"Я був дуже голодний, поки сидів у підвалі. Тепер хочу стати шеф-кухарем": щоденники українських дітей, які покажуть в Амстердамі

Під час війни діти намагаються "сповідатися" на папері, в нотатках, через відео або аудіозапис.

Вони розповідають про свої страхи, переживання, плани на майбутнє.

Проєкт "Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей" зібрав 14 історій дітей з різних областей України, які писали про свої емоції в перші дні великого вторгнення й, подекуди, роблять це донині.

17 серпня в мерії Амстердаму розпочнеться виставка щоденників, де будуть представлені всі історії. Деякі з них публікує "Українська правда. Життя".

Катерина Кришкевич з Лиману на Донеччині, 15 років

Фото: reewungjunerr/Depositphotos

Вранці 24 лютого 2022-го Катя не спала – висока температура та розпал хвороби не сприяли міцному сну, тому дівчина переглядала відео в інтернеті.

О п’ятій ранку, коли її матір розбудив рингтон телефонного дзвінка, родина Каті дізналася про початок повномасштабної війни.

"Коли я про це (війну – ред.) дізналася, мій світ завалився.

Я не могла подумати, що це може статися знову. Невже доведеться знову їхати в невідомому напрямку, прощатися з близькими для мене людьми", – пише Катя в перших абзацах свого електронного щоденника, який почала вести ближче до опівночі 24 лютого.

Щодо нього у дівчини було одне бажання – виписати та залишити там всі страхи й переживання.

Читайте також: "Ми почули тривогу, літаки, бабахи...почалась війна": найстрашніший день лютого очима дітей

Фото: Serdynska/Depositphotos

Перший день вторгнення запам'ятався нескінченними новинами, пише Катя. Думки про війну змішувалися з донедавна цілком реалістичними планами – поїхати з подругою Анею до сусіднього з Лиманом Слов'янська, сходити в кіно та погуляти, наприклад.

Сьогодні ж дівчина підіймає тему смерті й розповідає, що зі страхом смерті знайома з 2014 року – тоді знайомство відбулося в підвалі, де з родиною Катя ховалася від ракет й чула відголос вибухів у місті. Їй на той момент було п’ять.

Нині страх змішується зі злістю, продовжує Катя, а злість врешті-решт призводить до апатії.

"Я навіть не можу підійти до мами. Я бачу, як їй страшно. Я дуже її люблю і так не хочу бачити те, як вона падає духом", – додає Катя в щоденнику й обіцяє собі бути сильною перед мамою й не показувати свого страху.

Наступні нотатки Катя зробила 4 березня. Пише, що атмосфера в Лимані "жахлива" і що в місті "паніка відчувається в повітрі".

"Банкомати порожні, магазини порожні. Сьогодні я готувала сухарики на випадок, якщо надалі не буде завозу в магазинах і не буде їжі. Але через стрес я з'їдаю все відразу ж", – розповідає дівча.

Далі Катя згадує про навчання. Зазначає, що школу перевели на дистанційне навчання й що ніхто з учнів на уроки не з’являється.

Минуло 8 днів великої війни, які для Каті тривали немов місяць. З розповіді дівчини, ніхто з її друзів тоді про евакуацію з міста не думав.

"Зараз вечір, я дивлюся якийсь серіал, паралельно граю в гру, намагаюся зайняти себе всім і відразу, але все одно не можу відволіктися. Нам ввели комендантську годину", – пише Катя.

У той вечір дівчина почула, як матері зателефонували й запропонували виїхати з Лиману, але жінка відмовила.

"Я підтримаю її (маму – ред.) у будь-якому рішенні, адже розумію, як їй важко. Але надія вмирає останньою, тому я сподіваюся, що ми поїдемо", – додає дівчина в щоденнику.

Читайте також: Як говорити дітьми про війну: поради від МОЗ

Фото: efired/Depositphotos

Вранці 5 березня Катя писала його вже з автобуса. Повідомляє, що рішення про евакуацію мама ухвалила вранці – за пів години родина зібрала речі, кішку Муху поклали в рюкзак, бо не було переноски.

"Мама бігала і шукала необхідні речі, я збирала бабусю та кішку. Я рада, що ми виїхали. Сьогодні ми їдемо в Дніпро, а завтра кудись далі, напевно до Львова", – нотувала в щоденнику дівчина.

Марія Філіпченко з села Бердянське на Запоріжжі, 14 років

Марія почала писати щоденник 25 лютого на свій день народження. На сніданок був торт, розповідає дівчина, у подарунок отримала годинник і ноутбук.

"Інтернету немає, тому я не багато могла в ньому (ноутбуці – ред.) бути. До вечора пропав навіть 4G, я не могла писати в телефонному щоденнику, тому зараз пишу в скетчбуці", – виводить дівчина на папері.

Нотатки Марії. Фото надане проєктом

Наступного дня, за словами Марії, про війну нагадувала хіба відсутність мережі. Здавалося, що триває звичайний день: мати завантажила прання й пішла на двір до курей, тато сидів на кухні, бабця була в залі. Марія перебувала в підвалі.

До реальності родину повернув ракетний обстріл – три російських снаряди влучили в будинок дядька Валика неподалік. Чоловіка тоді не було вдома, тому це його врятувало, додає Марія.

"У нас (в будинку – ред.) вибило всі шибки, десь поламалася стеля, у гаражі відпадала плитка, світло і вода відключилися. Я вся тремтіла і мені було ТАК страшно.

Ми вимкнули телефони, щоб не витрачати заряд і почали прибирати. Вночі спали ми всі в підвалі (я, мама і бабуся на дивані, а тато на підлозі). День був жахливим, але ми цілі й разом, це радує", – розповідає дівчина в щоденнику.

27 лютого Марія повідомила, що почала молитися, й пообіцяла собі за можливості ходити до церкви. Наступного 28-го хрещена Марії мала народити доньку в пологовому будинку.

"Новини хороші, але у мене все одно паніка і я розумію, що вона надовго. Спалося нормально, хоч і не спокійно", – описала свій стан дівчина.

Читайте також: "Люди живуть і не розуміють, яке це щастя обіймати дітей". Історія жінки, в якої війна забрала родину

"Сьогодні я напишу усі новини сюди, аби було легше", – додає дівчина. Фото надане проєктом

Єгор Кравцов з Маріуполя, 10 років

Єгор вів щоденник з перших днів життя в окупованому Маріуполі. Нотатки в блокноті хлопець не рідко робив у підвалі, де вони з родиною ховалися від обстрілів.

На папері хлопець писав новини, які рідко були хорошими, та малював.

"Я добре поспав, прокинувся, посміхнувся, піднявся й зрозумів, що в мене помер дідусь, бабуся Галя, 2 собаки й улюблене місто Маріуполь", – йдеться у нотатках в один з перших днів вторгнення.

Записи Єгора. Фото надане проєктом

Ледь сформованим почерком у щоденнику Єгор розповідав про поранення себе та матері. А також та про те, коли втрьох – із мамою та 15-річною сестрою – їздили робити перев'язки.

Сумні історії хлопець розбавляв історіями із життя, зокрема розповів, як познайомився з дівчиною Вікою й додав, що "здається, у мене з’явилася нова подруга".

У нотатках за 4 березня юний маріуполець згадує, що незабаром йому 11.

"Я прокинувся, як зазвичай, посміхнувся... Бабуля пішла за водою. Повернулась. До речі, в мене скоро день народження", – пише він.

Читайте також: Страх звуків, апатія, агресія: які наслідки війни помітні у дітей? Опитування

Фото надане проєктом

Коли родині Єгора вдалося виїхати з окупованого Маріуполя, у хлопця з’явилася мрія стати шеф-кухарем.

"Я був дуже голодний, поки сидів у підвалі. Тепер я хочу стати шеф-кухарем, щоб нагодувати всіх навколо мене та по всій Україні, аби ніхто більше не був голодним", – пояснив Єгор.

Аріна Первуніна з Миколаєва, 12 років

Блокнот Аріни, який ще до початку великої війни їй подарував тато, починається зі слів "Я не хочу жити". Перші записи в ньому дівчина зробила 18 березня 2022 року.

У них вона картає себе за те, що "незграбна дитина, яка сама нічого не може зробити".

Блокнот Аріни. Фото надане проєктом

У перший день війни разом з рідним та двоюрідним братами та сестрою Аріну відправили до бабусі на Херсонщину.

Діти пробули там 2,5 тижні, пише Аріна. Більшість часу жили в підвалі.

"Їсти було нічого. По селу ходили чутки про зґвалтування та викрадання дітей. Я дуже боялася за своє життя, сестри та братів. Мені стало страшно, що я можу ніколи не побачити своїх батьків, тому я подзвонила татові й благала нас забрати додому", – пише в блокноті Аріна.

11 березня до них приїхав батько. Наступного дня вп’ятьох із собакою Іланою родичі вирушили додому в Миколаїв.

"Нам лишалося трішечки доїхати, але в нас почали стріляти російські воїни. Я побачила свого брата повністю в крові. Собака захистила другого брата від загибелі. Потім нас витягли з автомобіля й наказали бігти в якісь окопи. На нас почали кричати й ображати матюками, а батько заснув за кермом.

Я зрозуміла, що він помирає, все було в крові. Я була наляканою, але змогла зібрати до купи братів та сестру", – пише дівчина.

Пізніше у своєму блокноті Аріна пригадала, що колись подарувала татові малюнок й думала, що лист із кольоровим зображенням стане для нього оберегом. Цього не сталося.

"Мені дуже від цього погано. З того часу (смерті батька – ред.) почуття провини мене не залишає", – розповідає підлітка.

Після смерті тата Аріна продовжує вести щоденник, у якому часто звертається до нього.

25 березня 2022-го: "Тату, я сильно за тобою сумую, я не бачу далі життя без тебе, я не можу повірити що тебе нема. Я сподіваюся, що ти в раю".

27 липня 2022-го: "Мені сьогодні 12 років. Тату, я сильно сумую за тобою, було дуже важко провести день народження без тебе".

12 серпня 2022-го: "Ось тебе немає вже пів року. Тату, я сильно за тобою сумую і дуже дякую, що я поїхала в Іспанію. Мене тут дуже всі полюбили і я зрозуміла що така не одна".

13 вересня 2022-го: "Тату, я сьогодні цілий день плакала за тобою. Я не можу так. Кожен день мама плаче, я сумую до неможливості".

Фото: Фото надане проєктом

У першому своєму дописі 2023 року Аріна пригадала, як батько смішив усю родину за святковим новорічним столом.

Дівчина донині продовжує дякувати й розповідати батьку про своє життя. Наприклад, про те, що закінчила 7-ий клас з гарними оцінками, лише з фізики 6.

"Тату, мама знайшла гроші й поставить тобі пам’ятник. Я впевнена, він у тебе буде найкращий. Люблю тебе, татко", – написала Аріна на початку літа цього року.

Олександра Андросова з Волині, 16 років

Листування було головним методом спілкування в Олександри з батьком-військовим. Чоловік долучився до української армії у 2015 році.

У своїх посланнях дівчина завжди ділилася новинами й писала батьку про те, як сумує, любе і чекає вдома; надсилала малюнки.

Малюнок Саші для батька. Фото надане проєктом

Щоразу у конверт дівчина додавала чистий листок паперу, аби тато міг на ньому відповісти й відправити їй вісточку назад.

"Привіт тату! Я сумую за тобою і хочу, щоб ти повернувся. Я кожен день думаю про тебе, я так хочу тебе обійняти й поцілувати. Повертайся живим. З любов’ю, Саша!", – наповнювала лист дівчина.

Читайте також: Після підвалів і смерті 12 родичів. Як психологи повертають до життя дітей, долі яких скалічила Росія

Фото надане проєктом

Коли відповідь від батька надходила, підлітка писала знов. Так, в одному з листів Саша зізналася, що з часом тривожність не зникає, вона все більше за нього хвилюється.

Інколи Саша навіть лякала, мовляв, коли батько повернеться, вона його обійме так, щоб він "цілий день, місяць, тиждень, рік не міг вилізти з обіймів".

"Я знаю, що ти деколи кричиш на мене, але ти все одно любиш мене. Тату, повертайся скоріш я не можу без твоїх обіймів і поцілунків, пісень, танців. Я по-справжньому люблю тебе. Тату, тримай це (лист – ред.) біля серця і одного дня це тебе врятує. Люблю!", – написала дівчина в крайньому своєму листі.

У вересні 2022 року лист дівчинки повернувся їй, а білий папірець з помітною "Тату, напиши мені тут щось" залишився чистим.

Виставка щоденників в Амстердамі

Проєкт "Щоденник війни: непочуті голоси українських дітей" започаткували 9 місяців тому. Першими в ньому були нотатки 10-річного Єгора з Маріуполя.

"В його історії описаний світ, який спостерігають українські діти під час війни. Як мама чотирьох дітей я подумала, що його варто показати, а особливо за кордоном, якби багатьом не дотичним фізично не хотілося зберегти своє життя в "екологічній бульбашці", – розповіла ініціаторка проєкту культурна діячка Христина Храновська.

Читайте також: Про психологічну допомогу: які існують групи травмованих дітей та як на них впливає війна

Монтаж виставки в Амстердамі. Фото надане проєктом

Протягом 9 місяців кількість щоденників поповнювалося, охочих розповісти свої історії більшало. У слові "щоденник" організатори об’єднали різного роду нотатки дітей: листи, малюнки, відео, аудіозаписи, фото.

Наразі проєкт нараховує 14 історій дітей та підлітків, віком від 10 до 16 років з різних областей України.

"Є діти, які під час інтерв’ю плачуть, а є діти, які холодно та чітко розказують свою історію з метою, щоб вона була почута, адже їхні батьки-герої померли й вони хочуть, щоб про них знали і їх бачили.

У майбутньому всі свідчення ми плануємо передати до правоохоронних органів, як докази протиправних дій військ РФ", – каже Храновська.

17 серпня в мерії Амстердаму відкриють виставку, на якій презентують оригінали щоденників, а також аудіо- та відеоінтерв’ю з героями історій. Вхід на захід вільний.

Виставка триватиме до 24 вересня. В рамках неї 16 та 17 вересня в Будинку Анни Франк в Амстердамі відбудуться дитячі воркшопи української феміністської художниці Алевтини Кахідзе.

Воркшопи під назвою "Малюючи мапу від минулого до майбутнього" створені для дітей-мігрантів, зокрема, з України, які тимчасово мешкають в Нідерландах.

Читайте також: Підлітки та життя під час війни: тест на розуміння сучасної молоді

Монтаж виставки в Амстердамі. Фото надане проєктом

Після Амстердаму виставку привезуть до України. За словами організаторів, попередньо її відкриття планують приурочити до Дня психічного здоров’я 10 жовтня.

Після цього щоденники планують показати в столицях країн Європи, а в 2024 році – в Америці.

За словами авторки проєкту, нині збір "щоденників" дітей призупинили. Водночас свідчення родин, які захочуть розповісти свої історії, опублікують на сайті проєкту.

Раніше нотатки щоденників дітей переповідав український президент, три історії були зачитані з трибуни Генасамблеї ООН.

Проєкт ініційований за підтримки МЗС України, команді ГО Port of Culture, БФ "Діти Героїв", БФ "Голоси дітей", платформи "Тю", мерії Амстердама, Будинку Анни Франк, Посольства України в Королівстві Нідерланди.

Анастасія Поя, "Українська правда. Життя"

Читайте також: "Інколи успіх – коли дитина знову почала розмовляти": психологи про роботу з дітьми під час війни