизмі, воювали, хоч знали, що з того нічого не вийде. Мало хто собі щось уявляв. А зараз – з Москвою воює Україна, суверенна держава", – ділиться роздумами Володимир Мармус.

Передчуття смерті

Смерть почала ходити близько до Василя. Але йому вдавалось її оминати. Він був під Миколаєвом, Херсоном, під Донецьком та Луганськом.

Дружина Василя каже, що десь на Луганщині хлопці потрапили в пастку. Було багато поранених, і ті, хто, вцілів – дивом врятувались. Василь в той день був за кермом вантажівки. Він вивіз хлопців в безпечне місце і повернувся в пекло.

"Поїхав під обстрілами назад за тими хлопцями. Він вивіз десь до 50 чоловік. Побратими казали, що Вася розумів: шанс того, що йому вдасться виїхати живим і вивезти поранених, був мінімальний. Не більше 2%. І те, що він тоді вижив, було дивом. У нього не було навіть жодної подряпини", – згадує жінка.

Наприкінці літа 2022 року дружина шукала спосіб повернути чоловіка додому або перевести в більш безпечне місце служби. У Василя був поганий зір. Він навіть сам казав, що "сліпий як котеня". Але на своєму стояв твердо і хлопців не полишив.

Василь та його бойова машина

На початку вересня Василю на фронт привезли акордеон. Він веселив хлопців, коли мав змогу та дозволяла ситуація. Батько розповідає, що син інколи грав побратимам по ночах.

Володимир вмикає відео. Я бачу лише темний екран, лунають перші ноти оптимістичної пісні на кшталт коломийки про те, що 80 штурмова бригада завжди попереду. Ледве можна розрізнити силует та білі клавіші інструменту.

Йдуть жорстокі бої,
Гнуть хлопці молоді,
Все димить, все горить,
Господь Бог ніби спить!
Дохла руська мордяка
У травичці гниє
І вже "нас прасті" не пройде.

Хей! Батальйон номер три
Перша рота – впереді,
качайте ноги прокляті москалі,
РПГ дожене, в пеклі всі згорите,
80-та бригада вперед гордо йде!

Тато знову плаче з усмішкою на обличчі.

Він додає, що командири обіцяли сину рекомендації для вступу на військову спеціальність. Василь мав бути офіцером.

А за кілька днів солдату Мармусу наснився дивний сон. Він навіть розповів його побратиму. Суть була в тому, Василь зайшов у темну кімнату. Навколо нього зібрались усі родичі. Але чомусь в траурному чорному, заплакані та засмучені. Він був дуже стурбований.

Побратими зазначають, що зазвичай веселий та позитивний "Музикант" раптом став темніше хмари, був стривожений та збентежений.

Василь завжди був усміхненим

Останнє повідомлення він написав дружині у п’ятницю: "Наталя, привіт, у мене все добре, ми женем москалів, села чистимо. Цілуй малу. Всім привіт. Ти сьогодні мені снилася …".

У неділю дружині повідомили про його загибель.

Василь Мармус знайшов свою смерть під Осколом на Харківщині 12 вересня 2022 року.

Версії його смерті дещо відрізняються. Офіційна, і та, що розповів батько – загибель від кулі снайпера, а дружина – про бій з ворожою ДРГ в українській формі.

"Дурна смерть. Пройти такі ситуації і на якійсь дурниці чи його довірі – загинути. Я не знаю, не можу собі цього уявити і з цим змиритися. Не раз собі думаю – чому такий був ти необачний, ти ж знаєш, це війна, підступні всі, треба якось… " – голос Наталії тремтить, з очей котяться сльози.

Наталя та Василь були разом понад 13 років, із них у шлюбі провели 10. Але війна розлучила її з чоловіком. Назавжди.

Наймолодша з Мармусів

"Бачите?", – зітхає вдова Василя Мармуса. – "От Софійка – то як маленький Василько".

Роздивляюсь фото на її смартфоні. Мила дівчинка років 7 дивиться в камеру своїми яскравими очима. На голові – каска, в руках – іграшковий автомат.

Софія в центрі Чорткова

Наталія гортає фото далі, розповідаючи про доньку. У жовтні 2023 їй виповниться 9 років.

"Навіть фото з цвинтаря…" – обриває фразу на половині слова і повертає до мене екран.

Дівчинка стоїть біля уквітчаної могили батька та тримає прапор, щоб не тріпотів на вітрі.

Софію Василь навчив багатьох речам. Зокрема – ніколи не здаватись.

"У неї є схема, якої навчав тато: впала, встала і пішла. Вася її вчив такою бути бойовою, давати здачу, вміти за себе постояти. Проявляти характер.

Я гадаю, вона не усвідомлює того, що сталося. Або думає, що закінчиться війна і тато прийде додому. Я теж не можу прийняти, що цього не станеться", – каже Наталя крізь сльози.

Софія тримає прапор на могилі батька

Вона згадує його фразу: "Ми маємо бути там (на фронті – ред.), щоб близькі бути тут, вдома".

"Шкода, що його війна була така коротка. Я б дуже хотіла, щоб він побачив перемогу. Це була його мрія. Але, сподіваюсь, він побачить її з неба.

Я дякую йому, що він був у моєму житті і подарував мені найцінніше – донечку. Це його частина, і навіть – копія", – завершує Наталя, витирає очі.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: "Чим швидше виб’ємо, тим швидше я повернуся до сім’ї": історія військових на Мар’їнському напрямку