Радянський маршал чи український дисидент: як (не)перейменовують вулицю на честь Левка Лук’яненка

За свої українські погляди Левко Лук’яненко відсидів у в’язницях понад 25 років.

24 серпня автору "Акту проголошення незалежності України" мало виповнитися 90 років.

Фото: УП

Український політв’язень, дисидент, колишній народний депутат чотирьох скликань Верховної Ради помер 7 липня.

Після його смерті у Чернігові заговорили про вшанування пам’яті героя й батька "української незалежності" – запропонували перейменувати на його честь вулицю Рокосовського, де у 70-их роках Лук’яненко жив протягом року між двома ув’язненнями.

Але не все так просто.

Чернігів. Нема Левка

У дев’ятиповерховому будинку на вулиці Рокосовського 41-Б у Чернігові Левко Лук’яненко жив впродовж 1976 року, між першим та другим ув’язненням.

Сюди він приходить після 15 років в’язниці за виношування ідеї від’єднання України від СРСР.

Тут у 70-их роках Лук’яненко жив протягом року між двома ув’язненнями

Ці 15 років тюрми замінили розстріл, на який Лук’яненко чекав 72 дні.

У Чернігові він живе з першою дружиною, працює електриком в обласній лікарні.

У Чернігові 1977 року його арештовують вдруге та засуджують на 10 років ув’язнення й 5 років заслання за антирадянську агітацію.

Лук’яненко – особливо небезпечний рецидивіст.

Фото з кримінальної справи. З фондів Галузевого державного архіву СБУ, джерело: Історична правда

Один із жителів дому в ті роки таємно слухав "Голос Америки", хоч за домом й наглядало КГБ.  Одного ранку чоловік вийшов на східці й шепнув сусідці:

– Нема більше Левка. Сказали, забрали вночі.

1989 року Левко вертається до України, але не до Чернігова. Він починає громадську й політичну діяльність, одружується вдруге.

Три найвідоміших українських діячі у сучасні історії: Михайло Горинь, Левко Лук'яненко та В'ячеслав Чорновіл. Фото: 24tv.ua

Після смерті Лук’яненка в місті заговорили про те, щоб перейменувати вулицю, де він жив, іменем дисидента.

– За місяць до смерті Левко був у Чернігові, – говорить історик Сергій Леп’явко. – Він виступав в університеті на самім початку вулиці, де жив. Так замкнулося його "чернігівське коло". Тут жив і тут стояв востаннє.

На вулиці Костянтина Рокосовського.

Про що говорить дім Лук’яненка

Вулиця Рокосовського – одна з найбільших в місті.

Вулиця Рокосовського – одна з найбільших в місті

Її проклали в радянський час. Назвали на честь радянського маршала, що керував операцією, яка закінчилася відвоюванням Чернігова й форсуванням Дніпра.

Рокосовський не підпав під декомунізаційні процеси. Тож вулицю можна перейменувати двома шляхами: через загальні збори вулиці або через громадські обговорення й громадські слухання.

Ольга жила тут з Лук’яненком в один час. Вони були десь одного віку. Ольга живе тут досі.

Каже, що не піде на жодні зібрання вулиці, їй нема що говорити про Лук’яненка.

Ольга просить не зрозуміти неправильно, але вона не розуміє, що Лук’яненко робив. Щось для України? 

Жінка відмахується й тікає до себе.

1991 рік. Левка Лук'яненка вітають з прийняттям Акта про Незалежність України. Джерело: Главком

Пенсіонерка Олександра Василенко теж пам’ятає час, коли у домі жив Лук’яненко. Саме їй один із сусідів колись шепнув, що Левка забрали вночі.

Вона пам’ятає Левка, дещо гірше – людей, які його відвідували.

Пам’ятає квартиру Левка з дружиною – багато стелажів із книгами. Чи перейменують вулицю, Олександрі байдуже.  

– Я розумію, Лук’яненко в нашому будинку жив, але й Рокосовський людина розумна, я багато про нього читала.

Мав коханок на фронті, але то була війна. Як повернувся, то був лише з дружиною.

А Надю, дружину Левка, називають і досі "президентшою", бо ж балотувався Левко.

– Тоді вона вже не була його дружиною? – запитую.

– Не була.

Кажуть, що людей із квартири згори виселили, щоб прослуховувати Левка.

Кажуть, що людей із квартири згори виселили, щоб прослуховувати Левка

Сусіди збоку ніби ставили в себе прослуховування, після чого отримували звання, наприклад, заслуженого вчителя.

Олександра Василенко не заперечує цих поголосів, вона їх знає. Про себе каже, що її не чіпали.

Була вчителем – вчила дітей так, як казали вчити.

Любов Миколаївна на 9 років молодша від Левка Лук’яненка. Сюди, до кооперативного будинку, заїжджала одночасно з ним.

Оселилася двома поверхами нижче.

– Увесь дім все одно знав, хто він і що він. Він був за незалежну Україну тоді, коли не можна було.

Пробігав сходами, завжди такий прямий, вуса мав характерні. Оцими сходами збігав, тут ходили і КГБ-істи. Його перша дружина там досі живе. Ох і походили до неї...

Тільки, каже, до неї не потрапити, вона нікому не відкриває. І виходить останнім часом не часто.

Ми не говоримо з Любов’ю Миколаївною про вулицю, хоч вона каже, що знає, про що запитуватиму.

Говоримо про суперечливий початок Другої світової війни. Вона киває головою і просить мати повагу, який ще таємний протокол? А що військовополонених робили зрадниками, то ніхто не знає, що вони робили з фашистами. Треба було будувати міцну державу.

Врешті починає сама:

– Хіба Рокосовському не треба пам’ять? – запитує.

Любов Миколаївна схиляється до вікна п’ятого поверху дому, у якому жив Лук’яненко. Навколо – бруд і радянськість.

Впирається руками у підвіконня, їй 81, очі набряклі, червоні, руки порепані і тремтять.  

– Він, – показує в бік сходів із шостого на п’ятий, – боровся за незалежну Україну. А той другий, командував фронтом, звільнив Чернігів від фашистів.

Ми отримали все, і дім, і роботу, і їжу, і медицину. А потім другий виборов собі незалежну Україну. А що нам дала незалежна Україна?

Фото УП

Робити героя

Історик Сергій Леп’явко каже: важливо повторювати старшим людям, що мова не про те, щоб посунути Рокосовського. Мова – про вшанування пам’яті Лук’яненка.

–  Рокосовський був одним із найуспішніших й найбільш людяних радянських маршалів, – починає пояснювати історик. – Та коли кажу один із "найуспішніших", то не кажу, що менш кривавих.

Рокосовський командував фронтом, що звільняв Чернігів. Звідти його позитивний образ в пам’яті міста.

Але звільнення Чернігова потягло за собою форсування Дніпра – жорстоку й нелюдяну операцію, безглузді жертви, чверть мільйона молодих хлопців, чорносвитників, кинутих у Дніпро без нічого.

Сергій Леп’явко каже, що позитивне ставлення до війни з’явилося у 70-80 роках, тоді війна почала ставати синонімом героїзму.

Сергій Леп’явко, фото автора

Бо в 60-их, поки фронтовики були ще молодими, вони або взагалі не говорили про командування й війну, або говорили страшні речі.

– У 70-их роках на кожне свято в Чернігові стали водити такого собі двічі героя Союзу Федорова.

Але люди з партизанського руху чудово знали, що він злочинець, що він кидав хлопців на смерть, через нього спалили Корюківку. Але його водили й робили цим "героєм", – розповідає історик.

Але, наприклад, із генерала Жукова, не вдалося зробити героя. Бо саме він захоплював Берлін. А захоплення Берліну – поспішна забаганка Сталіна, яку Жуков кинувся виконувати.

– Американці відмовилися брати Берлін, порахувавши, скільки людей вони можуть втратити. Хід війни вже був вирішений, а Берлін – більше формальністю, яка не коштувала тисяч життів американських солдат.

Союз наказав йти захоплювати. І робити це швидко. Жуков зробив це, кинувши сотні тисяч людей на смерть за три тижні. Важко назвати ту жертву виправданою. Неможливо.

Рокосовського з цієї операції тоді витіснили, він там заледве був. Тому на Рокосовському менше помітних військових злочинів, йому вдається залишатися в спільній пам’яті героєм.

Костянтин Рокосовський, фото з Вікіпедії

Не чіпати Рокосовського ще років 30

Так каже міський голова Чернігова – Рокосовського не чіпати ще років 30 або й 50.

Ще раніше чернігівський журналіст Василь Чепурний попереджав, що ідея перейменувати Рокосовського – приречена.

– Совок ще кріпко сидить в головах депутатів та обивателів, і така спроба перейменування Рокосовського закінчиться нічим, – сказав він.

На честь Лук’яненка мер пропонує назвати площу П’ять кутів. Він гадає, що це навіть вагоміше, ніж якась вулиця.

Тільки там нема площі.

П’ять кутів – народна назва району міста, де знаходиться велике перехрестя з п’яти доріг без влаштованого колового руху – нервові водії не знають, як роз’їхатися.

– Площі там нема, як і нема жодного будинку, на якому би могла бути табличка з ім’ям нашого видатного земляка. Є лишень транспортна розв’язка, що аж ніяк площею зватися не може, – каже Василь.

Ось так виглядає місце, яке пропонують назвати іменем Лук'яненка

Суперечки про пам’ять

Через 5 днів після початку обговорення засідає топонімічна комісія з істориків, чиновників, активістів. Згоди нема.

Усі чиновники підтримують мера.

Заступниця міського голови Ольга Хоніч згодна, що зараз площі П’ять кутів не існує.

Ольга Хоніч, фото: Вал

Але з часом ділянку реконструюють, зроблять зелену зону, асфальт приведуть до ладу.

Бо назвати нове легше, ніж перейменувати старе.

Чиновниця впевнена, що і люди будуть проти перейменування, вони ще від декомунізації не відійшли.

Директор історичного музею Сергій Лаєвський просить не згоджуватися на "площу".

Назва П’ять кутів нікуди не зникне, а ім’я Левка Лук’яненка загубиться. П’ять кутів, бо п’ять доріг. Щоб у пам’яті стерлася народна назва, тим паче та, яка тримається твердого ґрунту, треба занадто багато часу.

Віра Казимір, заступник начальника управління освіти, пропонує зробити відкриття площі святом, щоб люди мали нове підґрунтя.

Віра Казимір, фото з Вікіпедії

Мовляв, управління приведе дітей – це не проблема.

Заступниця начальника управління культури Катерина Литвин теж за площу П’ять кутів.

А суперечки називає пострілами в небо, мовляв, краще назвати хоч щось, ніж не зробити нічого.

Катерина Литвин, фото з її сторінки у Facebook

Але нема згоди.

Площа не будується.

Вулицю не перейменовують.

Зрештою, до дня народження Лук’яненка й Дня Незалежності залишається кілька тижнів, до цього часу топонім навряд знайде собі місце на карті міста.

Нема іншої вулиці

Місцеві не "проти" Лук’яненка чи "за" Рокосовського. Люди проти змін. Хай буде вулиця Лук’яненка, але не їхня.

вулиця Рокосовського

– На сьогодні можна говорити, що більшість містян проти перейменування вулиці Рокосовського іменем Левка Лук’янека, – констатує Сергій Леп’явко.

Мовляв, деякі ментально залишаються радянськими людьми.

Історик не каже, добре це чи погано – так є. Люди в той час були молодими, були коханими, народжували дітей.

А найкраще, найчастіше у людини пов’язане з молодістю.  

Люди були молодими на вулиці Рокосовського.

Жодного ідеологічно підтексту – сила інерції й пам’ять людська.  

– А пам’ять завжди опирається злому. Тому люди пам’ятають поцілунки на цій вулиці, а не кількагодинні черги, порожні прилавки.

Так само не пам’ятають, як на цій самій вулиці передріздвяного дня у машині чиновника знайшли безліч продуктів, коли містяни не мали чого поставити до столу.  

– Так-так, – хитає головою історик, – ковбасна революція, яка спричинила виступи людей й зміну чернігівської влади в рік перед розпадом Союзу, починалася саме з вулиці, за назву якої тепер так міцно вчепилися.

Та, каже Леп’явко, нема іншої вулиці, яка б мала б такий ментальний сенс, а не саму формальність.

Джерело: Історична правда

– Єдине, що варто зараз побачити, це те, що люди чинять опір.

Ламати ментальність силою й перейменовувати вулицю будь-якою ціною було би подібним до захоплення Берліну.

Хіба ціною конфлікту й обурення ми хочемо вшанувати пам’ять Левка Григоровича, – висловлюється історик.

Він пропонує почати з просвітництва. Виходити на вулиці й говорити про те, ким був Левко Лук’яненко.

Не порівнювати його з Рокосовським. Це занадто різні люди.

Мова не про те, щоб когось скинути чи декомунізувати.

Мова про вшанування пам’яті людини. Людини, яку називають батьком "української незалежності".

Віра Курико, журналістка, для УП.Життя