Розсекречені документи: 4 промовисті історії з архівів Служби зовнішньої розвідки

Людмила Панасюк — 24 січня, 12:00
Розсекречені документи: 4 промовисті історії з архівів Служби зовнішньої розвідки
Всі ці документи довгий час були секретними. Зараз завдяки ним ми дізнаємося досі невідомі факти про людей, репресованих радянською владою.
2daydesign/Depositphotos

24 січня в Україні відзначають День зовнішньої розвідки. Ця дата має історичне підґрунтя: цього дня у 1919 році при МВС Директорії Української Народної Республіки затвердили тимчасовий штат Політичного департаменту, а в ньому – відділ закордонної інформації. Цей підрозділ був прототипом нинішньої служби, адже його завданням була розвідка щодо ворогів УНР – штабів Червоної і Добровольчої армій – та інших країн як потенційних противників та можливих союзників.

В архівах цієї служби – мільйони досі невідомих історій, бо вони десятиліттями перебували під грифом "секретно". Їх поступово опрацьовують та оприлюднюють для загального доступу.

Публікуємо кілька промовистих історій від Служби зовнішньої розвідки, які стали відомі завдяки розсекреченим документам.

Переслідування жіноцтва роду Хоткевичів

Розсекречені документи архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України дають розуміння, як діяла радянська влада, аби стерти навіть пам’ять про "ворогів народу". Зокрема, як вистежувала їхні родини, навіть якщо тим вдалося виїхати за кордон.

Одним з тих, кого "совіти" воліли б стерти, був Гнат Хоткевич, громадський діяч, письменник, композитор та етнограф. Його затримали у лютому 1938 року за «участь у контрреволюційній діяльності і шпигунство на користь Німеччини», вибили неправдиве зізнання і вже у жовтні того ж року розстріляли.

РЕКЛАМА:

На момент затримання Хоткевич був у шлюбі зі своєю третьою дружиною, молодшою за нього на 23 роки Платонідою Скрипко, з якою у них було двоє дітей: дочку Галину та сина Богдана.

НКВС завели справу на Платоніду Хоткевич аж у 1946-му. Репресивна машина наздогнала її, коли агентура перевіряла тих, хто був лишився на окупованій німцями території. Звісно ж, вона привертала увагу: дружина засудженого за політичні злочини, "переконана націоналістка", "активна учасниця ОУН", жінка, яка займала керівну посаду у "Просвіті" та "Союзі українок". Офіційно заарештувати її хотіли за те, що вона нібито заявляла про намір виїхати до Америки, аби видати якусь антирадянську книгу. Жінку знайшли у Празі, доправили до Києва та у квітні 1946 року засудили до 10 років виправно-трудових таборів із обмеженням прав на 5 років та конфіскацією майна.

Про долю чоловіка Платоніда нічого не знала багато років. У пошуках хоч якоїсь інформації про Гната Хоткевича вона писала листи тодішнім посадовцям, просила допомоги в українських письменників. Після повернення із заслання їй повідомили, що чоловік помер в ув’язненні у 1942 році (хоча насправді ж був розстріляний ще в 1938-му).

Дочка Платоніди Хоткевич Галина виїхала спершу до Угорщини, потім до Німеччини і згодом до Франції, але жінка про це нічого не знала – зв’язок з Галиною обірвався.

Після заслання дружині Хоткевича було нікуди повертатися, тож вона поїхала до друзів у Львів і пізніше осіла в Криворівні, де працювала в музеї Франка.

Криворівня музей Франка

На цьому фото Платоніда Хоткевич перша зліва. Поруч з нею Зиновія Франко, онука Івана Франка. с. Криворівня, 1961 р.

Фото: Дім Франка

Тим часом у КДБ дізналися, що за кордоном знайшлася донька Платоніди. Ось як про це пишуть в одному з документів: «До 1956 року Хоткевич про доньку нічого не знала. У 1956 році в «Літературній газеті» за № 38 була надрукована стаття про реабілітацію Хоткевича Г. М. Цю газету прочитала Галина, після чого написала до Києва у Спілку письменників листа, в якому просила повідомити їй, де живе мати – Хоткевич П. В. Так між ними був встановлений зв'язок».

Листування матері та доньки було під контролем спецслужб. Саме з листів радянські агенти дізналися, що чоловіка Галини, інженера-геолога, скерували на роботу до Марокко. За родиною слідкували, бо хотіли завербувати зятя Хоткевичів, а саму Платоніду використати, аби заманити дочку з чоловіком до СРСР. Однак з цього нічого не вийшло – чоловік Галини Хоткевич працював не безпосередньо в посольстві та не був прихильним до Радянського Союзу. Тож потрапити в Україну вперше з часів юності Галині вдалося лише у 90-х роках.

Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України

Місія: Спровокувати негативне ставлення до української еміграції

Москва ніколи не гребувала брудними методами для досягнення своїх цілей. Докази того знайшлися й серед розсекречених документів. У 50-х роках ХХ століття у КДБ намагалися всіляко очорнити українських емігрантів. Збереглися прямі накази про компрометацію українських націоналістичних організацій в еміграції та вербування українців для шпигування. Зокрема, йдеться про переселенців до Німеччини.

В одному з документів чекісти пропонують розсилати поліції повідомлення про нездорову ворожу атмосферу, яка панує в осередках українства в країні, ілюструвати це конкретними (вигаданими) прикладами і закликати владу вжити заходів для боротьби з ними.

Ось якими методами радянська влада сіяла неприязнь до українців у Німеччині: "плануємо організувати надсилання листів німцям, які мешкають по сусідству з оунівськими організаціями й окремими активними українськими націоналістами у ФРН, з попередженнями, погрозами тощо, з метою створення у них атмосфери тривоги і знервованості, а також ворожнечі до емігрантів. У під’їздах будинків, що займають оунівські центри й окремі націоналісти в Західній Німеччині, практикувати оброблення сходів і стін спеціальною смердючою рідиною для того, щоб у німців, які мешкають поруч, створювати неприязні почуття до емігрантів".

Інцидент зі смердючою рідиною справді мав місце – і про те, що це справа рук радянських агентів, є свідчення в архіві.

"Зловонную жидкость" у під’їзді будинку в Мюнхені, де у 1959 році винаймала квартиру українська емігрантська організація, розлив агент Рафаель. Від цієї рідини у людей виникали кашель і нудота. Невдоволені німці вирішили виселити українців.

Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України

Кореспонденція, привітання та листівки

Цінними серед розсекречених документів є листування відомих діячів культури та політики. Вони не лише документують історичні факти, а й можуть показати емоції, почуття та думки адресанта, його ставлення до того, кому пише. Листи ще й дають уявлення про те, як висловлювалася людина.

В архівах збереглися листи гетьмана Павла Скоропадського до митрополита Андрія Шептицького. Вони були під грифом секретності, бо вилучалися із Львівської митрополії греко-католицької церкви Міністерством державної безпеки СРСР "для оперативного користування".

У них Скоропадський звертається до Шептицького поважним зверненням "Ваша Ексцеленціє" та висловлює занепокоєння долею держави.

"Теперішнє люте время, що його переживає український нарід, наказує всім українським провідним і відповідальним за його долю чинникам зайняти відповідну поставу в його обороні і прийняти заходи, які би теперішнє лихо припинили і від грядучого заслонили. У цей для України важкий час мусимо всі одностайно стати. Це є вимога хвилі і її найвищий наказ. Журбою за майбутнє України диктоване долучене письмо…"

Цікавими є також листівки ОУН з нагоди свят: націоналісти користувалися можливістю закликати людей долучатися до опору та боротьби.

Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України

Маловідомий фейлетон Івана Багряного

Український письменник Іван Багряний (справжнє ім’я Іван Лозов’ягін), як і багато культурних діячів, кому не пощастило жити в СРСР, натерпівся від карального апарату цієї держави. Вперше його заарештували у 1932 році – після виходу поеми "Аве Марія" та роману "Скелька". Це були лише одні з багатьох гострих текстів Багряного, однак саме вони вказані у справах як приклад його антирадянської діяльності.

На підтвердження того, що за творчістю письменника пильно слідкували, свідчить виписка з газети "Голос Охтирщини", завірена капітаном Міністерства державної безпеки СРСР. Для неї чекісти не полінувалися навіть передрукувати цілий фейлетон, який Лозов’ягін опублікував під псевдонімом Сорок-Сорок.

Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України
Служба зовнішньої розвідки України

Фейлетон "Перспектива" розповідає, як Сталін "на тому світі" зустрівся з Григорієм Отреп’євим (Лжедмитрієм), Миколою ІІ та Каїном. Вони називають Сталіна Йоською і пророчать йому безрадісні перспективи в пеклі.

За Іваном Багряним не переставали слідкувати й після ув’язнення, й про це також збереглися докази в архівах.

Реклама:

Головне сьогодні