"Під дією анестезії поранені часто зізнаються медсестрам у коханні. Це ілюструє одну просту річ". Історія офіцера медичної служби

Старший лейтенант медичної служби Олександр Рогов має кумедний позивний – Шурупчик. Він дуже серйозно ставиться до своєї роботи, а часом полюбляє "доколупуватися" до посадових обов’язків колег. От вони з іронією й "причепили" йому таке прізвисько.

Олександру 39 років і до повномасштабної війни він 15 років працював лікарем-анестезіологом, 13 із яких – у Оріхівській районній лікарні на Запоріжжі. Це місто росіяни тепер методично стирають із лиця землі.

Перші три місяці війни Олександр надавав допомогу пораненим як цивільний медик, а коли лікарню після кількох артилерійських і авіаційних ударів довелося закрити, мобілізувався в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.

"Та відріжте вже руку, щоб не заважала"

– Мобілізувався в червні минулого року – після того, як один із корпусів лікарні зруйнував російський КАБ (керована авіаційна бомба), – розповідає Олександр. – До того ми лікували військових і цивільних разом із медиками 128 бригади, гарно спрацювалися, ось я й вирішив піти в ЗСУ. І не шкодую…

Саме перші три місяці війни для Олександра стали найважчими, при тому, що він працював вдома, в своєму рідному місті.

Олександр один із найчастіших відвідувачів "спортзалу" і єдиний із лікарів стабпункту, хто не курить

– Ми ще не усвідомлювали, що насправді відбувається, розуміння прийшло пізніше, – продовжує Олександр. – Просто приймали поранених, здебільшого зі 128 гірсько-штурмової бригади, яка стримувала ворога на Запоріжжі. Це були страшні поранення – відірвані руки, ноги, пошкоджені грудні клітки й животи. Як цивільний лікар я знав, що таке медицина катастроф, – великий потік пацієнтів із важкими політравмами й геморагічним шоком, однак у цивільному житті таке трапляється вкрай рідко: хіба при масових ДТП чи техногенних катастрофах. А на війні це постійно.

Цивільним медикам тоді на ходу довелося перелаштовуватися на військову медицину.

– Найяскравіші враження від перших поранених, але особливо запам’ятався один боєць – молодий хлопчина із Закарпаття, 21 чи 22 роки. У нього була майже відірвана рука вище ліктя, трималася на клаптику шкіри. Хлопець шокований, але у свідомості. Коли з нього почали знімати куртку, не залишалося іншого вибору, ніж відрізати руку. І він сказав: "Та відріжте вже руку, щоб не заважала". А через хвилину додав: "Ви мені допоможіть, зробіть швидше, що треба. А потім мені пришлють протез, і я повернуся до своїх хлопців – довго лежати у вас не буду".

Він ще не розумів, що без руки не зможе воювати, то рвався назад, настільки мотивований. І таких було більшість, і зараз є. Вони дуже відрізняються від випадкових, як я їх називаю. Котрі тільки переступили поріг стабпункту після обстрілу позицій, як починають діставати амбулаторну картку й розповідати, що в них ще до війни боліла спина чи коліно. Не хочу нікого осуджувати, але перші хлопці мотивують усіх – і своїх товаришів, і медиків. Саме через них досі залишається бажання щось зробити, внести свій вклад у перемогу.

В кінці минулого літа 128-му бригаду перекинули на Херсонщину, почалися важкі штурми, які неможливі без втрат. Стабілізаційний пункт тоді працював у режимі нон-стоп, через лікарські руки проходила величезна кількість поранених.

– Якщо на Запоріжжі, де бригада стояла в обороні, до нас надходило по 10-20 поранених на добу, то при визволенні Херсонщини – до 400! – каже Олександр. – У мене подвійна спеціалізація – анестезіолог-реаніматолог, і коли ти постійно бачиш смерть, розумієш, що нічого не можеш вдіяти, а мусиш відключити емоції й сприймати все як звичайну роботу, це накладає особливий відбиток на психіку.

У стабпункті тоді працювали троє анестезіологів – двоє постійно в операційних, а третій на сортуванні – надавав допомогу легким пораненим.

– По суті це був конвеєр, – згадує Олександр. – Ми не встигали перестелити операційний стіл і розсортувати інструменти, як заносили нового бійця. Працювали в шаленому ритмі. Коли йде безперервний потік поранених, ти не сприймаєш масштаби. Просто знаєш, що маєш врятувати життя людини й після 10-ї вже не рахуєш. А потім настає кількахвилинна пауза, під час якої виходиш на свіже повітря і чуєш від колеги, скільки поранених пройшло через твої руки. Тільки тоді усвідомлюєш масштаб цієї війни, цієї людської катастрофи…

Під час надання допомоги пораненому. Олександр – другий праворуч у піксельній футболці

"Ми з колегами з перших днів війни домовилися, що поранені не будуть кричати від болю"

Після Херсонщини бригада воювала на Бахмуті. Потік поранених тут був меншим (усе-таки бойові підрозділи стояли в обороні, а не штурмували ворога), але робота медиків від того не стала легшою.

– Це була зима, через постійні обстріли позиції перетворювалися в холодне, в’язке болото, і багато бійців, крім поранень, мали переохолодження, – розповідає Олександр. – А ще важкі опіки – дуже багато. Пригадую, до нас привезли хлопців, котрих витягли з палаючого танка. У одного страшні опіки, а він у свідомості. Це ще страшніше…

На Бахмутському напрямку всі доставлені в стабілізаційний пункт поранені вижили. Бувало, що бійці помирали від ран по дорозі з позицій, дехто помер пізніше уже в стаціонарній лікарні, але в "стабіку" медики врятували всіх.

– Це не хизування, а факт, – каже Олександр. – На своєму етапі ми робили все можливе, і нам, можна сказати, щастило. Але для такого "щастя" треба дуже старатися.

Із перших днів війни медики стабілізаційного пункту домовилися, що зроблять усе, щоб поранені не кричали від болю. Хоча їм доводиться робити дуже болісні процедури. Навіть зняти зрізану ножицями форму при відкритих переломах неможливо, не завдавши болю, не кажучи вже про таку процедуру, як ревізія рани.

– Знеболення – це задача анестезіолога, – пояснює Олександр. – І я роблю його так, щоб хлопці не мучилися. Під дією анестезії поранені засинають, а коли прокидаються й перебувають ще в напівсвідомому стані, часто говорять дивні речі (поширене явище при анестезії). Якщо поруч медсестра, зізнаються в коханні, роблять компліменти, пропонують одружитися. Це постійно таке, і воно ілюструє одну просту річ – хлопці на війні дуже довго не бачать сім’ю, своїх дружин, коханих чи просто дівчат. Їм не вистачає ласки, турботи, ось ця нестача й проривається.

Робота стабілізаційного пункту під час прийому поранених

В одному з вільних приміщень, де зараз облаштований стабілізаційний пункт, лікарі влаштували імпровізований спортзал – накрили поролоном дерев’яну лавку, принесли кілька гантелей, прикріпили до стіни турнік… Лікарям також слід розвантажувати мозок від роботи, коли для цього є можливість. Олександр – один із найчастіших відвідувачів "спортзалу", крім того, він єдиний із лікарів "стабіка", хто не курить.

– Намагаюся підтримувати себе в спортивній формі, до того ж вправи трохи розвантажують мозок, – каже Олександр. – Люблю також літературу, але читати бажано зосереджено, а тут це рідко вдається. Чи стане мені корисним досвід воєнної медицини в цивільному житті? Чим довше триватиме війна, тим важче буде повертатися до цивільного життя. Особисто я не хочу переносити туди свій теперішній досвід. Я прийшов сюди не за досвідом, а виконати обов’язок – зробити вклад у перемогу. І якщо вдасться допомогти, врятувати більше хлопців, для мене цього буде достатньо.

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бигади, спеціально для УП. Життя