"Кілька разів ворожа піхота застрибувала в наші траншеї". Історія командира роти, який безвилазно пробув на позиціях 343 дні

Історії про довгі бойові виходи піхотинців на "нуль" зараз не рідкість. Медіа повідомляють про бійців, котрі повертаються на відновлення після трьох, чотирьох чи навіть шести місяців безперервного перебування на передку.

Ці історії описують піхотинців, котрі несуть найважчий тягар війни й тримають на собі Україну (що цілком справедливо), але практично ніхто не наголошує, що така ситуація – неправильна й ненормальна. Вона не має бути такою в принципі, насамперед через те, що надто довге перебування на "нулі" знижує ефективність бійців, сильно б'є по здоров'ю й може погано закінчитися як для них, так і для лінії фронту.

Головна причина довгих бойових виходів – відсутність піхоти. 37-річний Олексій – боєць 3 гірсько-штурмового батальйону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади – знає це з власного досвіду. Він безвилазно пробув на "нулі" майже цілий рік – 343 дні. Це один із найтриваліших бойових виходів у ЗСУ.

"ТЦК запросили мене на каву, щоб "обговорити певні робочі питання", і вручили повістку"

Унікальність Олексія не тільки в тривалості перебування на "нулі", а і в тому, що він офіцер – командир гірсько-штурмової роти, капітан. Хороші ротні часто бувають на передніх позиціях, однак недовго, адже крім власне бойової в них купа й іншої роботи.

Олексій пробув на передку чи ненайдовше з усіх – зайшов на позиції 1 квітня 2025 року, а вийшов 8 березня 2026-го. Обидві дати несуть певне символічне навантаження, яке при бажанні (а ще почутті гумору, без якого в армії ніяк) цілком можна застосувати й до самого Олексія. Боєць вийшов із позицій на Міжнародний жіночий день і одразу поїхав у відпустку, щоб привітати з 10-річчям доньку. Ну, а щодо 1 квітня, то достатньо згадати, як саме він потрапив у ЗСУ.

Олексій – цілком цивільна людина з Луганщини – тієї частини, що перебуває в окупації з 2014 року. Ще до початку російської агресії він вступив у Харківський національний університет імені Каразіна на біологічний факультет, де паралельно пройшов військову кафедру й отримав офіцерське звання.

У 2013-му одружився, а наступного року переїхав до дружини на Черкащину й став працювати в Центрі зайнятості в невеликому селищі. Ще через два роки став батьком – дружина народила доньку.

А далі, власне, про символізм 1 квітня. У сферу обов'язків Олексія входила й профорієнтація для ЗСУ. Іншими словами, він підшукував для армії контрактників і часто по роботі спілкувався з ТЦК. Ця "карма" врешті-решт наздогнала його самого. Якось у кінці 2020-го ТЦК-шники запросили його на каву, щоб "обговорити певні робочі питання", і вручили повістку на 18-місячну службу в ЗСУ як офіцера запасу.

– Півтора року швидко минуть, відслужите в якійсь бригаді, отримаєте нормальне звання і все буде добре… – пообіцяли вони.

Від такої "ласої" пропозиції теоретично можна було відкосити, однак Олексій погодився.

– Я вирішив закрити це питання – не ховатися, а відслужити 18 місяців, повернутися додому й спокійно дивитися людям в очі, – пояснює Олексій.

По розподілу офіцер потрапив у 128 ОГШБр, став командиром взводу вогнеметників у роті РХБЗ (радіаційний, хімічний та біологічний захист). Бригада тоді тримала оборону в Маріуполі, але призваних офіцерів запасу в ООС не задіювали. Утім, через пів року служби Олексія переконали підписати річний контракт, щоб він зміг поїхати на бойову ротацію й отримати УБД. Так пообіцяв командир.

– Я погодився, – каже Олексій. – Однорічний контракт мав закінчитися в червні 2022-го якраз із призовом, тому мене це влаштовувало. Але в лютому почалася повномасштабна війна.

Перші місяці Олексій залишався на ППД (пункт постійної дислокації бригади на Закарпатті) й поповнював мобілізованими роту. А далі з особовим складом відбув у зону бойових дій.

Рота РХБЗ вважається умовно тиловим підрозділом, за винятком якраз взводу вогнеметників, яких активно задіювали в боях. Олексій як командир хоч і не працював безпосередньо з вогнеметом, але на бойових позиціях був дуже часто. З огляду на освіту й інтелігентний вигляд (зокрема, окуляри), за ним міцно закріпився позивний Ботанік.

Згодом вогнеметників почали переводити в піхотні підрозділи, і Олексій залишився в батальйоні, з яким працював. Спершу став заступником командира роти, а як тільки ротний пішов на підвищення, зайняв його місце. Сталося це, до речі, в червні 2025-го, коли офіцер відбував на "нулі" своє найдовше відрядження.

"Кілька разів виникали критичні ситуації, коли ворожа піхота застрибувала в наші траншеї"

Позиції гірсько-штурмової роти розташовані на Оріхівському напрямку Запорізької області в посадках між населеними пунктами (з міркувань безпеки можемо описати їх тільки в загальних рисах).

Вогневі точки розміщені в шаховому порядку, одна висунута вперед, решта по боках і позаду, загальна лінія відповідальності – близько двох кілометрів. КСП роти (командно-спостережний пункт) облаштований позаду, але входить у систему фортифікацій. На кожній позиції є "Старлінк", який працює за графіком, оскільки постійно ввімкнута антена створює тепловий слід й може демаскувати локацію. Решта часу зв'язок по рації.

– Позаду позицій зруйноване майже вщент село, – розповідає Ботанік. – Якийсь час там була хата з водіями, котрі навіть облаштували душ. Теоретично в село можна було вибратися час від часу, щоб нормально помитися й випрати одяг. Однак такою можливістю ми жодного разу не скористалися, а далі постійні прильоти КАБів, арта й дрони змусили водіїв виїхати в безпечніше місце.

Провізію, оснащення й боєкомплект доставляється по максимуму пікапами в дощові й туманні ночі. Якщо ж погода сприяє ворожим БПЛА, постачання здійснюється великими дронами-бомберами.

– На лінії зіткнення бувають періоди затишшя і бойової активності. Це залежить, по-перше, від погоди: чим гірша погода для наших дронів, тим більше ворожих штурмів. А, по-друге, від дат. Є в росіян певні сакральні дати, з нагоди яких вони хочуть прославитися, наприклад, дєнь побєди чи дєнь армії… Ми знаємо, що треба вистояти цей період, а далі вони зітруться й настане затишшя, – додає Олексій.

Затишшя умовне, бо якщо немає штурмів і не працює артилерія, то дрони літають практично завжди. Але в такі періоди піхоті все-таки легше. Утім, з іншого боку, ця одноманітність, відсутність нормального побуту, харчування і незмінність картинки сильно тисне на мізки й провокує дрібні конфлікти.

– Щоб мінімізувати їх, я намагався тасувати людей – перекидав із точки на точку, – каже Ботанік. – І це допомагало.

Росіяни періодично намагалися прорвати напрямок, штурмували позиції на БМП, мотоциклах, квадриках чи пішки.

– Кілька разів виникали критичні ситуації, коли ворожа піхота застрибувала в наші траншеї. Але її щоразу знищували. Дуже допомагала єгоза (колючий дріт – ред.) й плутанка перед переднім краєм, вона затримувала штурмовиків і давала час нашим дронщикам і кулеметникам, – пригадує військовий.

Звичайно, були поранені й з нашого боку, і загиблі теж. Усіх їх вдалося евакуювати.

– У мене хороші водії. Якщо в бійця важке поранення, ми включали всі засоби РЕБ, наводили стрілецьку зброю, і я просив водіїв виїхати. Вони залітали на позицію, за секунди забирали пораненого й виїжджали – жодного разу не відмовилися. В цьому сенсі мені пощастило, бо буває по-різному…

Періодично, коли була можливість, піхоту на позиціях міняли, проводили міні-ротації. Однак дуже рідко кому вдавалося відбути на бойових менш ніж три місяці. Постійна напруга, відчуття небезпеки, штурми, обстріли, відсутність побуту тощо поступово сточували людей. Кілька "заробили" гастрит і виразку, ще кілька – окопну стопу.

Двоє бійців померли: один прямо на позиції (приліг після чергування на спостережному пункті відпочити й не прокинувся – зупинилося серце), інший одразу після виходу з бойових (так само приліг на ліжко у фронтовому селі й не прокинувся – серцева недостатність). Обидва з вікової категорії 50+.

Ці смерті однозначно спричинені війною, але оскільки формально вважаються природними, а не бойовими, рідні не отримають виплат як за загиблих. Ще одна несправедливість цієї війни.

"В нашій роті немає жодного кадрового військового, всі колишні цивільні"

– Я старався полегшити перебування бійців на бойових, наскільки це можливо, – каже Олексій. – Слідкував, щоб кожен щодня мав можливість зв'язатися з рідними, це дуже допомагає. Коли в лютому на лінії фронту відбувалася верифікація Старлінків, наші термінали теж не працювали, деякі й тривалий час (хоча про це публічно ніхто не говорив). То ми зв'язувалися з бійцями по рації й передавали звістку рідним по телефону.

Я знаю по собі, наскільки це важливо, – щодня намагаюся спілкуватися з донькою, а якщо не виходить, вона шле мені голосові повідомлення. Це допомагає триматися. Плюс хороші командири, а в мене вони адекватні. І я намагаюся бути таким самим для своїх бійців.

У роті Олексія немає жодного кадрового військового, який навчався в спеціалізованих військових навчальних закладах. Усі колишні цивільні, дехто підписав контракт, уже бувши в ЗСУ, як і сам Ботанік. Однак ця "цивільно-штурмова" рота, відколи воює на Оріхівському напрямку, відбила всі російські штурми, не дала просунутися ворогу ні на метр, зберегла всі позиції, хоча часом тут було дуже гаряче.

– Я усвідомлюю, якою ціною це дається. І головна причина неприродно довгих бойових виходів теж відома – відсутність людей. У моїй роті некомплект (як і у всіх інших), а з тих, що є, приблизно половина – категорія 50+, вони постійно хворіють і лікуються. Немає людей – немає й нормальних ротацій. Ще одна причина – небезпечна логістика, але це другорядне. Бо якби були люди, безпечний час для заміни принаймні раз на місяць можна знайти.

Ідеально було б, якби піхотинець місяць перебував на бойових, а місяць відновлювався у фронтовому селі. Але за теперішніх умов це абсолютно нереально через нестачу людей, – скаржиться Ботанік.

Після бойового виходу Олексій отримав відпустку – "цілих" 15 днів (плюс дорога). Вдома він привітав доньку з 10-річчям, подарував велосипед і навчив на ньому кататися. А далі знову повернувся в підрозділ.

– Своє головне призначення як командира бачу в тому, щоб мінімізувати втрати особового складу, в ідеалі – щоб їх зовсім не було, – каже Ботанік. – Але на війні і в піхоті це, на жаль, неможливо. Якщо ж говорити про особисту мотивацію, то я не хочу, щоб мої рідні, моя донька бачили те, що бачу я – вибухи, прильоти КАБів, зруйновані села, смерті. Це заради чого я тут…

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя