Вік не перепона. Найстаріші спортсмени світу про свій шлях до успіху
Як часто ви відмовляєтеся від походу в спортзал через лінь?
Бракує часу, я і так чудово почуваюся, не то настрій, спорт – це не для мене. Які ще свої ж відмовки пригадуєте?
Якщо це про вас, обережно: після прочитання цих історій вам може стати соромно.
The Guardian зібрав історії найстаріших спортсменів. Ці люди доводять, що навіть справді солідний вік – не перепона для руху.
 |
| Фото The Observer |
Едвіна Броклсбі, триатлетка, 76 років.
Директорка благодійної організації Silverfit, яка сприяє фізичній активності людей похилого віку.
Найстаріша плавчиня Великої Британії у змаганнях Ironman.
Я не займалася взагалі ніяким спортом, доки мені не виповнилося 50.
Пам’ятаю, як в університеті заради сміху записалася в команду атлетів зі стрібків у довжину.
Після тренування два тижні не могла нормально ходити. На цьому моя кар’єра спортсменки тоді закінчилася.
Якось мій старий друг з Ноттінгемського університету проводив марафон. Я подумала, що було б добре пробігти хоч половину. розказала про це чоловікові, а він каже: "Та ти і трьох миль не пробіжиш".
Хороший стимул, правда ж? Цей виклик мене надихнув і я так пробігла свій перший півмарафон.
Мій чоловік помер коли мені було 52. На той час у мене вже було трохи друзів, які займаються бігом, і вони мене чудово підтримали.
Спорт допомагав мені впоратися з горем. По-перше, вам завжди кращає після того, як в організмі додається ендорфінів. Втім, як на мене, важливіший соціальний аспект – бути з людьми, які тебе підтримують.
Наш біговий клуб був невеликий, але мав одне місце у Лондонському марафоні. Тоді це все і стало для мене серйозним заняттям.
Я переїхала до Лондона і стала членом клубу з бігу серпантинами. Саме тоді я вперше зайнялася тріатлоном.
У мене не було хрестоподібних зв’язок на обох колінах. Дочка наполягала на операції, якщо я хочу і далі гасати. Так я перейшла на велосипеди та плавання – там навантаження виявилися трохи легші для мене.
Коли у 56 я почала плавати, кролем у мене не виходило – руки так не піднімалися. Але плавання – це чудовий вид спорту. Воно змінило моє тіло вже за 9 місяців.
Якщо ви залишатиметеся фізично активними і у зрілому віці, матимете багато "бонусів". Як от менший ризик набути діабет 2 типу. А ще – вбережете себе від падінь.
Сильні кістки та м’язи краще підтримуватимуть вас, і навіть якщо ви спіткнетеся, то зможете швидше зреагувати на це і згрупуватися.
Звісно, я стаю трохи повільніша. Мені досі вдається легко пробігти 5 кілометрів, але тепер я більше ходжу.
 |
| Фото The Observer |
Едді Дігет, 74 роки.
Каскадер, модель і особистий тренер у тренажерному залі
Я завжди займався спортом: біг, катання на ковзанах, на роликах, фехтування, велоспорт…
Представляв Англію на Іграх Співдружності 1962 у дайвінгу та плаванні. Займаюся силовими тренуваннями близько 45 років і двічі був чемпіоном Британії з бодібілдингу.
Був лікарем у Королівському флоті. Мене визнали Майстром Шаолінь за мою відданість китайським бойовим мистецтвам. Коли монахи прийшли до моєї студії у Оксфорд Брукс і вручили мені звиток, я не стримався і заплакав. Це була така честь!
Знаєте, мені треба подякувати батькові. Він був надзвичайно агресивною людиною. Але й великою людиною теж.
Бувало, він бив нас з мамою. Єдиний спосіб від нього втекти був бігти на вулицю. Там я і відкрив для себе спорт.
Якось, коли мені було 16, я ловив рибу на Тьютинг Бек, коли моя мама прибігла з чорним синцем під оком. Вона сказала: "У Джо дуже поганий настрій. Він шукає тебе, щоб побити".
Раптом з’явився мій батько і почав лупасити мене.
Здається, у мене тоді вже був коричневий пояс з кунг-фу, тож я за кілька секунд вклав його на лопатки. 16 років відкладеного страху і ненависті.
Я поставив йому синець під одним оком, мені про це було шкода. Але після цього ми стали кращими товаришами. І він став іншою людиною. Він почав мене поважати. Батько ніколи більше не піднімав руку ні на мене, ні на мою матір.
Люди з віком починають більше розуміти. Наприклад, вони усвідомлюють цінність навчання. Молодь же шукає швидких рішень – персональних тренерів, які вкажуть їм на рецепт ідеального тіла.
Я консультант-реабілітолог, треную людей, які хворіли на рак, тих, хто пересувається за допомогою інвалідних візків, людей після ампутації. Крім того, я готую спортсменів до Ironmen, ultra-marathon runners та фехтувальників-олімпійців. Розмаїто, правда? І я дуже щасливий від цього.
У свої 74 я ніколи не хворів, навіть не був у лікарні. Але торік завдяки скринінгу, дізнався, що у мене рак кишківника. Мені швидко зробили операцію – усунули цілу секцію цього органа. Завдяки своїй фізичній формі, я дуже швидко відновився і майже не відчував болю.
 |
| Фото The Observer |
Іда Кілінг, спринтерка, 104 роки
Мені виповнилося 67 років, коли я почала бігати. Я втратила двох своїх синів через наркотики – у 1978 та 1981. Їх зарізали чи застрелили, байдуже. Але це було миттєво і жахливо – як грім серед ясного неба. Це зламало мене, я була цілком пригнічена.
Якось моя дочка Шеріл прийшла до мене і побачила, що я в депресії. Раніше зі мною ніколи такого не траплялося.
Вона покликала мене побігати. Я була така пригнічена, що не мала сил сперечатися. Бігати то бігати.
З того моменту я взяла себе в руки. Біг допомагав мені тримати себе в русі, почуватися сильнішою та вільною. Мені це дуже допомогло. Тому я бігаю і досі.
Я виросла у бідному районі й мала 7 братів та сестер. Ми були дуже бідні. Попри це, у мене є щасливі спогади. Наприклад, як батько водив нас до Центрального парку. Ми бігали, гралися, як і всі діти. Бризкалися водою – поліція відкрила пожежні гідранти, щоб діти бавилися у спеку. Ми грали у школу, барабанили дерев’яними ложками, дивилися на танцюристів, які виступали на вулицях...
Хороші були часи. Вони змінилися коли у нашому районі почали "ходити" наркотики. Вони затягнули моїх синів.
Я відчувала себе наче підвішеною у повітрі, мене стискав відчай. Але чим більше я бігала, тим сильнішою ставала. Я бігала, як божевільна, що, певно, й смерть мене не наздогнала. Ось так я стала легкоатлеткою. Я не бігаю марафони, тільки спринт. Мені хотілося бігти якнайшвидше.
Зараз мені 104, я стала повільнішою. Але я ніколи не сходжу з дистанції: якщо вже почала, то обов’язково закінчу. Я
завжди перемагаю у своїй віковій категорії – у мене просто немає конкурентів. Зазвичай, я намагаюся перегнати саму себе.
Я ходжу в тренажерний зал, їжджу на велосипеді, роблю розтяжки, відтискання, стою на руках, а коли не йду на тренування – займаюся вдома.
Лікар каже, я здорова, як 25-річна. І я не маю наміру спинятися. Вік не перепона, коли ти чогось хочеш. Спробуй, а якщо не вийде, спробуй ще. І ще, і ще…
 |
| Фото Вікіпедія |
Фауджа Сінгх, 108 років.
Найстаріша людина, яка завершила марафон.
Оскільки Індія не видала йому свідоцтва про народження в 1911 році, рекорд вважається неофіційним.
Я народився в Індії у 1911 році. Пам’ятаю просте життя, без стресів та особливих переживань. Моя сім’я вела сільське господарство, ми навчилися жити на стільки, стільки вдавалося заробити чесною працею. Пам’ятали про Бога і були йому вдячні. Ділилися з тими, кому пощастило менше. Таке життя відповідає трьом принципам моєї релігії – сикхізму.
У мене було щасливе дитинство, хоч я і був слабкою дитиною. До 5 років не міг ходити. Я любив спорт, хоч і не міг ним займатися. Тож уявіть мою радість, коли я нарешті став на ноги!
Ніколи не ходив до школи, але завжди працював. Я ніколи не змагався у бігові, аж доки не приїдав до Англії 20 років тому. З тих пір мене опікує один з моїх синів. Я не розмовляю англійською, тож не можу поспілкуватися з місцевими людьми, але посмішка завжди виручає.
Вперше я біг марафон, коли мені було 89. Реакції людей були різні. Хтось підтримував, хтось – сумнівався, що мені це вдасться. Найбільше мене підтримувала моя сім’я, релігійна громада та мій клуб з бігу Harmander.
Навчання було легким: я просто цілком дотримувався вказівок тренера. Мій тренер завжди бігав поруч зі мною і утримував мене від того, щоб занадто викладатися на ранніх етапах. Я також почав звертатися до Бога, й це допомагало мені пройти до фінішу.
Ніколи не бігав для змагання з кимось, просто завершував дистанцію так швидко, як міг. Якщо мій біг когось надихнув не відмовлятися від спорту у зрілому віці, я щиро тому радий.
Востаннє я пробіг 10 км у Гонконзі у 2013 році, коли мені було 101. Нині я не можу бігати, бо маю грижу, але досі пам'ятаю це чудове відчуття свободи, коли біжиш. Тішуся, що я все ще рухливий і самостійний. Досі щодня проходжу близько 8 кілометрів.
Вас також може зацікавити:
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.