Журналістика війни. Як це – документувати найстрашніші дні власного життя

Як воно – документувати катування і вбивства людей, з якими живеш в одному місті, їздиш на велосипеді одними вулицями й купуєш в одному магазині хліб?

Журналістика війни – це коли локальні медійники змушені фіксувати найстрашніші дні власного життя. Чи точно це похитне професійність і чому однозначно безцінне для публічності? Як робота журналістів сьогодні може допомогти відновленню справедливості в майбутньому?

Питанням журналістики війни присвячений спільний проєкт Lviv BookForum та Української правди. З цієї нагоди в Чернігові відбулася дискусія "Найстрашніші дні мого життя: воєнна журналістика й документування". Участь у ній узяли:

• Олександр Шевчук, начальник Управління культури та туризму Чернігівської міської ради;
• Катерина Литвин, заступниця начальника відділу управління культури та туризму Чернігівської міської ради, кандидатка історичних наук;
• Євген Спірін, журналіст, письменник, автор книги "Морг. Історії луганського санітара";
• Віра Курико, українська репортерка, авторка документальних книг "Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка";
• Роман Коваль, керівник відділу комунікацій Truth Hounds;
• Софія Челяк, журналістка, програмна директорка Lviv Bookforum.

"Руйнування і психологічні травми мешканців Чернігова важко передати просто цифрами"

Чернігів був в оточенні 35 днів навесні 2022 року. Мешканці робили все, щоб вижити, а росіяни – усе, щоб завдати найбільшої шкоди.

Пошкодили 27 шкіл і 37 дитсадків, тролейбусну контактну мережу, водопостачання і водоочищення, медичні заклади. Повністю знищили понад 1000 приватних садиб і пошкодили 126 багатоповерхівок. Пошкодили бібліотеки, кінотеатр, музей старожитностей, стадіон, а 19 серпня 2023 – прямим влучанням – Чернігівський драматичний театр.

"Ми вважаємо загиблими 700 мирних мешканців. Це безпосередньо вбиті, а також люди літнього віку, яким не було можливості надати допомогу. Руйнування і психологічні травми, які отримали містяни, важко передати просто цифрами", – каже Олександр Шевчук.

Олександр Шевчук, керівник департаменту туризму Чернігівської міської ради, дає оцінку рівню руйнувань у Чернігові

"Пишемо історії побутувань людей, які не були готові до війни"

"Чим більше часу минає, тим менше люди хочуть повертатися до спогадів про катування, окупацію, сексуальне насилля. Гадаю, 80 % історій буде втрачено", – міркує Євген Спірін.

Євген Спірін, журналіст, розповідає про свою роботу в Бучі, ексгумацію тіл та чи можлива справедливість

Проте Катерина Литвин продовжує документувати історії способу виживання людей під час окупації:

"Ми пишемо людські історії. Не військових, а людей, які не були готові до війни. Найстрашніша для мене про те, як жінка із 3-річним сином ховалася в підвалі. Хлопчик увесь час хотів їсти й не розумів, чому так багато людей сидить разом, чому треба отримувати дозвіл вийти подихати повітрям. Також була історія про жінку, яка пекла хліб для наших захисників. Вона ставила хліб у піч навіть тоді, коли починались авіанальоти.

А ще ми на аудіо записали красиву лайку жінки, яка "виховувала" росіян, що ставили техніку біля її двору й постійно заважали. Нам розповідали, як із вівсяних пластівців робити хліб, як окупанти прикрашали вхід до погреба іконами, щоб не "прилетіло". Ми дізналися від людей, що на Чернігівщині були буряти, алтайці, росіяни. Дуже чітко нам називали білорусів".

Катерина Литвин вважає, що ми не змінились у стратегіях виживання із часів Другої світової: "Раніше ми могли не розуміти бабусь, які купують цукор і сіль мішками, запасаються крупами. А зараз ти береш одну пачку рису, бо треба, а другу – про всяк випадок".

Катерина Литвин, заступниця керівника департаменту туризму Чернігівської міської ради, історикиня – презентувала проєкт збору свідчень людей, які пережили окупацію в Чернігівській області та облогу Чернігова

"Якби місцевої журналістики не існувало, ми б мало знали, що відбувалось в окупації"

Війна змінила професійне життя журналістів. Хтось став воєнкором, хтось документує воєнні злочини, а хтось на деякий час став чи не єдиним голосом свого міста.

Про початок великої війни в лютому 2022 року репортерка Віра Курико згадує так:

"Коли почалася повномасштабна, у мене була ейфорія. Ось я журналістка! Я потрібна тепер! Я буду, як Ришард Капусцінський! Буду голосом знедолених, писатиму хронологію людського існування на цій війні. Але це швидко відпустило. Важко, коли хочеш їхати записувати чиюсь історію, а тобі телефонують рідні і просять про допомогу.

Шматок себе як журналістки того березня я-таки втратила. Постійно думала, як існувати в професії далі. Я завжди вважала себе репортажисткою, мені цікаво писати про людей. Тому коли надійшла пропозиція від Reckoning Project документувати воєнні злочини, я зрозуміла, що це те, де я буду почуватися найбільш комфортно й найбільш чесно перед собою. Такий привілей я отримала тільки завдяки тому, що живу тут.

Я могла приходити до людей щодня, через тиждень, на свята. Ставати з ними ближчою і писати. Якби місцевої журналістики не існувало, ми б дуже мало знали про те, що насправді відбувалось в окупації".

Віра Курико, журналістка, свідчить про свою роботу під час початку повномасштабного вторгнення, а також про співпрацю з Reconning Progect та документування воєнних злочинів

"Відновлення справедливості є ледь не єдиною вірою, яка тримає людей"

Так вважає Роман Коваль, а тому перші документатори Truth Hounds вирушили до Чернігова одразу після деокупації. Їхня мета – по "гарячих" слідах зібрати й задокументувати російські воєнні злочини.

"Ми провели 7-10 місій, мали справу з абсолютно різними типами воєнних злочинів: це й атаки на цивільні об’єкти, і тортури, і катування, і вбивства цивільних. Брутальність російських воєнних злочинів нічим не відрізняється від тієї, яку світ знає з Бучі, Ірпеня та Маріуполя. Ми активно співпрацюємо із Чернігівською обласною прокуратурою, опрацьовуємо їхні запити щодо пошуку конкретних виконавців тих чи інших злочинів", – говорить Роман.

Роман Коваль, розслідувач Truth Hounds, презентує верифіковане розслідування про бомбардування Чернігова 19 серпня 2023 року

Більшість справ не є публічними, але Truth Hounds оприлюднив два розслідування: розстріл черги за хлібом біля магазина "Союз" та атаку на Чернігівський драмтеатр 19 серпня 2023 року.

У першому випадку Truth Hounds встановили тип зброї, конкретний підрозділ і командира, який віддав наказ. У другому довели, що для атаки на театр було використано ракету Іскандер-К із неконтактним підривачем. Чому це важливо? Роман пояснив:

"Зазвичай ми таким не займаємось. А тут у процесі дослідження виявили неконтактний підривач. Тобто вибух бойової частини мав статися не від контакту ракети з твердою поверхнею, а ще в повітрі. Це щоб збільшувати територію ураження, максимально ефективно знищувати піхоту.

Використання неконтактного підривача під час атаки на драмтеатр означає, що із самого початку була мета завдати найбільшої шкоди цивільним об’єктам і цивільному населенню. Ми знаходили уражальні елементи за 700 м від точки вибуху. Ми знайшли й передали українському слідству інформацію, хто саме розробляє в Росії лазерні неконтактні детонатори, звідки запустили ракету, причетність 26-ї ракетної бригади, список її службовців та ім’я командира".

"Шлях до справедливості дуже довгий"

"Є люди, які віддавали накази й натискали на кнопки, вони всі причетні, але можуть бути покарані не всі. Вивчаючи досвід Югославії, бачимо, що конкретні виконавці масових вбивств і геноциду, не понесли покарання. Деякі з них навіть стали доволі відомими. Наприклад, один з учасників різанини в Сребрениці зараз відомий диджей, гастролює Європою. Думаю, у найкращому випадку ми отримаємо суд над Суровікіним, але не над умовним бурятом", – вважає Євген Спірін.

Підсумовує Софія Челяк: "Може, у нас не буде відчуття повної справедливості, але ми мусимо прийти в точку, де чекатимемо покарання всіх винних у воєнних злочинах. Шлях до справедливості дуже довгий".

Софія Челяк, журналістка, програмна директорка Lviv Bookforum

Щоб цей шлях пройти, потрібно свідчити, розповідати історії, фіксувати й опрацьовувати досвіди.

Матеріал створено в рамках спільного проєкту Української правди та Lviv Bookforum, що реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID "Зміцнення громадської довіри (UCBI)".

Мар’яна Осадчук, спеціально для УП. Життя