"Він пішов на партизанство заради дітей". Історія дитячого будинку сімейного типу, батька якого вбили росіяни

3 березня 2022 року близько 10:00 життя родини Савченків із села Білка на Сумщині розділилося на "до" і "після". Того дня зник 45-річний Микола Савченко.

Дружина Людмила із шістьма прийомними дітьми не знала, де він, аж до 21 березня, коли Миколу знайшли вбитим.

На тілі були сліди катувань, кульових поранень – у голову і серце.

Уже значно пізніше рідні довідаються, що Микола допомагав Збройним Силам України – передавав дані про пересування ворожої техніки. За це його й убили.

Людмила та Микола Савченки разом із онукою Людмили. Архів родини

Ми приїхали до Людмили восени 2023 року. Нині вона вчиться жити без Миколи. Жити заради дітей, про яких він так мріяв.

***

Неділя – чи не єдиний день тижня, коли Людмила разом із дітьми мають багато вільного часу. У будинку чути дитячий сміх і жваві розмови. Родина планує наступний тиждень. Графік на будні тут такий: підйом о 7:00, далі сніданок, збори до школи; зробити уроки та відвідати гуртки – з 14:00 до 17:00.

"У мене спина не висихає – постійно у русі", – усміхається Людмила.

Людмила Савченко разом із шістьма прийомними дітьми. Фото Руслана Довбні

Їй 55 років. Поряд із дітьми вона усміхнена. Волю смутку дає, коли наодинці.

"Іноді думаю навіть – аби тільки спати швидше вкласти. Щоб не бачили і не чули моїх сліз", – зізнається Людмила, коли говоримо вдвох.

У цьому домі вона мешкала ще з першим чоловіком. Після розлучення викупила частину будинку і продовжила тут будувати життя.

Будинок родини Савченків. Фото Руслана Довбні

Познайомилась із Миколою Савченком. Пригадує, що покохала його за добре серце і працьовитість.

"Коля захоплювався електромеханікою. Йому все одно було, що робити – телефон, телевізор, лампочку, розетку, проводку. Це для нього була праця на одну хвилину. Усі пенсіонери з вулиці йшли до нього – Коля мені те, Коля мені це треба зробити, подивитися. Він усім допомагав", – пригадує Людмила.

Микола Савченко. Архів родини

Коли пара почала жити разом, у жінки вже було двоє синів від попереднього шлюбу. Микола опікувався ними як рідними, каже Людмила.

"Одному було 10, іншому – 7. Ми їх виростили, дали освіту. Старший став будівельником, молодший – військовий. Він на фронті. Старший перед війною поїхав у Польщу, але планує повертатися, щоби йти боронити Україну", – каже Людмила.

У січні 2022 року Людмила і Микола відзначили 25 років спільного життя.

Микола Савченко разом із Людмилою та колегами. Архів родини

"Він просто марив дітьми"

У дитячому будинку сімейного типу, яким тепер опікується сама Людмила, зростають шість дітей від 6 до 12 років. Хлопці – Михайло, Олексій і Стас – стримані й небагатослівні. Найстарша з дівчат – Соня – сором'язлива. Середня Настуня – активна й весела, найменша Милана – непосидюча й емоційна.

Михайло, Стас та Олексій. Фото Руслана Довбні

"Ми давно мріяли про дітей… На створенні прийомної родини наполягав Микола. Своїх дітей він не мав. Я бачила, що іноді він плакав через це. Просто марив батьківством", – згадує Людмила.

Коли сини жінки виросли, подружжя часто говорило про можливість стати прийомними батьками. І врешті наважились на омріяний крок.

"У моїх батьків було шестеро дітей. У чоловіка в родині – тільки він. І Микола розповідав, що страждав через це", – каже Людмила.

Михайла, Милану і Настю Салоєдових подружжя забрало у свою родину 14 січня 2021 року. Милані тоді було три роки, Насті – чотири, а Міші – десять. Їхня мама померла від туберкульозу. Тати у них – різні.

Михайло Салоєдов, Настя Салоєдова. Фото Руслана Довбні

Микола став цим дітям гарним батьком, каже Людмила.

"Із роботи тільки прийде, тільки у двері – дівчата вже на ньому виснуть: "Папочка з роботи прийшов". Тато їм цукерки дає. Те, що мама кілограм купить – то не рахується", – з усмішкою згадує Людмила.

Милана Салоєдова. Фото Руслана Довбні

Далі пара наважилася на ще трьох дітей. Їх взяли у родину у січні 2022 року. Це Соня, Льоша і Стас Дідуси. Так прийомна родина стала дитячим будинком сімейного типу.

Соня Дідус, Олексій Дідус, Стас Дідус. Фото Руслана Довбні

"Недовго ми пожили безтурботним життям усі гуртом. Розпочалася повномасштабна війна", – каже Людмила.

П’ять хвилин розтягнулися на вічність

24 лютого 2022 року зранку Людмила поїхала до Тростянця знімати гроші. О 6-й ранку полиці з хлібом у магазинах вже спорожніли. Купивши кілька кілограмів сухарів, жінка повернулася додому. Родина думала, що робити далі.

"Микола ще раніше мені розказував, що у погребі його матері, це сусідній двір, під час Другої світової війни жили 14 людей. Вони робили собі буржуйку, палили там. Ми пішли туди. Микола обладнав електроопалення, поставили телевізор, ліжка", – згадує Людмила.

Щоби діти менше боялися, мама відволікала: вчила з ними таблицю множення, читала, багато спілкувалася.

Того ж 24 лютого російська армія зайшла до Тростянця, а до села Білка, що неподалік – 2 березня. Розмістилася на території фермерського господарства.

"Ми сиділи у погребі і чули, як вулицею постійно рухалася російська техніка. Окупанти по хатах ходили. Заходили і до нас неодноразово. Позривали скрізь замки, стільки інструментів вигребли…" – каже Людмила.

Вулиця, на якій живе родина Савченків. Фото Христини Довбні

Ніч із 2 на 3 березня родина провела у погребі. Вранці, близько 10 години, Людмила з Миколою вийшли надвір, щоби наготувати їжі й взяти води. Потім дружина пішла до дітей, а чоловік зник. Перед тим він попросив у Людмили телефон, пішов кудись із ним й обіцяв повернутися через 5 хвилин.

Ці 5 хвилин розтягнулися на вічність.

"Його, напевно, забрали у дворі… Ще напередодні ми ж там були – у погребі. А він ходив сюди – додому. Сюди-туди, сюди-туди. Уже перша ночі, а він ходить… Ще Мішка каже: "Ну пап, ну ляж поспи. Ну сядь хоч посидь біля нас", – згадує Людмила.

Лише недавно вона дізналася – Микола партизанив, допомагаючи ЗСУ інформацією про розташування російської техніки і солдат.

"Він сусіду розповідав про це. Мені не казав. Він кудись їздив, але я думала, що на роботу. Він був електромонтером на Тростянецькій мельниці, яка перші дні війни ще працювала", – розповіла Людмила.

"Вибач нас, але ми його знайшли"

Микола зник разом із телефоном Людмили. Жінка не мала змоги подзвонити комусь, щоби повідомити про зникнення. А через обстріли не могла кудись піти. Лише 18 березня 2022-го їй вдалося вирушити до місцевої лікарки, якій вона й розповіла про те, що сталося.

"Кажу, що Миколи немає вже 15 днів. Вона ж говорить: "Якщо ви його знайдете десь живим – слава Богу…" – згадує Людмила.

Повертаючись від лікарки, вона побачила біля свого двору близько 20 чоловіків, зелену "Ниву" і мотоблок. Пригадує, як всередині похололо: невже привезли на впізнання її Миколу?

"У нас там хлопець із сусіднього села ще один був. Його також схопили солдати РФ. І от вони мені його привезли на впізнання – чи то не мій чоловік? Це все було дуже страшно", – каже Людмила.

Наступного дня – 19 березня – на городі родини Савченків розірвався снаряд. Пошкодило дах та вікна будинку, теплицю.

Тим часом Миколу Савченка шукала місцева тероборона. Знайшли 21 березня. Замерзле і закатоване тіло чоловіка лежало в канаві на території фермерського господарства.

"Ми були у дворі, діти якраз посідали їсти, – каже Людмила. – Бачу – їде машина, з причепом. Тіло Колі привіз дільничний із ще одним хлопцем із тероборони і каже: "Вибач нас, але ми його знайшли".

На тілі Миколи були сліди катувань: зламані руки і пальці, синці. А також – вогнепальні поранення серця і голови. Людмила каже – від моменту, коли бачила чоловіка востаннє, він жив недовго. Зрозуміла це за щетиною, яка не встигла вирости. У день, коли Миколу забрали, він якраз був поголений.

"Ми вирішили одразу поховати його. Це було близько 14:00. Зима, рано темніє. Дітей я залишила вдома на найстаршого Михайла. Поїхали з людьми на кладовище, обрали місце. Купили свічок. У мене було десять метрів парчі, але труни не було, хоронили без неї…" – каже жінка.

24 березня російські військові завдали авіаудару по селу Білка. Після цього Людмила вирішила виїхати на деякий час із села й повезла дітей на реабілітацію у Житомир.

"Я повигрібала запаси, у нас було 10 тисяч гривень, і ми поїхали. Дісталися Житомира. Там нам допомогла жінка, яка була американкою. Їй про нашу родину розказав знайомий пастир із Сум – Максим. Вони з однієї церкви. Спочатку він пропонував нам виїхати за кордон, але я відмовилася. Я повідомила про поїздку сумській службі у справах дітей. Поки очільник не дав дозвіл, ми нікуди не могли виїхати. У Житомирі пробули місяць. 15 травня повернулися додому і посадили город", – розповідає Людмила.

Тростянець Збройні сили України звільнили 26 березня 2022 року. Через півтора року, у вересні 2023-го, на день міста, Миколу Савченка нагородили почесним знаком "За героїзм і мужність".

Почесний знак "За героїзм і мужність", яким посмертно нагородили Миколу Савченка. Фото Руслана Довбні

"Він пішов на партизанство заради дітей, щоби вони жили. Він був безстрашний. Але тепер його немає, а я з шістьма дітьми залишилася сама. Це дуже боляче", – стримуючи плач, каже жінка.

"Близько року він мені постійно снився"

Сільське кладовище розташоване недалеко від будинку Савченків. Залишивши дітей на старшого Михайла, Людмила погоджується з нами навідати могилу чоловіка. Сюди вона приходить часто: розповідає Миколі новини.

Людмила Савченко на могилі чоловіка. Фото Руслана Довбні

Людмила просить кілька хвилин, щоби побути з чоловіком наодинці.

Опісля ми продовжуємо спілкування.

"Іноді йду на город і вже за звичкою кажу своєму Миколі: "Бери лопату і підемо поратись", – витираючи сльози, говорить Людмила.

Могила Миколи Савченка. Фото Руслана Довбні

Для пам’ятника вона обрала фото чоловіка, на якому він усміхається. Каже – таким був і в житті. Тут також напис: "По-звірячому закатований росіянами". Жінка пояснює – його зробили, аби не забували, якою ціною нам дається боротьба за перемогу.

Напис на могилі Миколи Савченка. Фото Руслана Довбні

Близько року, говорить Людмила, Микола їй часто снився – був одягнений у білий костюм.

"Прийшов, сів у хаті і сидить, мовчить. Прокинуся, ходжу, ходжу і розумію – нічого вже не зробиш. Його немає", – говорить жінка.

"Ми тримаємося разом"

Донедавна Людмилу з дітьми підтримував її молодший син, який повернувся з фронту, мав відпустку. Та згодом його відправили воювати.

"І документи позбирали, що ми самі, що він нам допомагав. Але все одно забрали", – говорить Людмила Савченко.

Весь вільний час вона присвячує дітям, ніде не працює. Офіційно Людмила – мама-вихователька.

"Нам багато чого не вистачає. Родина велика, я все тягну сама. Приміром, говорили з місцевою владою про придбання бусу для нас, але справа далі розмов не пішла. Машина у нас мала – на чотири місця, а нас – семеро. Дах хати – у дірках після того, як на городі розірвався снаряд", – каже Людмила.

Родина отримує соціальну допомогу від держави, яку Людмила оформила через пів року після того, як забрала Льошу, Стаса і Соню. А більше – нічого.

"Не підлягаємо під жодну зі статей про додаткову допомогу", – каже.

Щодня мама возить дітей на гуртки у Тростянецький палац дітей і юнацтва. Віднедавна двічі на тиждень діти займаються також англійською у приватній школі. Людмила каже, дуже задоволені навчанням.

Настя демонструє свої акробатичні таланти. Фото Руслана Довбні

"Михайло ще захопився різьбою по дереву, Стаса вмовила піти на малювання. Льоша із Сонею ходять на паперову пластику. Милана разом із Настею пішли на вокал і на танці, пізніше виявили бажання займатися ще бісероплетінням. До них долучилася і Соня", – веселішає Людмила, коли говорить про захоплення дітей.

Дівчата ходять до школи, у хлопців – змішане навчання: день у школі, день онлайн.

Милана з поробкою. Фото Руслана Довбні

Найбільша мрія Людмили сьогодні – виховати дітей такими, якими хотів би бачити Микола – гідними і відповідальними. Жінка каже, що вони в усьому її підтримують, стараються допомагати.

Родина вирощує овочі, а також яблука, груші, айву, абрикоси. Тримають худобу. Кожен має свої обов’язки по господарству. Льоша доглядає за козами і собаками. Милана допомагає мити посуд. На Соні – кури. Міша глядить кролів, ходить на закупи до магазину. Стас – відповідальний за овець.

Домашні тварини родини Савченків. Фото Руслана Довбні

"Після вбивства Миколи нам дуже тяжко, але ми тримаємось разом. Діти розуміють, що я з ними. А я розумію, що вони зі мною", – говорить мама.

Архівні фото родини

За розмовами, спогадами й іграми з дітьми час у домі Савченків пролетів непомітно. Людмила проводжає мене обіймами і наостанок пригощає яблуками. Їх у власному саду збирала разом із дітьми. Вони і турбота про них, каже, те, заради чого живе.

Підтримати родину Савченків можна за реквізитами: 5168 7456 1241 0172 (Савченко Л. О)

Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для. Щоб повідомити дані про втрати заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Христина Довбня, спеціально для УП. Життя

Реклама:

Головне сьогодні