Кость Москалець: Справжній якось-воно-буддист

10 березня 2011, 11:47

Кость Москалець - автор слів і музики до пісні, яку співає вже не одне покоління молодих людей: "Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато, вип'єте холодного вина".

Впізнали? Ну справді, хто хоч раз у житті не заспівав під гітару рядок "Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна" з пісні "Вона"...

Кость Москалець з 1991 року займається винятково літературною творчістю у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди. Він - автор величезної кількості пісень, 6 збірок поезій і 2 збірок есеїстики. Крім того, Кость Москалець - активний блогер. Всі його найсвіжіші рецензії, фото та нотатки можна побачити в його блозі.

Вже десять років Кость Москалець майже ніколи не виїжджає зі своєї Келії Чайної Троянди. Він пише, читає, п'є запашний чай і рибалить у компанії Тараса Чубая. Це інтерв'ю стало можливим завдяки електронній пошті та добрій волі пана Костя.

Аскеза

До Києва я не їжджу радше вимушено, через нікудишній стан здоров'я. Раніше бував там доволі часто, брав у друзів нові книги, повертав прочитані, ходив на каву та імпрези. Так само, як у Львові, Чернігові або Москві. Але тоді було до кого їздити. Тепер майже всі мої друзі або повмирали, або й собі пороз'їжджалися світами. А коли нема до кого їхати - то чого тоді їхати взагалі? Нові дружні стосунки в моєму віці зав'язуються важко, всі питання з видавництвами або часописами залагоджуються через Інтернет, потреби везти машинопис до редакції, як це було ще в 90-х, не виникає...

Взагалі, це питання про аскезу поставлене трохи не під тим кутом зору. Бо звідки я мав поїхати жити в маленькому населеному пункті? Якраз цей пункт, властиво, Бахмач і моя рідна Матіївка за 30 км від нього, був відправним протягом усього дотеперішнього життя.

Тут у мене квартира, тут - Келія, тут мешкають мої рідні, друзі і знайомі. Саме звідси я вирушав у ті чи ті подорожі, з яких неодмінно повертався. Отже, чому аскеза - і в чому вона мала би полягати? Саме тут весь вік прожив мій батько, український письменник Вілій Москалець, пишучи й видаючи свої книги. Проте нікому на думку не спадало називати його аскетом або самітником. Радше навпаки, він був дуже компанійською людиною. Саме тут і саме так жив один з моїх найближчих друзів, прекрасний поет Володимир Кашка.

Думаю, тут якесь непорозуміння, що мене багато хто вважає аскетом - через непоінформованість насамперед. Ну, але, може, людям просто подобається мати міф, ніби десь на світі все ще полишалися аскети, тож я дивлюся на це крізь пальці. Хай уже краще вважають мене аскетом, ніж Синьою Бородою або Дракулою.

Батьківщина

Це безпосередньо пов'язано з попереднім питанням. Я народився в Матіївці, навпроти якої, на горі, стоїть Батурин. Я змалку знав, що це колишня українська столиця, свого часу знищена російським військом. Розумієте, столиця, забута столиця того, що вже було - і мало бути далі, але не відбулося. Однак, а раптом нам це вдасться створити (чи відтворити) заново? Чому не спробувати, раз ми вже тут?

Тому в мене завжди існував приватний символічний центр, осердя серця, точка відліку, від якої можна було проводити радіуси аж до Львова, окреслюючи те коло цінностей та ідентичності, яке врешті складається на вироблене самостійно поняття "батьківщина". По суті, я ніколи не прив'язувався до речей, натомість був - і залишаюся - неймовірно прив'язаним до цієї своєї землі, до краєвиду та історії.

Поруч, за 40 кілометрів на північ, мешкала родина Зерових, 40 кілометрів на захід - Пантелеймон Куліш. Тому в мене ніколи не було дезорієнтації на місцевості, я добре пам'ятав, звідки я, де я, хто мої сусіди, хто - вороги, і що це таке - батьківщина.

Віктор Морозов

Десь серед паперів і досі зберігається телеграма, яку взимку 1985 року надіслав Микола Рябчук. Він терміново викликав мене до Києва, бо там виступав з концертом Віктор Морозов. З Рябчуком ми познайомилися значно раніше, ще в 1979, отже, він хотів, щоб я показав свої пісні Морозову.

Для мене Морозов тоді був легендарною постаттю, насамперед завдяки фантастично гарній пісні "О, панно Інно". Це було все одно, якби мене покликали показати свої пісні Роберту Планту з Led Zeppelin! Тому я негайно поїхав до Києва, разом з Рябчуком і Миколою Воробйовим пішов до готелю "Славутич", де тоді зупинився Морозов.

Він виглядав трохи змученим після концерту, але радо нас зустрів, сам дістав з куфера свою гітару і подав мені. Ми сиділи допізна, пили вино, говорили, я співав. Одна з тих, найперших пісень, "Ходжу-броджу білим світом" - записана тепер у Вікторовому виконанні на диску "Треба встати і вийти".

Герой

Будь-яка література потрібна, якщо вона вже є, в тому числі і "про героїв". Інша справа, як та література написана...

Особисто для мене неприйнятні тон і стиль багатьох белетризованих глорифікацій, хоч українських, хоч російських або польських. Вони завжди надто однобічні, прагматично розраховані на мало не партійну приналежність читачів - або ж на навернення у таку приналежність.

З іншого боку, у випадку якраз із українськими героями - от хоча б і з тими повстанцями з Холодного Яру чи воїнами УПА - така література виконує бодай мінімальну просвітницьку функцію, дає елементарну інформацію про перебіг подій, дає, так би мовити, ключові теги, за посередництвом яких той, кому це дійсно цікаво і потрібно, зможе шукати далі.

Скажу чесно, що про справжній феномен героїзму можна довідатись значно більше з роману, скажімо, Ернста Юнгера "На Мармурових скелях", незважаючи на весь його позачасовий і свідомо не локалізований хронотоп, аніж із невправних опусів останнього часу, попри весь їх настирливий патріотизм. Що ж до того, чи потрібні герої взагалі, то перед самими героями таких питань не виникає.

Дитинство

Не суто безхмарний період. Насамперед через школу. У Бахмачі я мав огидних і брутальних учителів, такі собі ходячі втілення совєтизму. Вони зробили все, що могли і навіть більше, аби поламати мені характер та, по можливості, всю подальшу долю. Але їм, на щастя, це не вдалося. Тому чи не єдині світлі спогади про дитинство - це спогади про канікули. Зате в мене була розкішна юність.

Есеїстика

Швидше за все, цей інтерес до есеїстики пов'язаний з тим, що порозумнішав український читач. Не весь читач, звичайно, але та його краща частина, яка активно стежить за новинками, має смак та інші критерії добору.

Сьогодні вже так набридли написані лівою ногою сповіді з пубертатного періоду! До того ж, продовжує формуватися верства, яка вільно читає англійською, німецькою або французькою. Причому це не конче гуманітарії, котрі досі складали основний масив читачів української літератури, а й PR-менеджери, IT-працівники, представники цілковито нових професій і, сказати б, соціальних сфер. Ці люди зазвичай перебірливі, хоч у читанні книжок, хоч у музиці, хоч в інших видах мистецтва.

Тому почало важити, що ти читаєш - маячню якої-небудь Марініної - чи розумну есеїстику Грицака і Рябчука. Есеїстика приваблює (принаймні, мене як читача) тим, що вона спонтанніша за вузько спеціалізовану лектуру - і, водночас, на кілька голів вища за белетристику. Саме тоді, коли вона починає скидатися на белетристику, есеїстика і викликає опір та відторгнення.

Жертва

Найчастіше спільні герої за сумісництвом є і спільними жертвами, принаймні, в українському контексті.

Зовнішнє

Ох, я зараз боюся проводити такі однозначні розрізнення між внутрішнім і зовнішнім. Ми живемо тілом, і це тіло від початку включене в нашу самість. Або ж навпаки. Ми не носимо зовнішнє в лівій, а внутрішнє - у правій кишені. Ми є і тим, і тим одночасно.

Тут, як майже завжди, підводить мова. Можна подумати, що красива сутність ховається десь усередині, у серці там або у душі, і тільки просвічує назовні. Але ми цілі є цією сутністю! Так само кожен феномен.

Нема краси самої по собі. Сьогодні ми бачимо цей краєвид як неймовірно гарний, завтра він не викликає жодних почуттів. Чому, адже це один і той самий краєвид? Куди він, отже, зникає той неймовірно гарний краєвид - усередину? назовні?

Інтерв'ю

Те, що я зазвичай відмовляюся давати інтерв'ю - черговий міф. Тільки торік були опубліковані мої інтерв'ю з Настею Сідельник, Олегом Коцарєвим, Богданою Матіяш...

Інша річ, що я не завжди маю вільний час. Або натхнення. Або ж мені нецікаві питання і ті, хто просить інтерв'ю. Зрештою, про мене можна чимало довідатись і без цього глибокодумного жанру. Почитавши мої книжки, скажімо, послухавши мої пісні або просто зазирнувши на мій блог.

Їжа

Ось уже десять років, як не гурман і не ласун. Відколи в мене прорвало виразку шлунку. Тепер насолоджуюсь легенькими супчиками і вівсяною кашею. Звичайно, подеколи я пробую хуліганити і крадькома від виразки з'їдаю, припустимо, шматочок копченої ковбаси. Але довідавшись про це, вона влаштовує такі показові бойові навчання, що в мене надовго зникає бажання хуліганити.

Мені не раз пропонували вилікувати цю виразку новим методом, який знищує її першопричину, бактерію Helicobacter pylori. Але, як кожен справжній якось-воно-буддист, не можу ж я відібрати життя у живої, нехай і вредної істоти?

Келія Чайної Троянди

Ну, треба ж, щоб у неї було якесь ім'я. Он у Гайдеггера це була просто die Hütte, хатина. А в Мацуо Басьо - Бананова хижка.

Літературна критика

На моєму сайті - переважно копії рецензій, уже опублікованих в інших виданнях, у "Критиці" або в "Сучасності". Просто люди не завжди мають змогу читати ці часописи, тому я й вивішую ті рецензії на сайті.

У нас є літературна критика, але (за небагатьма щасливими винятками) вона знаходиться на надто вже дилетантському рівні. Це зазвичай школярське переказування змісту твору, розбавлене або непомірно завищеними, або ж так само надмірно заниженими оцінковими судженнями, з не завжди доречним цитуванням відомих імен (...як сказав Барт... Крістева... Дерида...) і видобуванням якихось диких, часто брудних подробиць із життя автора. Жодного аналізу, жодного синтезу.

Коли ми востаннє читали річний огляд літератури? Коли в нас була хоч одна критична школа? Особисто для мене літературно-критичний дискурс був цікавий наприкінці 90-х, коли в Україні почав видаватися часопис "Критика", довкола якого зібралося неординарне гроно інтелектуалів.

Однак згодом мої зацікавлення перебралися в дещо іншу сферу, сферу філософської герменевтики Гадамера і феноменології літературного твору Інгардена, якщо бути конкретним. З тих пір я рідко й неохоче пишу критичні статті.

Молоді письменники

На щастя, не дуже часто вони до мене звертаються, а якщо й звертаються, то не за настановами, а з проханням написати передмову або просто зустрітися і поговорити. Сам я ніколи не мав потреби дослухатися до чиїхось порад, радше навпаки, просто хотів, щоб ніхто не заважав мені робити свою справу. Думаю, більшість молодих авторів вважають так само, тому тут я з ними цілком солідарний.

Некомерційна література

Це література, яка розвивається не за ринковими законами, а за законами серця. Некомерційна література пишеться не з бажання заробити гроші і сумнівну славу або когось там побавити. Вона просто настає, як доля, і часто здається, що краще б її не було.

Опора

Що тут може підтримувати? Ми всі - ніби камінці, які хтось невидимий і, невідомо, доброзичливий чи зловмисний, кидає з берега в озеро. Це блискавичне життя, кілька секунд у повітрі, потім якийсь час по воді розходяться кола.

Є початок, є кінець, є мить польоту, яка також містить у собі радісний острах перед тим, що ми - є.

А опертися в цьому житті нема на що, кожна опора тане і зникає в часі, я писав про це колись в есеї "Людина на крижині". Треба дотримуватися траєкторії падіння і законів розтавання, тоді все буде гаразд.

Політика

Так, я часом заходжу до серпентарію. Все це гаддя по-своєму забавне. Але за годину треба повертатися до кабінету і братися до праці.

Риболовля

Ми з Чубаєм не просто риболови, ми навіжені риболови і, до того ж, люті конкуренти, як ото Google з Microsoft. Якби нам тільки не заважали ця література, герменевтика і музика, о, ми би й жили на човні, тягаючи коропів, щук та сомів, до хрипу сперечаючись, у кого краща мастирка і манера лову.

Соціальні мережі

Фейсбук я теж уже "вбив". Я не збирався там довго затримуватись, бо чудово знав, що ризики для приватності устократ перевищують вигоди від користування цими - і спорідненими - сервісами. Просто цікаво було дослідити, як вони функціонують, на що спроможні, а на що нездатні. Розкрутити машинку і подивитися, що там у неї всередині.

З іншого боку - всі про це прекрасно знають, але майже всі нехтують своїм знанням - соціальні мережі є страшними пожирачами часу і "паразитами свідомості", згадуючи чудовий роман Коліна Вілсона.

Скажімо, я заходжу на Твіттер (який, між іншим, також уже закатрупив), де маю 400 взаємних фоловерів. 10-20 людей твітять дійсно цікаві речі - дотепні думки, важливі лінки, неординарні новини і т.д. Але решта... "привіт - привіт! - у мене болить зуб - я буду дивитися фільм - я дивлюся фільм - який би його фільм подивитися - я їду в тролейбусі - я їм піцу - я хочу чаю - LOL - продам собаку - роздам кошенят - як мені назвати равлика - що таке олігофрен?" - ну, і далі в тому ж стилі й темпі, тобто кожен отакий балакучий фоловер - зі швидкістю 100 твітів на годину.

По-перше, як ти не намагаєшся фільтрувати ці повідомлення, хоч на Твіттері, хоч на Фейсбуці, хоч деінде, щоб видобути своїх 10-20 розумних людей, тобі це ніколи не вдасться, обов'язково внадиться надмірно писуча і комунікабельна істота, і таки примусить тебе прочитати, що Анастасія Волочкова роздяглася, що можна виграти iPad, ретвітнувши це повідомлення, а також оптимізувати сайт і заробити скажені гроші в Інтернеті; по-друге, ти повертаєшся з цього дурдому цілковито вичавленим, нічого не пам'ятаючи з того, про що читав дві години поспіль; краще би той час було провести мовчки, не отримуючи жодних повідомлень, окрім світла далеких зірок.

Тому, думаю, на питання про важливість соціальних мереж кожен письменник повинен відповісти самостійно. Для когось вони виявляться необхідними, комусь - аж ніяк не потрібними. І ті, й ті матимуть рацію - однак, не всю рацію. Я наразі зупинився на блозі, який у мене вже давно на Wordpress, а там побачимо...

Театр "Не журись!"

Насправді то був не театр, радше кабаре із соціально-політичною сатирою. Для мене то була одна з нечисленних на той час можливостей показати свої пісні ширшій публіці, у загальну спрямованість "Не журись!" я не дуже-то й вписувався. Але ми постійно перебували в пошуку, експериментували на ходу, нас напрочуд гарно приймали.

Період "Не журись!" - один з найкращих і найсвітліших у моєму житті, а хлопці, з якими я тоді працював - той-таки Віктор Морозов, Тарас Чубай, Юрко Саєнко, Василь Жданкін, Андрій Панчишин, Едуард Драч, Юрій Винничук та решта - до сьогодні залишаються найдорожчими і найвірнішими друзями. Щодо театру як такого, то я не є ані завзятим театралом, ні, тим більше, драматургом.

Успіх

Коли я починав писати, не було жодної надії видати це. Хіба що в самвидаві, де переважно й кружляли мої тексти. Адже я від початку був модерністом і дисидентом, свідомим аутсайдером з "покоління двірників і сторожів", кажучи словами Гребенщикова. А цю публіку радянська влада і її КПСС ой як не любили.

На сьогодні я видав усе, що написав, включно з піснями у виконанні Віктора Морозова, знайшов своїх читачів, причому їх виявилося набагато більше, ніж можна було уявити на початку.

Отже, я працював і продовжую працювати недаремно, мабуть, це можна застосувати як мірило. Якщо не рахувати ще одного чинника, найголовнішого: тієї втіхи, яку приносить з собою письмо і музика, і якої не можна, принаймні для мене, здобути жодним іншим чином. Ну, хіба що ще за посередництвом більшої, ніж у Чубая, спійманої щуки.

Фейлетонна доба

Фейлетонна доба триває. А це означає, що триває і опір їй.

Що таке "фейлетонна доба" в нашій історичній ситуації? Це час без духовних авторитетів або ж час бездуховних авторитетів. Може, краще було би сказати "безчас". Це час втрати не тільки відповідей на питання про сенс життя, але й самого цього питання.

Завдання, сформульоване Гессе у "Грі в бісер", залишається актуальним і для нас: створити (чи відтворити) сам феномен авторитету, пробитися крізь нагромадження не пов'язаних між собою уламків знань і знецінених вартостей, з'єднати ланки розірваної традиції, пронести її за вкрай несприятливих обставин і передати далі. Інакше зникне не культура і не дисципліна духу, як передбачав Гессе, зникне людина.

І не останню роль у цьому зниканні виконують ЗМІ, або Засоби Масового Навіювання, як я їх пестливо іменую. Ви ж знаєте, що телевізор сьогодні називають переважно зомбіфікатором...

Ціль

Ціль полягає в тому, щоби стати людиною ще в цьому житті. Це звучить трохи дивно, але це справді так.

Нас уже не вабить ні привид надлюдини, ні обоження, ані досконалий тоталітарний колектив, збудований хоч лівою, хоч правою рукою. Просто людина, цього більш ніж достатньо.

Кожен з нас - сприятливе середовище для її народження. Не більше, але й не менше. Тільки від нас залежить, чи станемо ми людьми, чи так і залишимося сировиною і нереалізованою можливістю.

Існує безліч шляхів для реалізації цієї можливості, в тому числі і шлях творчості. Але існує і велетенська, для багатьох непереборна перешкода у вигляді інертності, конформізму, що найчастіше подається як успішна соціальна адаптація тощо.

Чай

Чай - це священний напій для мене, як ото сома для старожитніх індусів. Я колись докладно описав його значення в есеї "Воскресіння чаю".

Ми можемо скільки завгодно обмінюватися повідомленнями у соціальних мережах та чатах, говорити по телефону або Скайпу, однак усе це спілкування буде тільки жуйкою зі смаком яблука - замість самого яблука.

Натомість, зустрічаючи гостей, заварюючи свіжий чай і сідаючи з ним під осінніми чи весняними зорями, ми можемо взагалі не говорити ні слова - і перебувати при цьому в найтіснішій, яка тільки може бути на цій землі, комунікації. Або ж, щоб ужити відповідніше слово - в комунії, тобто в причетності.

Чай уміє створювати цю причетність. Він не перетворюється на кров і плоть Господа, як вино і хліб у християнському причасті, але він так само, як хліб і вино, пов'язаний з добрими, приязними до людини стихіями та силами, перетворюючи нас, розтоплюючи наше заціпеніння і нездатність слухати іншого. Я люблю чай.

Шевченківська премія

Колись японський імператор запитав у свого вчителя, дзенського майстра Гудо: "Куди потрапляє просвітлена людина після смерті?" - "Не знаю", - відповів Гудо. - "І чому ж?" - поцікавився імператор. "Бо я ще не вмер", - відповів Гудо.

Так ото і з тією Шевченківською премією... Я її ще не отримував. Можна сказати, що я перебуваю в очікуванні, але чого і кого воно стосується - премії, смерті, просвітлення чи Гудо - над цим треба ще помедитувати.

Щастя

Бачите, вираз "щаслива людина "передбачає якусь субстанційну щасливість. Однак субстанційно щасливим може бути тільки ідіот.

А ми не ідіоти, ми - істоти, зроблені з живого снігу, тому нам притаманно танути. Чверть години тому я відчував себе щасливим, а цієї миті - нещасним, бо, скажімо, несподівано пригадав померлу подругу, без якої весь цей світ видається безглуздим даром. Але завтра я прокинусь, і рожеве проміння вранішнього сонця, яке забарвлює пелюстки квітучої черешні, знову поверне мені відчуття щастя або, радше, невимовної сенсовності буття. Причому це станеться так, ніби я вперше сьогодні на світі, і в ньому ніхто не вмирав і не помре ніколи.

Я би був якимсь монстром без таких маленьких радощів, про які ви говорите - без нової книжки, що пахне свіжою друкарською фарбою, без японських гачків, яких навіть у Чубая немає, без нових струн на гітарі і без своєї старої-престарої чашки для ритуального чаю.

Однак, з іншого боку, якби я задовольнявся виключно такими нехитрими радощами, я потай зневажав би себе за приземленість і надто вже буржуазну дріб'язковість. Я вважав би себе МАЛИМ монстром.

Відтак, треба самому написати ту книгу, що пахнутиме свіжою друкарською фарбою, і самому скласти ту пісню, яку радо співатимуть Віктор Морозов або той-таки Чубай, а може, якщо поталанить, то й інші люди. І тоді маленька радість стане великою, бо це так гарно, коли люди співають самі, а не слухають мертві голоси в mp3 форматі...

Як небайдужа до дзену особа, можу відповісти тільки щирою німецькою:

- Ja, ja! natürlich...

Від Ірини Славінської:

Це інтерв'ю - останнє в серії "Абеток".

Протягом року читачі "Української правди. Життя" мали змогу тісно познайомились із Іваном Андрусяком, Юрієм Андруховичем, Юрієм Винничуком, Люко Дашвар, Ларисою Денисенко, Любком Дерешем, Анатолієм Дністровим, Іваном Драчем, Сергієм Жаданом, Юрієм Іздриком, Олександром Ірванцем, Іреною Карпою, Євгенією Кононенко, Андрієм Курковим, Ладою Лузіною, Іваном Малковичем, Танею Малярчук, Костем Москальцем, Віктором Небораком, Олді, Галиною Пагутяк, Світланою Пиркало, Світланою Поваляєвою, Юрієм Позаяком, Тарасом Прохаськом, Степаном Процюком, Ірен Роздобудько, Олесем Ульяненком...

Тепер 33 розмови з сучасними українськими письменника реінкарнуються в паперовому виданні. Вони вийдуть окремою книжкою "33 герої сучукрліт" у видавництві "Фоліо".