"Коли ми вперше зайшли в магазин, в мене був переляк". Чому варто стати наставником для дитини з інтернату

Кирилу Невдосі – 24 роки. Дитинство він провів в інтернаті. Зараз Кирило – студент 4 курсу Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця.

Вчиться на фахівця з соціального забезпечення. Окрім цього, координує соціально-освітні проєкти у Міжнародному благодійному фонді Help Us Help UA та очолює Офіс дітей та молоді "ДІйМО" при Міністерстві соціальної політики.

Кирило – чудовий приклад того, чого можуть досягнути діти, які мають підтримку.

У житті хлопцеві пощастило зустріти людей, які показали йому, що таке сім’я, навчили потрібним у житті навичкам та підготували до вступу в університет. Кирило зараз вважає їх своїми наставниками та розповідає, що сьогодні будь-який дорослий може так само допомогти іншій дитині в інтернаті.

Далі – його пряма мова.

Кирило Невдоха

Мати щось своє – бажана розкіш для дитини в інтернаті

Змалку я ріс у будинку дитини, а як подорослішав – у різних інтернатах. Я не знав, що таке свій дім та велика родина. Хоча якось чотири сім’ї одночасно хотіли мене усиновити, але щось не зрослося.

Ситуація почала змінюватися, коли мені було років 11. Пам’ятаю, що мені дуже хотілось скуштувати домашньої їжі. Я бігав до одного з працівників інтернату Олександра і просив його принести булочку чи варення з дому. Для мене ця їжа була про особливі емоції. Коли ти їси не постійно одне й те саме, як сотня інших. А коли ти маєш щось тільки твоє. Що ні в кого з інших дітей немає.

Кирило у дитинстві

В одну з неділь ми гуртом з іншими дітьми робили генеральне прибирання. У нас була така "традиція" – навести лад у кімнатах, де ми живемо. А потім ми могли подивитися мультики та пограти в щось. Аж тут приходить Олександр та каже, щоб забирає мене до себе в гості на вихідний. Дуже здивувався пропозиції, але швидко побіг вдягати все щонайкраще, що в мене було.

Ми приїхали на машині Олександра до нього додому. Мені було дуже ніяково та незвично. Я за все хапався, мені все було цікаво відчути на дотик. Зараз пропонують на Марс полетіти, подивитися як там життя вирує. От і перша поїздка до родини була для мене такою самою пригодою.

Згодом вихідні у сім’ї Олександра для мене стали частими. У нього з дружиною була велика родина – дві доньки та онуки, які жили поряд. А понеділок перетворився на найсумніший день тижня. Тому що я мав прощатись з усіма та повертатися до інтернату.

Інтернатна система – не здатна підготувати до самостійного життя

Зараз я вважаю Олександра своїм неформальним наставником. Бо завдяки його родині я побачив якою може бути сім’я, як між собою там спілкуються, що роблять разом.

У нас в інтернаті була ціла виховна програма. Раз на тиждень ми з іншими дітьми годину слухали якусь тему. Наприклад, як користуватись пральною машиною, чи як робити покупки в магазині. Проте практики не було. Ми сприймали інформацію як казочку. І тільки в сім’ї я отримав доступ до побутової техніки та навчився користуватись нею – прати одяг, готувати їжу.

Також онук Олександра, який був старший за мене на декілька років, показав, як працюють соціальні мережі, та допоміг зареєструвати свій акаунт. А ще він навчив мене ділитися. Бо в інтернаті ми стаємо трохи жадібні. Усі більш-менш коштовні для нас речі ховаємо під подушку, щоб ніхто не поцупив.

Також завдяки тій сім’ї я навчився користуватись грошима. Коли ми вперше зайшли в магазин, в мене був переляк. У голові засіла тільки одна думка: "Все треба купити!". Але Дмитро мене зупиняв, пояснював, що потрібно нам, а що ні. Звісно, не всі поради я тоді приймав з вдячністю.

Для дитини з інтернату і 5 власних гривень – це цілий всесвіт. Я іноді продавав чи міняв подарунки, що нам привозили на свята волонтери. Зубну пасту за 30 гривень я міг збути комусь за декілька гривень. Щоб потім піти в магазин та на ці копійки купити собі морозива. Можливо, це була марна трата грошей. Але мене та інших дітей мотивував сам факт: я сам купив собі те, що хотів, а у моєї сусідки чи сусіда цього немає. Тобто це було ще й про індивідуальність, якої нам бракувало.

Щодо подарунків – то діти в інтернаті їх не дуже цінують. Адже у нас самих не питають, що саме ми хочемо. Привозили тільки те, що сказала директорка. А потім ці пакунки закривали у шафі й видавали нам під якісь події. Лише у сім’ї Олександра вперше мене запитали, що я хочу "під ялинку" – подарували портативну колонку.

Зараз я дуже вдячний Олександру, його дружині, називаю їх дідусем та бабусею. Ми продовжуємо підтримувати зв'язок, і вони мене вважають повноцінним членом родини. Коли ми всі разом збираємось за одним столом, то обов’язково згадуємо ті перші зустрічі, яким я був "переляканим горобчиком".

Змінити сценарій життя

Приблизно у 18 років я став учасником першого Всеукраїнського форуму Національної дитячої ради у Києві. Там я познайомився з Ксенією Зубрій, національною консультанткою Фонду Lumos в Україні, експерткою з реформи деінституціалізації (ДІ) Уповноваженого Президента України з прав дитини. Вона фактично стала моєю другою наставницею.

Кирило з Ксенією Зубрій. Фото із соціальних мереж

Хто такий наставник для дитини з інтернату? Це друг, який вірить в тебе. Який скаже: "Ти молодець". Людина, яка навчить тебе поводитись в аеропорті, допоможе з англійською, чи підтримає коли важко. Наставник – це більше ніж просто вчитель. Це вчитель без користі. Який турбується про дитину, не очікуючи натомість оплати за заняття.

Ксенія і була для мене тим другом. Завдяки її підтримці я зміг вступити до університету, навчився публічно виступати й багато чого ще. Ми часто сварилися, бо вона кепкувала з якихось моїх дій. Але зараз я дзвоню та дякую їй за науку й підтримку. Ця людина, як і Олександр свого часу, зіграла в моїй долі важливу роль.

Подарувати час замість цукерок

У 2017 році Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 465 "Деякі питання здійснення наставництва над дитиною". Відтоді будь-яка повнолітня дієздатна людина може стати наставником для дитини в інтернаті. Але на практиці усе дуже погано працює.

Деяких відлякує довгий та доволі важкий шлях оформлення:

  • спершу людині потрібно звернутись до Служби у справах дітей (ССД),
  • пройти співбесіду,
  • зібрати потрібні документи та довідки про стан здоров’я,
  • підписати договір про наставництво з ССД,
  • пройти курси підготовки з питань соціальної адаптації дітей та їх підготовки до самостійного життя,
  • тільки на цьому етапі – можна познайомитись з дитиною та взяти під наставництво.

Проте я та інші небайдужі прагнуть спростити цей шлях. Є неурядові організації, де допомагають людям пройти ці кроки до наставництва, такі як Асоціація наставництва. Я працюю у міжнародному благодійному фонді Help Us Help UA, у нас також є програма наставництва – освітній проєкт "Стипендіат". Там я опікуюсь 30 підлітками. Проте значно простіше та ефективніше супроводжувати одну чи дві дитини.

Не скажу, що я "професійний" наставник, але чудово розумію потреби дітей та молоді. Ми спілкуємось з ними на рівних. Іноді їм потрібна людина, яка поцікавиться, як у них справи та настрій. Чи допоможе підтягнути знання з якихось предметів. Наприклад, один з хлопців попросив позайматись англійською, бо в школі він нічого не розуміє.

Я з власного досвіду знаю, що така увага значно цінніша, ніж подарунки. Приїзди волонтерів, зірок чи депутатів в інтернат іноді травмують дітей. Вони пишуть у новинах "ми діткам подарували любов", але краще б курс іноземної мови оплатили.

Я разів п’ять дуже прив’язувався до когось з таких активістів, виплітав імена на браслетах з бісеру. Проте кожного разу мене чекало розчарування – вони зникали, зв’язок обривався. Залишались тільки мої браслети.

Тому краще дітям дарувати свій час. Коли ти з наставником їдеш на цілий день кудись – у дитини буде більше емоцій, вона розкривається перед тобою. Хоч ти її не забереш з собою, але даси ту підтримку, що допоможе їй вистояти в інтернатних умовах. Ти можеш мотивувати дитину вчитись, показати інший шлях у житті.

Нещодавно в Офісі дітей та молоді "ДІйМО" ми провели анонімне опитування серед 4,5 тисячі дітей та молоді щодо їх кращих інтересів. І 52% опитуваних хочуть мати турботливих дорослих поруч. Я ще раз переконався у важливості наставництва.

Хочу вірити, що з кожним роком усе менше дітей будуть зростати в інтернатах. А допоки вони існують – спробуйте стати наставником для дівчинки чи хлопця, які цього дуже потребують. Дитині потрібно чути від когось прості фрази: "Я в тебе вірю", "Ти молодець, я тобою пишаюсь!".

Анна Дерев’янко, спеціально для УП. Життя

Матеріал підготовлений ГС "Українська мережа за права дитини" за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження". Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду "Відродження".

Реклама:

Головне сьогодні