"Я прийняв армійські порядки". 21-річний боєць відверто про війну, ставлення до цивільного суспільства і післявоєнне життя
Гострим ножем Роман акуратно очищує лимон від шкірки, розрізає на дольки, спокійно розжовує й ковтає.
У когось така картина спричинила б кислу гримасу, а йому хоч би що. Незвична здатність їсти лимони, як яблука, пояснює позивний молодшого сержанта – Цитрус.
Однак у нього не тільки ця особливість. У свій 21 рік Роман має два ордени "За мужність", пережив дуже жорсткі бої, втратив багатьох побратимів, а найближчий друг фактично загинув у нього на руках.
Війна зробила молодого хлопця значно дорослішим. А ще відвертим і цинічним.
"УП. Життя" розповідає його історію.
"9 травня ми спокійно зайшли в табір до росіян і розстріляли з гранатометів 10 БМП"
Роман – ужгородець, і в ЗСУ (а фактично й на війні) вже три з половиною роки.
Хлопець мріяв про армію з дитинства – воєнні книжки й фільми створили довкола ЗСУ певний романтично-патріотичний ореол.
Хотів піти на службу зразу після закінчення школи, однак був ще надто молодим, тому рік перебивався різними заробітками. А як тільки відзначив 18-річчя, підписав 3-річний контракт із 128 окремою гірсько-штурмовою Закарпатською бригадою.
До повномасштабки хлопець встиг пройти кілька ротацій у зоні ООС – спершу був піхотинцем-штурмовиком, а далі навідником гармати у БМП-2.
– Мені навіть не хотілося після школи відпочити чи як слід погуляти, одразу налаштувався на армію, просто хотів сюди, – каже Роман. – Для багатьох це було дивно, дехто з цивільних навіть порівнює армію з тюрмою.
Не можу сказати точно, бо ніколи не був у тюрмі, але це як дві сторони медалі – у чомусь схожі, у чомусь різні. З одного боку, тут дисципліна і обмеження свободи, але з іншого – все-таки явно не тюрма, та й платять непогано. Правда, вбити можуть…
На початку повномасштабки бойову машину "Цитруса" влучним пострілом спалив російський танк – БМП згоріла повністю, башта відлетіла.
Так "Цитрус" знову став піхотинцем-штурмовиком. Його батальйон має статус окремого, тому часто перебуває на віддалі від бригади. Зазвичай там, де найгірше, найкритичніше. Перші тижні війни це були жорсткі бої за Волноваху на Донеччині. А далі підрозділ перемістили на Луганщину.
– Нас кинули під Білогорівку, це було на початку травня, – згадує Роман. – Росіяни звезли туди купу техніки, щоб форсувати Сіверський Донець. Ми бачили з дронів їхні колони, і коли ворог кинув понтони, по яких на нас пішла техніка, дали бій. Просто, щоб затримати, поки наведеться артилерія. За якийсь час наша арта їх знищила – рознесла в пух і прах. Через пару днів росіяни таки форсували Сіверський Донець, тоді почалися бої за Білогорівку.
Місцевість біля Сіверського Донця раніше вважалася рекреаційною зоною, там стояло кілька таборів відпочинку з типовими радянськими назвами "Росинка", "Світанок" тощо. І так вийшло, що підрозділи гірських штурмовиків і росармії зайняли сусідні табори.
– Росіяни зігнали на територію табору десять "копійок" (БМП-1), і ми вирішили, що гріх не скористатися цим, – продовжує Цитрус. – Зібрали групу бійців, узяли протитанкові гранатомети і в сутінках рушили до табору. За пару сотень метрів дали по рації сигнал арті, яка зробила по табору кілька залпів і влучила в колісну техніку. Почав вибухати боєкомплект, росіяни розбіглися й поховалися хто куди.
Ми спокійно зайшли в табір і розстріляли з гранатометів їхні БМП. Знищили всі до одної. А далі повернулися без втрат. Це було якраз на 9 травня, то влаштували їм справжній "Дєнь побєди". За кілька днів ворог почав відкочуватися назад – нічого в нього не вийшло, усіх, хто перейшов річку, там фактично поховали.
Трохи згодом у Цитруса з’явилася нагода випробувати натівський протитанковий ракетний комплекс на російському танку Т-72.
– Цей танк заїжджав у сіру зону й постійно нас кошмарив, – каже Роман. – Але зробив помилку – з’їхав з дороги й застряг у болоті. Ми добу спостерігали за ним із дрона, вивчали підходи, а потім взяли кілька NLAW (шведсько-британський переносний протитанковий комплекс) і рушили туди.
Йшли фактично навмання – знали, що мін там не має бути, бо постійно їздила ворожа техніка, але щодо секрета (замаскований спостережний пункт) не були впевнені. Та все обійшлося. Правда, лобову броню ракета з NLAW не взяла, але ми підійшли ззаду й шмальнули з 15 метрів у корму. І все – по танку!
"Я взяв голову пораненого друга на коліна, а він дивиться на мене й каже: "Все, кінець – ноги холонуть…"
За словами Романа, найбільше вбитих росіян він бачив на початку війни – під час боїв за Волноваху і поблизу Бахмута (ще до битви за місто взимку 2022 – 2023-го.) Але на війні не буває тільки односторонніх втрат, гинули й товариші Романа.
– Прилітає міна на позицію, підбігаєш до товариша й бачиш, як скляніють його очі. Три – чотири секунди і все… Більше десятка хлопців загинули, з котрими ми приятелювали, – пригадує боєць.
Найближчий друг Романа фактично загинув у нього на руках.
– Це Андрій Сітак із Сумщини, йому був 21 рік, – каже боєць. – Перші тижні війни, ми під обстрілами заходили у Волноваху, і тут ворожий приліт… Осколок влетів Андрію збоку під бронік. Я підбіг, узяв його голову на коліна.
Бойовий медик накладає пов’язку, а Андрій дивиться на мене й каже: "Все, кінець – ноги холонуть…" Він розумів. І попросив передати батькам і дівчині останні слова – як сильно їх любить. Я потім говорив із його батьками.
Бойового товариша Романа тоді змогли стабілізувати й евакуювати в лікарню.
– Але поранення було важке, плюс велика крововтрата. Через п’ять днів він помер, не витягнув. На той час Андрій мав орден "За мужність" 3-го ступеня й подання на 2-й ступінь. Поки вийшов указ, він помер. І вже посмертно його нагородили 1-м ступенем. Став повним кавалером, – додає військовий.
Сам Роман жодного разу не був поранений, якщо не рахувати осколка, який якось черконув руку. Але має кілька контузій (хоч офіційно й не зафіксованих), від яких досі дзвенить у вусі. А ще пережив кілька ситуацій, коли запросто міг загинути.
– Були моменти, коли я прощався з життям, – каже молодший сержант. – Найкритичніша у Білогорівці, коли росіяни намагалися кинути понтони. Їхній танчик розстрілював наші позиції.
Він стояв далеко в лісі й стріляв із закритої позиції, навісом. Ми його не бачили, тому не могли навести арту. Півтора відділення хлопців закріпилося в невеликому технічному приміщення, а танчик нас кошмарив.
Перший снаряд ліг за кілька метрів від приміщення. Другий ще ближче, аж двері вилетіли. І я подумав – кінець, він нас вирахував. Третій вибух – потемніло в очах, я приготувався, що зараз життя пролетить перед очима. І тут четвертий – переліт, п’ятий – далі, шостий – ще далі. І мене попустило, я зрозумів, що він нас не бачить, просто шукає. Ми ж теж у лісі були, за деревами…
З початку повномасштабки Роман отримав два ордени "За мужність" – 3 і 2 ступеня. Це одні з найпрестижніших бойових державних нагород. Так командування оцінило участь Романа в жорстких боях за Волноваху та Білогорівку.
– Як ставлюся до орденів? – перепитує Цитрус. – Коли отримав, було прикольно, а зараз – є, то є. Стоять собі на поличці дома в Ужгороді, пилюкою припадають. Я ніколи не хвалився нагородами, мама випадково про них дізналася. Почула, що мій товариш нагороджений, і попросила його скинути Указ Президента. А в тому списку був і я.
Батьки Романа ставляться до його служби, м’яко кажучи, без ентузіазму, хоча вже потроху звикли.
– Мама була б не проти, якби я пішов із армії, скористався якоюсь лазівкою, як дехто робить. Але я не буду цього робити – оформляти інвалідність чи ставати опікуном. Не в моїх принципах. Я не шкодую, що пішов у ЗСУ. Трохи по-іншому уявляв армію, думав, тут краще. Але що маємо, то маємо.
Цивільному в армії важкувато. Тут бувають іноді неадекватні команди чи дивні рішення. Але я прийняв армійські порядки. Якщо буду відкидати їх, заперечувати, зроблю собі тільки гірше. У нас хороший підрозділ – офіцери, сержанти, солдати – нормальний колектив, – додає Роман.
"Ставлюся до росіян як до ворога, але без емоцій, не відчуваю ненависті. Буде нагода – вб’ю…"
Влітку цього року в "Цитруса" закінчується другий контракт. Однак він розуміє, що поки війна, звільнення йому не світить.
– Чи звільнюся, коли буде можливість? Ще не вирішив. Буду вирішувати, коли закінчиться війна. А війна закінчиться приблизно ніколи, – невесело жартує боєць.
В Ужгороді в Романа залишилося чимало друзів, колишніх однокласників. Жоден із них не пішов у ЗСУ.
– Контракт ніхто не підписав, а під мобілізацію вони не підпадають, їм усього по 21 рік. Хтось в університеті вчиться. "Цвіт нації" поки не відправляють "на забій", – коментує з сарказмом Цитрус. – Я іноді підколюю їх у розмовах – питаю, коли у військкомат. Хтось віджартовується, а хтось просить припинити, не нагнітати.
Зате до здорових чоловіків призовного віку, котрі не хочуть воювати, ставлення Романа зовсім інше. Хоча й нетипове, як для військових.
– Мені на них начхати, – каже спокійно боєць. – Так само, як їм на мене. Буває настрій, що хотілося б усіх силою мобілізувати, але потім попускає… Я знаю, що буде після війни, – те, що було з колишніми "афганцями" чи АТО-шниками. Згадають на пам’ятні дати, вручать грамоти та й по всьому. То чому ми маємо думати про владу чи суспільство, якщо вони про нас не думають? Принаймні більшість, бо невелика частина людей усе-таки допомагає армії…
До своїх прямих обов’язків у ЗСУ Роман ставиться спокійно й холоднокровно:
– За що я воюю? Просто виконую свою роботу, за яку мені платять. Накопичив грошей і зробив інвестицію, на доходи від якої планую жити після звільнення. Тому що на державу сподівань немає, тільки на себе.
Як ставлюся до росіян? Як до ворога, але без емоцій. Не відчуваю до них ненависті. Буде нагода, вб’ю, так само вони за нагоди вб’ють мене. Після війни перестанемо вбивати один одного, але дружити з ними, хрестити дітей не збираюся.
У вільний від служби час Роман займається спортом – тренується на турніку, відтискається від підлоги, присідає з навантаженням. І читає. Одна з останніх його книжок – "Книга п’яти кілець" Міямото Мусасі (японський філософський трактат XVII століття, своєрідний кодекс самурая). Любить також фентезі.
– Хлопці, котрі знають мене від початку, кажуть, що я змінився, – каже Роман. – Але це закономірно, було б дивно, якби не змінився. Коли після війни повернуся в цивільне суспільство, хочу про все забути. Хоча не забуду…
Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
