Юрій Андрухович: Конфлікт на Донбасі – це насправді війна культур

Юрій Андрухович нещодавно представив нову книжку "Тут похований Фантомас" ("Discursus") – чудовий привід для розмови. Другий привід - малоприємна історія з "Правим сектором", про яку ми з Андруховичем вирішили не говорити.

Тому в центрі розмови – персональна відповідальність, робота письменника та війні та мобілізацію.

- Як вас особисто зачепила війна на Донбасі?

- Почну з того, що дуже багато українців віднайшли себе в цій війні. Розумію, що це звучить дещо некоректно, тому поясню, що я маю на увазі.

Є в українців така ментальна риса – реалізовуватись у винятково тяжку, екстремальну хвилину через  співчуття до ближнього, співпереживання, допомогу, самопожертву. Так було на Майдані і так тепер на війні.

Ми ніколи не були такими стійкими, як тепер. І хочеться вірити, що витримаємо й далі. Боюся, що далі буде тільки важче, мусимо це усвідомлювати. Тому це дуже щемке відчуття, коли рідними-друзями стають усі, знайомі  й незнайомі, всі, хто там.

Мої власні волонтерські порухи? Я не називав би їх волонтерськими, бо це слово передбачає спільну дію організованих у групи активістів. Я ж натомість дію майже винятково індивідуально. Я, можливо, теж активіст, але не громадський, а індивідуальний.

Тобто я роблю те, що в такій (хоч і в будь-якій іншій) ситуації мені вдається найкраще. Це така паралельна дипломатія, робота з громадською думкою західних країн. Ми ж так чи сяк будемо разом, тому на їхню громадську думку обов’язково треба впливати.

Моїм оцінкам і судженням довіряють, причому іноді більше, ніж оцінкам і судженням наших офіційних осіб. Це не моє власне враження – це мені десятки разів казали всілякі люди на Заході. Що я такий собі паралельний (а іноді й альтернативний) посол. Такий, що говорить не дипломатичною мовою, а мовою відвертості.

Я витрачаю купу зусиль і часу на витлумачування очевидного. Тільки це для нас воно очевидне, а тим, від кого ми весь час чекаємо розуміння й допомоги, цю очевидність треба вдень і вночі витлумачувати. Я з певного моменту, десь відколи почалися всі ті розмови про "неофашистський путч у Києві", зрозумів, наскільки все запущено, які дисонанси і які безодні роботи перед усіма нами – тими, котрі вміють витлумачити очевидне.

Втім якось дуже не хочеться, щоб те, що ти робиш, і що, зрештою, завжди було справою твого життя, перетворювалося на звітність під назвою "Мій внесок у захист батьківщини"

- Війна видається мені зручним приводом для артикуляції важливих для проговорення проблем як таких, що є "не на часі". Ви особисто бачите такі речі, що "не на часі"? Ви особисто думаєте, що війна - важливіша та більш "на часі" за низку інших речей?

- Війна – як усяка погранична ситуація, як усяке екзистенційне випробування – містить у собі все. Тому все на часі. Будь-які рефлексії з приводу себе самих. Які ми? Як ми змінюємось і чому? Я хочу сказати, що на світ і буття слід дивитися максимально широко. Якщо хтось каже "Тепер війна, і не слід відволікатися на якісь "цивільні справи", бо мовляв "усе для фронту і все для перемоги", то це означає, що його вже у цій війні переможено.

- Як культура - в широкому сенсі цього слова - може бути корисною в цій ситуації? Чи могла культура завадити війні? Як особисто митець Юрій Андрухович свою роль у даній ситуації відчуває?

- Про свою "роль" я вже трохи розповів. Гаразд, додам таке: я не вважаю, що митець у цій ситуації має робити щось принципово інше, ніж він робив у стані відносного миру.  Тобто як за мирних, так і за воєнних часів він має працювати чисто і чесно, на межі свого душевного напруження. Різниця не в ньому, а у сприйманні його читачами – у воєнний час його слово може пронизати більше "людської речовини", зрезонувати сильніше або й здетонувати. Просто "людська речовина" у воєнний час значно вразливіша, реагує всіма відкритими ранами.

А чи могла культура завадити війні? Навпаки, вона її прискорила. На мій погляд, цю війну загалом через культуру й розв’язано. На певному етапі нашої історії ми почали переходити в іншу культуру, відмінну від російської, що в ній прониділи кілька століть. От Росія й кинулася в’язати нас по руках і ногах, щоб ми не ходили на ніякий Захід.

Конфлікт на Донбасі – це насправді війна культур. Їхня називається "русский мир", а наша "Вільна європейська Україна". Тобто наш ідеал – свобода і вільнодумство, як воно і було споконвіку в українців. Тобто максимально багато вільних і сильних особистостей. І хай вони, ці вільні і сильні люди, й на африканській музиці виростають, усе одно будуть нашими, українцями. 

- Якийсь час тому Мінкульт поширив заяву: "В Міністерство приходять тисячі прохань від відомих та талановитих людей про підтримку. Але в цьому році всі кошти будуть йти на державні заходи, офіційні урочистості або пам’ятні дати, а все решта – лише на ті заходи, які сприяють бійцям АТО і проведенню АТО. Скінчиться війна, ми переможемо і знову будемо фінансувати звичайні концерти. Чи могли би ви прокоментувати цю тезу? Як взагалі між собою можуть співіснувати та "сприяти" культурні заходи та АТО?

- Знаєте, "Мінкульт" - навіть слово якесь чисто орвелівське. Як і "офіційні урочистості", до речі. Але найбільше дивує теза про "тисячі прохань від відомих і талановитих людей". Та що ж це в біса за такі відомі й талановиті люди, котрих у нас тисячі і котрі взагалі нічого не можуть без підтримки Мінкульту! Відомі, талановиті й безпорадні? Імпотенти від культури? Якось не віриться.

Концерти чи загалом якісь виступи для бійців – гаразд, чому б і ні? Святе діло. Хіба мені потрібно цілого Мінкульту для того, щоб виступити на Сході? Але як волонтерство, то волонтерство, і щоб нікому з артистів жодної копійки гонорару. І щоб у тому ж Мінкульті під цим соусом "митці для АТО" ніхто нічого не дерибанив. Можна це якось перевірити? Бо загалом діло пахне черговою схемою. Добре, якщо я в цьому помиляюся. 

- Мені видається, що в умовах війни особливо легко шукати внутрішнього ворога, а також придумувати його нові чи добре забуті старі лики. Симптоматичним тут може бути наступ (вкотре) на "ліберастів". Як ви себе в цій ситуації відчуваєте? На чиєму боці?

- Ви жартуєте, звісно. На чиєму я боці? Я на боці здорового глузду. А він підказує нам не йти шляхом кремлівських політтехнологів.  І для цього не переймати в них їхніх пропагандистських ярликів.

Слово "лібераст" саме таке. Його винайшов один з найодіозніших ідеологів "русского мира". Українці, які вживають це слово щодо інших українців, стають частиною московського плану. Одні як корисні ідіоти, інші як свідомі агенти.

Наш ворог цілком реальний, його не потрібно вигадувати. Це в Росії всі сили кинуто на "ліберастичну п’яту колону та США". Ми ж чудово знаємо свого ворога в обличчя. І він – аж ніяк не ліберальні західні цінності, а швидше їхня московська протилежність.

- Чи виправдані в наявній українській ситуації обмеження свободи слова - аж до впровадження цензури з "темниками"?

Ні, в жодному разі. "Темники" це зло з епохи Кучми й Януковича, для чого нам цей посаг? Навіщо нам копіювати свого ворога – Росію? Це там цензура, і "темники" звідти родом. Росія ж тільки того й добивається, щоб і в нас так було. Ми що, бажаємо їй перемоги?

Наша сила у свободі, зокрема і у свободі слова. Ми вільні люди. Ми, українці, сьогодні чемпіони світу з боротьби за свободу. Невже через рік після Майдану з’явилася необхідність нагадувати про це?

- До речі, що ви думаєте про нещодавню ліквідацію НЕК з питань захисту суспільної моралі?

- Я думаю словами народної приказки: "Краще пізно, як ніколи". Єдина їхня велика перемога була над покривдженим і самотнім Олесем Ульяненком, якому вони покращили й без того непросте життя і якого врешТі звели в могилу. Війна  проти "Сімпсонів", пісень "Скрябіна" і тим більше, Твіттера чи Фейсбука не принесла їм таких тріумфів. А от Ульяненком вони й запам’ятаються. 

Уявіть лиш, якими фахівцями з порно вони стали за всі ці роки! Та ще й за наш кошт. Тепер їм чого доброго доведеться піти працювати у ворожий табір – просувати "Сімпсонів" і фільми для дорослих. У кожному разі я за них спокійний – ці люди не потонуть.

- Ще одна новинка, теж від Мінкульту - вже вибачте, так склалося - це "Мобілізаційні читання" текстів Шенченка 9 березня. Я задумалася, що рік тому на Майдані Шевченко звучав без державної підтримки та без організованих офіційних марафонів. Це цікавий сюжет про співіснування "народного" та "офіційного" мистецтва в Україні. Як вони між собою співіснують, на вашу думку?

- Офіційне мистецтво це щось таке ж, як офіційна релігія. Або ж офіційний письменник. Офіційна душа, офіційне серце, офіційний розум. Але це не Шевченко.

Його ніхто й ніщо не може дискредитувати – навіть офіційні "мобілізаційні читання". Він має достатньо сили, щоб не датися й бути самим собою – великим поетом і повстанцем. Тому держава все одно завжди хотітиме зловити його за вуса й заявити, що він її державний службовець на офіційному рівні.

Хай будуть собі Шевченківські читання, хай навіть вони називаються так бездушно і безкрило по-канцелярському "мобілізаційні". Ну збереться трохи патріотичних графоманів, бо їм вічно кортить до Шевченка примазатись, але ж і не графомани теж виступлять. Дякувати Богу вже й за те, що у нас уже ніколи не буде Кобзона на таких от державних шевченківських заходах, і я думаю, що це вже велика перемога – Кобзар без Кобзона.