Мар’яна Прохасько: Дитинство – складна пора, яку люблять ідеалізувати дорослі

Мар’яна Прохасько – авторка книжок "Хто зробить сніг" і "Куди зникло море", створених у співавторстві з Тарасом Прохаськом. Перша книжка "Хто зробить сніг" отримала премію "Книга року Бі-Бі-Сі" як найліпша книжка для дітей у грудні 2013 року.

Цього року – нова книжка, "Куди зникло море", що стала однією з найбільш очікуваних для маленьких і дорослих читачів та виявилася ще й цікавим музичним проектом.

"Українська правда. Життя" поговорила з Мар’яною Прохасько про писання і малювання для дітей і дорослих, про говоріння на складні теми з дітьми, про нову книжку "Як зрозуміти козу", а також про те, як функціонує співтворчість.

- Світ, де живе родина кротиків - який він? Як ви його придумали та створювали?

- Цей світ ідеальний. Ми його придумували п’ятнадцять років, поки разом жили, а коли не змогли втілити його в реальному житті, вирішили написати книжку. В такий спосіб ми отримали шанс його прожити. Це світ, у якому хочеться бути. Такий, яким би ми хотіли його бачити.

Він доброзичливий і привітний. В контексті ідеальності, звичайно, він відрізняється від реального світу. Але, можливо, книжка вплине на дійсність так, що на якусь мікроскопічну частинку вона зсунеться у кращий бік, і таким буде наш вклад у творення нової реальності.

Ну, принаймні є спокуса так думати.

- Наскільки він схожий на об'єктивну українську реальність навколо?

- Якщо ви маєте на увазі другу книжку "Куди зникло море", то так, у ній є багато збігів, пов’язаних з українськими подіями.

Багато хто з письменників каже, що, те, що напишеш, потім з тобою обов’язково відбудеться. Наприклад, коли ми закінчили "Хто зробить сніг", я місяць жила на грецькому острові. В готелику, власниками якого була багатодітна пара, правда, не з тринадцятьма дітьми, а з п’ятьма.

І наймолодші були близнюки – хлопчик і дівчинка. Через тиждень спілкування з ними до мене дійшло, що це мої герої – Повз і Муркавка. І уявіть собі, вони ніколи не бачили снігу.

З другою книжкою в якийсь момент, після анексії Криму, ми інакше подивилися на назву "Куди зникло море", яка вже набрала нового контексту. Раптом я зауважила, що картина з морем виглядає, як наш прапор, і від цих випадкових збігів прийшло усвідомлення ще більшої відповідальності.

Книжку потрібно було закінчувати і робити це треба було максимально акуратно. Ми повернули "море" на місце і покарали злодія. І ми були милосердні. 

- На вашу думку, яке взагалі співвідношення між реальністю та вигадкою доречне в дитячій книжці?

- Не знаю про співвідношення. Якщо говорити про наші книжки, то у вигаданому кротячому світі мало знайдеться речей, які б не прийшли з реальності. Від різних побутових деталей до манери говорити, навіть кабанячі атракціони існували в Тарасовому дитинстві.

Я думаю, важливим є уміння помічати важливе, а потім скласти з цього переконливу історію. При цьому жанр не є визначальним. Часто казка може бути набагато переконливішою, ніж реалістична проза. Хоч реалістичну прозу я дуже люблю.

Був час, коли я в дорослому віці почула деякі народні казки і вони мене шокували своєю жорстокістю. Але потім я зрозуміла, що дитяче сприйняття інакше, і що в казках в принципі зашифровані реальні знання про світ, що ця форма шліфувалася століттями, і що дитяча література має бути різна.

- Наприклад, про травматичний досвід в дитячій книжці говорити варто чи не варто? Чому?

- Варто. Дитинство – складна пора. Його люблять ідеалізувати дорослі, бо людська пам’ять схильна витісняти неприємні речі. Коли дитина зустрічає в книжці досвіди, подібні на свої, особливо травматичні, вона вже не почувається так самотньо.

Звичайно, це делікатна тема, тому й підходити до неї треба максимально делікатно.

- Як говорити з дитиною про досвід Майдану? Про досвід війни на Донбасі? 

- Знову ж таки, максимально делікатно. Думаю, найважливіше говорити так, щоб, попри все, дитина почувалася в безпеці і захищеною. Може, часом краще не просто говорити, а частіше обіймати дитину або говорити з нею через метафори й образи. Словом, це залежить від купи різних факторів і я усвідомлюю, що це дуже-дуже тяжко.

Напевно, найтяжче пояснити дитині речі, які не можеш пояснити собі, наприклад, чому одні люди можуть хотіти завдавати болю іншим людям. 

- Розкажіть трохи про те, як "ділили ковдру" під час творення "Хто зробить сніг" і "Куди зникло море". Припускаю, що спільна творчість - не найлегша з пригод.

- Наша "ковдра" достатньо велика – тому ділити її не проблема. Я маю на увазі, що у випадку спільної творчості між нами є довіра, на якій і будується співпраця. І така форма співіснування, яку ми обрали, виявилась для нас найбільш конструктивною.

Наші погляди на те, якою має бути книжка, дуже схожі, ми добре відчуваємо один одного, майже не сперечаємося і обоє кайфуємо від процесу. Стосовно технічних деталей, то я більш дисциплінована, ніж Тарас, тому те, що ми не пишемо кожну книжку по сто років, –  моя заслуга.

- Писати і малювати для дітей - складно чи просто? Чому?

- Це питання дуже добре ілюструє стереотипи про дитячу літературу. Навряд би письменнику, який пише "дорослі" книжки, або художнику, який малює "дорослі" картини, його б задали.

Взагалі писати і малювати – складно чи просто? Тобто йдеться саме про те, як це писати і малювати для дітей. Одна крайність – "складно писати для дітей, бо діти це ж зовсім інші істоти, якісь такі возвишені, і треба добряче напружитися, щоб їм догодити" або інша – "ну та ясно, що просто, діти ж дурні".

Я думаю, завжди варто пам’ятати, що діти – це теж люди, яких перш за все треба поважати. Тобто писати і малювати для дітей – так само як писати і малювати для дорослих.

Щодо мене, то мені подобається, щоб було трохи складно, бо якраз тоді стає цікаво. І підозрюю, що так є не тільки з писанням чи малюванням. Зважаючи на те, що в кінці книжки "Хто зробить сніг" наш герой каже: "Не боятися так цікаво, але трохи тяжко".

- В колі дорослих читачів мені часто трапляються такі, що регулярно читають дитячу літературу. Читають для себе, а не для роботи або читання з дитиною. По-вашому, що в дитячій літературі може приваблювати дорослого читача?

- По-перше, сама література, цікава історія. Бо, як казав Моріс Сендак, література є добра і погана, а не дитяча і доросла.

По-друге, мова. Коли я читала Роальда Дала в перекладі Морозова, то просто мліла від насолоди, наскільки майстерно і легко автор, як і його перекладач, користується усіма мовними можливостями. Його мова як перина, яку відчуваєш навіть тілом.

По-третє, картинки. Їх майже нема у книжках для дорослих. А картинки завжди цікаво дивитись. Дитяча книжка – бездоганне місце, де можна зустріти поєднання тексту з візією і дослідити їхню взаємодію.

По-четверте, це, напевне, й перевірка на свою внутрішню дитячість. І під словом "дитячість" я маю на увазі не незрілість, а вільність, спонтанність і готовність до гри як до вияву свободи.

Ще мені цікаво читати книжку для дітей, щоб познайомитися з її автором: який він, який його погляд на дитину і дитинство, чи подібний він у своїх поглядах до мене, вловити його проекції і порівняти зі своїми.

Власне, мені здається, дитяча книжка – добрий тест на фальшивість. Тут легко можна простежити або вимучені потуги дорослого, який намагається пристосуватися до того, яким, як він думає, мали би почути його діти, або природній голос розслабленого дорослого, який добре пам’ятає, як це бути дитиною.

Мені хочеться досягти такого розслабленого голосу. І якщо вже говорити про співвідношення, то моя мрія – віднайти ідеальну комбінацію розкутості і відповідальності у моїй книжці.

- Пам'ятаю, говорили, що хочете рухатись в бік ускладнення художньої мови. Вже над цим працюєте? В який бік відбувається дрейф?

- Не те, щоби обов’язково в бік ускладнення. Просто я зрозуміла, що якщо хочу робити інші, некротячі, книжки, а я хочу, то мушу знайти нову візуальну мову. Тобто ключові слова тут - рух і пошук.

В той момент, коли робиш якесь відкриття, як у мене було з малюванням кротів, то здається, що ось ти це знайшов, ну все, воно таке твоє, хочеться в це вчепитися, не відпускати і бути собі такою кротячою королевою аж до пенсії. Але кроти колись закінчаться і, мабуть, що скоро. Наразі так виглядає, що третя книжка буде останньою і завершить трилогію.

Я маю в запасі ідеї двох наступних різних книжок, і кожна з них буде потребувати іншої мови. Я поволі до них наближаюся, але тепер з’ясувалося, що по-справжньому зможу за них взятися, коли закінчимо кротів.

Тому зараз працюємо з Тарасом над третьою книжкою, це буде книжка про порозуміння. Назва мені страшенно подобається, і нею я просто не можу з вами не поділитися. Вона буде називатися "Як зрозуміти козу".

Усі фото надані Мар’яною Прохасько