Все, що вам буде цікаво знати про жестову мову. Розповідає сурдоперекладач

Тетяна Радченко народилась у сім’ї батьків, які не чують.

І переконана, що за найкраще з того, що є в її житті сталося, має завдячувати жестовій мові.

"Від вибору вищого навчального закладу до реалізації своїх мрій в акторстві, журналістиці, зрештою викладацька діяльність – це все прийшло до мене через жестову мову", – каже Тетяна.

Сьогодні вона працює у навчально-реабілітаційному центрі №6 м. Києва вчителем української жестової мови, керівником творчого гурту "Соняшник" і перекладачем новин на сайті ТСН.UA медіахолдингу "1+1".

Тетяна Радченко народилась у сім’ї батьків, які не чують

Про зростання в родині, де не чули батьки

В моєму житті є три рідні мови, якими я спілкувалася і спілкуюся з найближчим колом оточення: жестова мова, українська і російська.

З точністю не відповім, якою з них сказала своє перше слово. Підозрюю, що жестовою, бо батьки не чули і розмовляли зі мною нею.

Перекладати жестовою мовою татові й мамі дітям з родин батьків, що не чують, доводиться практично з тих пір, як вони мають достатній словниковий запас, щоб утворювати прості речення.

Ти стаєш провідником своїх батьків у навколишній світ: у спілкуванні з чуючими членами родини, сусідами, в магазині, в лікарні, будь де.

Мої глухі батьки дали мені все, що мали би дати батьки своїй дитині. Головне – це любов до людей. З цим живу, творю, і витворяю з жестовою мовою по життю.

Мама й тато всю юність, а тато й все життя, брали участь в художній самодіяльності будинку культури Товариства глухих.

Тато був захоплений народним самодіяльним театром, мама танцювала, полюбляла спортивні секції з шашок. Тобто з раннього дитинства я мала всебічний розвиток у творчому середовищі: перші вистави, народну та сучасну хореографію, лекції про світову політику і медичні поради, свої перші книжки прочитані в бібліотеці будинку культури глухих, зустрічі з видатними людьми і перші наметові табори – все приходило звідти.

Школа…школу не любила. Зараз це називають булінгом. Тоді однокласники відверто глузували з того, що в мене "німі" батьки.

Своїх рідних ніколи не соромилася і завжди відстоювала гідність нечуючих батьків. Часто то доводилося робити і кулаками. Було й таке, як у кінофільмі "Чучело", коли добра половина класу мене "гнала" практично до дверей дому. Я не розуміла – чому? Й досі не ходжу на зустрічі випускників.

Напевне звідти маю загострене почуття справедливості до долі глухих людей, якщо є можливість, то докладаю максимум зусиль, щоб їх життя нічим не поступалося рівню життя людей, що мають слух.

Якщо людина має порушення слуху, носить слуховий апарат чи слуховий імплант, то це не означає, що ця людина обов’язково знає жестову мову. Скоріш усього навпаки. З такою людиною потрібно спілкуватися усно.

Коли я говорю глуха людина, то це йде мова саме про людину зі спільноти жестомовного культурного середовища. Я можу так говорити, бо я з цього середовища. Проте для загалу людей толерантним є вислів – люди з порушенням слуху, коли ви говорите чи пишете про них.

Про вибір професії перекладач

По закінченню школи мріяла про дві професії – акторську або журналістську. Та доля вирішила то все трохи по-своєму.

За рік до закінчення школи у будинку культури одна з перекладачок пішла у декретну відпустку і батько практично за руку відвів мене на цю роботу. Я настільки ненавиділа свій клас, що з радістю цю пропозицію прийняла.

Побутового рівня знань жестової мови звичайно недостатньо, щоб бути професійним сурдоперекладачем, тому я з відзнакою закінчила республіканські курси перекладачів Товариства глухих. Вони й досі єдині, що навчають цій професії на достатньому рівні.

Тетяна переконана, що за найкраще з того, що є в її житті сталося, має завдячувати жестовій мові

Найчастіше професією перекладача жестової мови володіють діти з родин нечуючих батьків, братів та сестер. Та є випадки, коли люди не з кола спільноти глухих досконало освоїли цю професію.

Головне для перекладача будь-якої мови мати постійне спілкування з носіями. Світ не стоїть на місті, постійно з’являються нові терміни. Бути справжнім перекладачем – це бути готовим до самовдосконалення і самонавчання все життя.

На моїй поличці головні – різні тематичні словники. Перше що я роблю, коли зустрічаю новітній термін – відкриваю смартфон і шукаю його походження та значення. Потім шукаю синоніми. Для кожного найсучаснішого терміну завжди знайдеться пара-трійка відповідних синонімів, якими можна передати їх значення.

Іноді нечуючі носії жестової мови самі придумують відповідні влучні жести до новітніх термінів. Наприклад, жест "андроїд" дуже нагадує ріжки антен, "дрон" – рух пропелерів.

Бути сурдоперекладачем – це те ж саме, що й бути будь-яким перекладачем. Дайте мені контекст, пояснення значення слова – і я перекладу любий текст.

Та в любому випадку, я завжди своїм колегам раджу розвиватися в інших професіях, здобувати вищу освіту і йти далі за своїми вподобаннями.

Найкраща частина моєї роботи нині – педагогічна діяльність.

Я навчаю українській жестовій мові дітей з порушенням слуху і є керівником інклюзивного творчого колективу дітей.

Найбільше мої діти люблять себе реалізовувати у жестовій пісні і я їм у цьому допомагаю.

Тетяна і її вихованці з творчого гурту "Соняшник"

Для мене на сучасному етапі вже не цікаво просто перекласти жестовою мовою текст пісні. Хочеться донести до глядача і творчий задум автора та композитора музичного твору, а після музичного фестивалю, де ми мали навчання у американських перекладачів, ще й переклад музики, мелодії, звучання різних інструментів. Я нині в роздумах як то далі має виглядати.

Про специфіку жестової мови

Чи важко вивчити жестову мову? Так само як і будь-яку іноземну мову.

Жестова мова дуже емоційна і багатогранна. Іноді одним жестом і емоцією на обличчі, напрямком рухів можна передати більше, ніж то звучить в усному мовленні. Тому вона й набуває такої популярності серед людей, що чують і не пов’язані з життям глухих.

В кожній країні є своя жестова мова. Але, як правило, жестомовні люди, коли вперше зустрічаються, то швидко знаходять розуміння між собою.

Є подібні жести в цих мовах. Та й жестова мова кожної країни з часом змінюється. Комусь сподобався український жест, і він починає його використовувати в своєму жестовому словнику, багато іншомовних жестів приходять в українську жестову мову. Це процес цікавий і живий.

Також слід врахувати, що є кальковане жестове мовлення (перекладається буквально кожне слово тексту з одночасним промовлянням), є літературна жестова мова (переклад за контекстом значення термінів з одночасним промовлянням) і розмовна жестова мова, якою глухі між собою розмовляють у побуті (один жест може означати словосполучення, речення, промовляють їх при цьому не завжди, навіть із закритими вустами).

Зараз ми знаходимося на тому етапі, коли важко визначити, яка жестова мова є близькою і рідною для жестомовних осіб. Комусь важливо кальковане жестове мовлення, для когось інакше.

Всі ці нюанси – випробування для перекладачів. Він завжди має знати, для якої цільової аудиторії робить жестовий переклад.

Я особисто новини перекладаю змішуючи літературну жестову мову з елементами розмовної. Моя задача зі швидкого потоку вибрати головне і адаптувати зрозумілою для мого глядача жестовою мовою.

Так, це правда важко. Мозок іноді за долі секунд має обрати потрібний жест з кількох варіантів. Нині складнощів додають ще й місцеві діалекти.

Сьогодні переклад жестовою мовою має багато каналів і йде мова про те, що весь телевізійний контент має бути адаптованим до потреб людей з порушенням слуху.

Моя прихильність тут на боці субтитрування. Не забуваймо, що порушення слуху не означає автоматично того, що людина знає жестову мову. А читати можуть майже всі.

Новини краще робити саме з перекладом на жестову мову. Це обумовлено технічними можливостями, а також тим, що не всі жестомовні особи можуть у швидкому потоці інформації зрозуміти значення всіх письмових термінів.

Про роботу на телебаченні та у кіно

Телебачення з’явилося в моєму житті не випадково.

Як тільки почали перші новини перекладати жестовою мовою у Росії, я замислювалася над тим, як зробити це на українському телебаченні.

Тож, щойно переїхала працювати до столиці, то почала ходити до керівників різних каналів і мотивувати до того, щоб започаткувати сурдопереклад на українському телебаченні.

Так вперше з’явилися новини "За Київським часом" з сурдоперекладом. Проіснували до того, як сталася пожежа на Хрещатику 26.

Тетяна Радченко з колегою з ТСН

Пізніше з’явилася моя авторська телепрограма "Подолання" на каналі "Київ", де всю проблематику змін суспільства до потреб людей з інвалідністю ми й транслювали.

Це нині всю інформацію про реабілітаційні центри, спецшколи, про талановитих людей з інвалідністю, їхні проблеми й шляхи вирішення можна знайти в інтернеті, трохи зі ЗМІ.

На той час – активне виборювання своїх прав у громади з інвалідністю тільки зароджувалося. То було важко. Шукати кошти на програму, переживати ті всі проблеми з якими зустрічалися знімаючи сюжети. І фізично, і морально.

Та програма свою суспільну роботу виконувала. 5 років в ефірі для соціального телепроекту – то серйозне випробування.

Завдяки жестовій мові здійснилася і моя давнішня акторська мрія. Фільм "Плем’я"…

Зараз це всесвітньовідомий фільм, що зібрав рекордні майже 50 нагород в усьому світі. А під час зйомок були певні проблеми з пошуком глухих акторів-аматорів в Україні, що мали грати у жорстких сценах. На цьому етапі ми й зустрілися.

Я вже тоді розуміла, що знімається геніальне кіно. Розуміла, що це фільм не про життя нечуючих. Це фільм про кохання, про спротив Людини системі. Жестова мова, як інструмент передачі загострених емоцій, що в ньому вирують. А це мені було близьким.

Тетяна Радченко, учні навчально-реабілітаційного центру №6 м. Києва та ведучі "Сніданку" на каналі "1+1"

Так через фільм потрапила і на канал 1+1, коли керівництво ТСН вирішило адаптувати новини до потреб жестомовних людей через перекладачів.

Сергій Попов, Катя Коберник мали своє бачення, яким має бути переклад жестовою новин. Для них важливим був саме зрозумілий широкому загалу цільової аудиторії емоційний переклад.

Шукали ту перекладачку, яка супроводжувала головну героїню фільму під час інтерв’ю у "Сніданку". Так ми й знайшлися.

Цього разу переклад жестовою хотілося зробити в новому найсучаснішому форматі, коли перекладач не виведений у малесеньке віконечко в куточку екрану, а займає майже половину картинки для зручності та розуміння глядачем.

Наприклад, так це робить ВВС. Це дозволяє переклад робити більш емоційним, в залежності від контексту, який в сюжет вкладає журналіст та ведучий.

Керівництву ТСН ця пропозиція сподобалася і на сьогодні ми маємо в Україні найкращий формат картинки для сприйняття жестомовним глядачем.

Та про акторську самореалізацію я все ж таки ще мрію, вірю, що доля мені приготувала щось цікавеньке.

Алена Чигрин, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина svyatoslavlipik/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

"Визнай нас": як мистецтво руйнує стереотипи про людей з інвалідністю

Спецпроект "ЗРУЧНЕ МІСТО" про те, як універсальний дизайн врятує світ

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.