"Ми ніколи не говоримо про смерть перед штурмами". Історія гірського штурмовика, який віддав життя за Україну в 22 роки

Бойові товариші називали Артура Ластівкою. Зображення цих пташок, які дуже поширені в українському фольклорі й навіть вважаються одним із символів України, були витатуйовані в нього на литках.

ЗСУ із жорсткою централізацією й чітким підпорядкуванням важко асоціювати зі свободою, однак Артур був настільки органічною частиною цієї структури, що почувався цілком вільним навіть тут.

"Він був на своєму місці, – кажуть товариші. – Таких бійців більше немає…"

16 квітня старший сержант штурмового підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Артур Трофімюк загинув від кулі ворожого снайпера. Йому було всього 22.

Заскочені зненацька росіяни вибігають із-за хат, а Артур холоднокровно вкладає їх зі снайперської гвинтівки

В Артура не було військових серед рідні, але він мріяв про армію з дитинства. Після закінчення школи в рідному селі Сокиричі на Волині юнак вступив до Одеського військово-морського ліцею. Далі був навчальний центр академії сухопутних військ у Старичах і контракт зі 128 ОГШБр.

У 2019 році молодому бійцю, котрий почав службу в штурмовому підрозділі, виповнилося 19, однак впродовж двох ротацій у зоні ООС він швидко доріс до командира відділення – головної командної одиниці на полі бою.

Коли штурмовому підрозділу запропонували вибрати кандидатуру на присвоєння звання Героя України, всі одноголосно висловилися за Артура Трофімюка

Артур так філігранно володів воєнною справою, що придертися до нього було неможливо навіть при великому бажанні – так згадують товариші. У 2021 на полігон бригади приїжджали військові інструктори з Британії і, побачивши роботу відділення Трофімюка, сказали: "Це ще питання, хто кого має вчити!"

На початок повномасштабки Артур був підготовленим, досвідченим штурмовиком, однак ніхто не очікував, що війна виявиться настільки жорсткою й кривавою.

Перший бій гірсько-штурмова рота прийняла вранці 25 лютого. Напередодні бійці виїхали на околицю села поблизу Мелітополя й закріпилися на рубежі. Зброя була тільки стара радянська – кілька БМП-1, протитанкові гранатомети і кулемети з автоматами.

– Зв’язок повністю лежав, працював ворожий РЕБ (радіоелектронна боротьба), ніхто нічого не розумів, – розповідає Ставр, командир роти, в якій служив Артур. – Місцеві селяни допомагали харчами, а потім вибіг якийсь п’яний дід років 70 й почав кричати: "Укропи, уходітє, наші єдут!" Він це Ластівці кричав. Хтось інший стукнув би провокатора по голові, але Артур ніколи не давав волю емоціям. Він просто відвів діда в хату й забив двері гвіздками, щоб не вийшов. За кілька хвилин дід видерся назовні через вікно й намагався стріляти в нас із пневматичної гвинтівки.

На околиці села стояв розбитий "бардак" (броньована розвідувально-дозорна машина), штурмова рота 128 бригади окопалася метрів за 150 від нього й провела без сну цілу ніч. Над ранок до "бардака" під’їхав білий "Жигуль", покрутився й поїхав назад.

Хвилин за 40 приїхав джип без номерів, потім ще один, далі мікроавтобус, "КаМАЗ", БТР… За годину біля "бардака" сформувалася ціла колона з двох десятків одиниць техніки, в тому числі чотири БТРи.

– Ми стоїмо на позиціях у повній бойовій, але не розуміємо, хто це – свої чи чужі, – продовжує Ставр. – І тут колона починає рух у наш бік. Проїжджає перша машина, друга, третя… А на четвертому "КамАЗі" ми бачимо величезну букву Z. Я моментально даю команду "Вогонь!". І починається наче комп’ютерний "Контр Страйк".

Бійці зі своїх "бех" і РПГ "розбирають" колону, але "КаМАЗи" броньовані, пробити їх вдається тільки з третього пострілу. Росіяни вибігають, кидають дими й ховаються за хатами (як потім з’ясувалося, це були морпіхи чи якась інша еліта).

Ворожий БТР відкриває вогонь у відповідь. У однієї з наших "бех" заклинило" башту, Артур залітає туди, вручну розклинює її й починає розстрілювати БТР. Хлопці шмалять з усієї зброї, щоб максимально розбити колону. Але росіян набагато більше, вони відстрілюються, і скоро дві наші "бехи" отримують пошкодження. Артур вискакує й веде вогонь зі снайперської гвинтівки СВД. Росіяни вибігають із-за хат, а він холоднокровно, методично по одному їх вкладає…

Ластівка (стоїть ліворуч) зі своїми товаришами. Поруч із ним Зейшан, ліворуч сидить головний сержант роти Олег

– У тому бою ми поклали десь 60 морпіхів, але під прикриттям двох груп змушені були відкотитися до ферми, – розповідає Ставр. – В кінці бою на "Жигулях" несподівано вилітає той дід і цілиться в нас із гранатомета. І тут якийсь росіянин із джипа, не розібравшись, скошує його автоматною чергою – така іронія долі. До речі, коли пошкодили нашу другу "беху" і ми забрали звідти механіка й навідника, в башту заліз місцевий селянин і почав стріляти в росіян із кулемета. Знав, як поводитися зі зброєю. Одне село, а наскільки різні люди…

У перші тижні повномасштабки рота, в якій служив Артур, прийняла ще кілька дуже важких боїв із ворогом, що переважав у 7-10 разів. Знищити зі старої радянської зброї колону з багатьма десятками броньованої й колісної техніки неможливо, але завдати вогневого ураження першим машинам, застопорити й примусити колону розвернутися цілком можна. В одному з таких боїв відділення Артура знищило три танки і дві БМП, причому всі танки Артур знищив особисто.

– Ластівка поводився як справжній командир – швидко орієнтувався на полі бою й філігранно володів різною зброєю, – розповідає головний сержант роти Олег (позивний Барні). – У тому бою в одній із наших БМП не було навідника, то Артур поліз на його місце й почав розстрілювати ворожу колону з 73-міліметрової гармати. Росіяни лізли тоді дуже нахабно й не криючись, командири сиділи у відкритих люках. Вони дійсно думали, що їх зустрічатимуть хлібом-сіллю.

Тоді ворожі цілі легко було вражати, танки часто детонували після першого ж влучання – мабуть, в активній броні не було пластиду. Тому в Артура виходило дуже гарно: один постріл із гармати – мінус один танк. А далі перекат на нове місце і знову вогонь. Але це тільки на словах виглядає легко.

Насправді знищити танк зі 73-ї гармати дуже непросто. Електроніка в БМП-1 совдепівська й майже не працює, все доводиться робити вручну. Для ефективного вогню потрібні дуже хороші навички. Артур їх мав…

"Коли після смертельного штурму до тебе підходить товариш й питає: "Як ти, брате?", це сприймається краще, ніж бойові 100 тисяч"

До середини березня росіян на Запорізькому напрямку вдалося зупинити, фронт стабілізувався. 128 гірсько-штурмова бригада навіть почала локальні наступи й звільнила кілька сіл. Активну участь у цих бойових операціях брав і Артур зі своїм відділенням.

– Ми мали вибити росіян із добре укріплених позицій, тому вирішили обійти їх через комиші, – згадує Зейшан, один із найближчих друзів Артура. – Бредемо по коліна у воді зі зброєю, в броні й повним боєкомплектом – це було дуже важко. У всіх одне бажання – вибратися на сухе і впасти. Але дивимося на Артура, як він іде попереду (хоча йому не легше), і теж підтягуємося. Він завжди був спокійний і впевнений. І дуже гарно керував людьми – ставив задачі іншим і сам працював.

Тоді відділення Артура просто подавило ворога вогнем, заскочило зненацька. Через перепад висот стріляти можна було тільки стоячи, не з укриття, але росіяни розгубилися й нічого не могли вдіяти. Штурмовиків Артура часто тримали в резерві як козир. І кидали в бій тоді, коли необхідно було переламати ситуацію.

– Коли починається "заміс", часто виникає хаос, ніхто нічого не розуміє: звідки вогонь, де ворог, – продовжує Зейшан. – У когось зашкалює адреналін, хтось у паніці, комусь відриває руку, хтось гине. І підрозділ, буває, перетворюються на отару розгублених овець, яких легко перестріляти. У такі моменти дуже важливо, чи зможе командир взяти ситуацію в свої руки. Артур міг. Коли було дуже важко, він віддавав команди, з’ясовував, хто "двохсотий", хто "трьохсотий". Сам доповідав, командував, стріляв. Таких людей дуже мало…

Найкращі можливості проявити себе Артур отримав на Херсонщині. Почалися штурми – колони бронетехніки при підтримці артилерії вибивали росіян із позицій, піхота вела ближні бої й зачищала траншеї з бліндажами. За добу бригада просувалася вперед на кілька десятків кілометрів, хоча теж зазнавала значних втрат.

Машини ледве встигали вивозити поранених і загиблих, хлопців зі страшними ранами часто доводилося тягнути до точок евакуації багато сотень метрів. Артур виконував обов’язки командира взводу, котрий вибув через поранення. Він і командував, і вів вогонь, і особисто витягував поранених.

– Під час одного зі штурмів нам ніяк не вдавалося подавити ворожу вогневу точку попереду, вона була дуже професійно укріплена, – згадує головний сержант роти Олег. – Тоді Артур із трьома хлопцями непомітно обійшов її збоку й атакував ззаду. Вони поклали тоді ціле відділення росіян.

Під час іншого бою в селі на вулицю з балки раптово вискочив російський БТР і почав кришити сусідній підрозділ із "Азова". Близько працювала арта, нічого не чути, тим більше, що БТР колісний, а не на гусянці. Але Артур за секунду зорієнтувався, схопив шведський гранатомет АТ4 і одним пострілом спалив БТР разом із екіпажем. Хоча особисто йому і його хлопцям той не загрожував. У Ластівки була миттєва реакція і вмілі руки, він навіть із "мухою" (старий радянський гранатомет) дуже ефективно воював.

На Херсонщині Артур отримав контузію й перше поранення – осколок влетів йому під бронік у спину. Він мав право на евакуацію, але нічого нікому не сказав, а відпрацював до кінця бою. Зізнався про поранення тільки після відведення роти, коли зняв бронік. Категорично не хотів їхати в шпиталь, довелося відправити його туди наказово. А після лікування відмовився від реабілітації, щоб швидше повернутися в стрій. На нього рівнялися й набагато старші, хоче спершу думали: "А, молодий ще…"

– Він усе хапав на льоту, у всьому найкращий, – каже командир роти Ставр. – А ще був дуже відкритий із хлопцями. Коли повертаєшся зі штурму, в якому на твоїх очах товаришам відривало руки й голови, до всіх інших стає байдуже – живий то й живий, головне, як зв’язатися зі своїми рідними.

І коли в такі хвилини до тебе підходить товариш, пропонує води й питає: "Як ти, брате?", то розуміння, що ти комусь ще потрібен, сприймається краще, ніж бойові 100 тисяч. В Артура це було – і азарт до бою, і відкритість до товаришів, і вміння підтримати в найважчу хвилину. І це в 22 роки…

Чи розумів Ластівка, що може загинути в будь-яку хвилину? Товариші кажуть, що так. Усі розуміють і всі бояться. Але хтось боїться й робить, а хтось боїться й панікує. Артур – із перших.

– Ми ніколи не говорили про смерть перед штурмами, – продовжує Ставр. – Збирали спорядження й говорили, як відпочинемо потім, – сходимо на риболовлю чи приготуємо шашлик. І завжди слухали музику – налаштовували себе на бій, заряджалися. Найчастіше включали AC\DC…

Фото Олега, Ставра і Артура 128 ОГШБр використала як унаочнення бойової дружби

"Люди тут ламаються, дехто швидко. А Ластівка ніколи не падав духом…"

Після успішного контрнаступу 128 бригади на Херсонщині командування запропонувало штурмовим підрозділам, що особливо відзначилися, вибрати кандидатуру на звання Героя України. Усі одноголосно висловилися за Артура Трофімюка.

– Його самого не було на зборах, і коли він дізнався, почав обурюватися: "Чому мене, а не тебе? Ти набагато довше воюєш!" – згадує Олег, головний сержант роти. – Я відповів: "Мовчи – так усі вирішили". Йому і за Запоріжжя, і за Херсон, і за Бахмут мали дати Героя. Тому що він реальний герой. Люди тут ламаються, дехто швидко. А він ніколи не падав духом. Коли під час невдалого штурму нас розбила ворожа арта, ми відходили через річку і все несли на собі – було дуже важко. То Артур відходив останнім.

У грудні минулого року 128 гірсько-штурмову бригаду перекинули на Донеччину захищати Бахмут. Хлопці описують ті події одним словом – пекло. Люта зима, мерзлий ґрунт від постійного вогню перетворився на болото, а "вагнери" лізуть хвиля за хвилею, незважаючи на втрати.

– Їх кладеш десятками, вони ще не охололи, а вже йде наступна хвиля, це була жерсть! – продовжує Олег. – На одну нашу СП-шку (спостережний пункт) із 15 бійцями йшли до сотні "вагнерів". Звичайна відстань між сторонами – 300-400 метрів, але, бувало, підбиралися так близько, що ручними гранатами перекидувалися. Росіяни мали постійну підтримку арти і танків, підвозити бк і евакуювати поранених під їхнім вогнем було дуже важко. Хлопці не виварювали ні фізично, ні морально. Але вистояли, незважаючи на величезні втрати.

Артур тоді був виконувачем обов’язків взводного, мав контузію, але відмовився йти в шпиталь. Коли залишки підрозділу виводили на Соледар, він особисто під вогнем завів заміну без жодних втрат. Хлопці кажуть, що Ластівка тоді був дуже сильно втомлений – це впадало у вічі. Але все одно не давав задню.

На початку року після короткого відновлення бригаду повернули на Запоріжжя – бойові підрозділи зайняли ті ж позиції, на яких зупиняли росіян у лютому-березні 2022-го. Рота Артура утримувала крайні рубежі на околиці населеного пункту, які кілька разів переходили з рук в руки.

Посадка в полі – практично гола через постійний вогонь, зразу за нею починалася сіра зона, в якій лежали тіла росіян. Локація була добре пристріляна, а через особливості ландшафту росіяни могли непомітно підібратися до наших траншей метрів на 150. 16 квітня Артур вирішив перевірити місцевість за крайніми точками, він завжди лазив там, де найнебезпечніше. І потрапив під вогонь ворожого снайпера. Почувши постріли, в бій кинулася штурмова група, однак було вже пізно – Артур загинув від кульового поранення в голову.

Артур зі своїм улюбленцем Халіфом

"Сьогодні живий, а через якийсь час і мене це чекає. Справа часу, мамо…"

– З початку повномасштабки ми спілкувалися з сином приблизно раз на тиждень, – розповідає мама Артура Руслана Трофімюк. – Він більше писав, а не телефонував, попереджав, наприклад, що не буде на зв’язку, то щоб ми не переживали. Забороняв йому дзвонити – казав, що не можна.

Про бої взагалі ніколи не розповідав, навіть коли чоловік питав, то відповідав: "Нема там що розказувати, та воно вам і не треба…" Неговіркий ще зі школи був. Коли я питала, чи нормально одягнений, чи вистачає харчів, зброї, коротко відповідав: "Мамо, у нас усе є, всього вистачає".

Вперше Артур отримав коротку відпустку на початку 2023-го, після виведення з Бахмута. Пані Руслана каже, що син дуже змінився, приїхав іншою людиною.

– Він подарував мені букет синіх і жовтих троянд, завжди дарував квіти, коли приїздив зі служби, – продовжує мама. – Син тоді дуже змінився, особливо вираз обличчя, я аж злякалася. І став ще мовчазнішим. Обідаємо за столом, я щось питаю, а він мовчить. А потім раптово встане й піде з-за столу. Дуже важко переживав події в Бахмуті. Тільки наприкінці відпустки його трохи попустило, навіть усміхатися почав. Але вже мав їхати.

Знаючи про контузію сина, мама просила його підлікуватися, але Артур категорично відмовився. Пояснював, що якщо ляже в лікарню, інші хлопці не зможуть піти у відпустку.

– Після моїх наполягань син усе-таки пішов до лікаря – у нього боліли і голова, і серце, й рука. Але коли лікар пояснив, що треба полежати на стаціонарі, Артур обурився: "Мамо, ти що! У нас із важчими пораненнями хлопці йдуть у бій, на такі дрібниці, як у мене, ніхто не зважає".

Приїжджаючи додому, Артур щоразу дарував мамі квіти (фото зроблене під час відпустки після боїв за Бахмут)

Про те, що син був поранений на Херсонщині, пані Руслана дізналася випадково. Переконувала його піти в лікарню, бо жодного разу не був, і почула: "Ні, я був".

Спочатку сказав, що тільки контузія, але згодом зізнався й про поранення: "Та так, подряпина…"

– Артур розумів, що може загинути, відкрито про це говорив, – згадує мама. – Коли я розповіла, що в громаду знову привезли загиблих хлопців, він відповів: "Добре, що привезли". "Що ти говориш?" – перепитую. "Мамо, добре, що хлопців привезли", – повторює він. "А тобі самому не страшно?" "Коли йду на штурм, немає часу боятися. Але знаю, що скоро це станеться…" "Як ти можеш таке казати?" "Мамо, це справа часу. Сьогодні живий, а через якийсь час і мене це чекає…" Під впливом Бахмута таке говорив…

Через кілька тижнів Артур ще раз приїздив додому – всього на один день. Під час відпустки зламалася його військова машина, то він забирав її з ремонту.

– Востаннє ми спілкувалися з сином 14 квітня, за два дні до загибелі, – продовжує пані Руслана. – Артур написав коротке повідомлення: "Привіт, мамо! Як ти?" І всім написав – чоловіку, сестрам, хоча раніше ніколи таке не робив. Чоловіку навіть подзвонив, але зв'язок був настільки поганий, що нічого не можна було розібрати. А через кілька днів прийшли з військкомату й повідомили, що Артур загинув…

Вдома в Артура залишився собака – 6-річний американський стаффордширський тер’єр Халіф. Хлопець дуже любив його, називав nigga-brother. І пес відповідав взаємністю – коли господар приїжджав, не тямився від щастя – стрибав, облизував його, нікуди не відпускав, ходив по п’ятах.

– Як тільки Артура привезли, Халіф дуже вив, гавкав, метався, його не можна було втримати й заспокоїти, – каже пані Руслана. – На похорон прийшло дуже багато людей, вони стояли навколішки по обидва боки вулиці. А в ніч перед похоронами, коли Артур лежав дома, у небі з’явилося сяйво – дуже яскраве, наче північне. Такого раніше в нас ніколи не було…

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади

Реклама:

Головне сьогодні