Досвід ветерана: Андрій Мельник – з вчителя історії, через війну, до директора школи

Вчитель, програміст, кухар, військовослужбовець…

Ти можеш бути ким завгодно, коли йдеш на поле бою, але після повернення ти – ветеран.

У текстах "Досвід ветерана" ми зібрали історії ексбійців АТО/ООС. Дуже різних, але в чомусь однакових.

[BANNER2]

Вони розповіли нам про зміни у світогляді, у стосунках з оточуючими, у житті та й у самій особистості після повернення.

Це історії без прикрас, але доповнені коментарями військового психолога та HR-експерта, які допомагають зрозуміти, що стоїть за поняттям "ветеран", позбавленим луски медійних образів, упереджень та стереотипів.

Перший наш герой – в минулому вчитель історії та ветеран, а нині директор київської спеціалізованої авіаційно-технічної школи №203 Андрій Мельник.

Ми поговорили про те, що спільного в учителів та бойових командирів, про чемність на передовій, випробування мирним життям та все, що приховується за словом "ветеран".

Андрій Мельник, директор київської спеціалізованої авіаційно-технічної школи №203

У професію я потрапив, з одного боку, цілком свідомо, а з іншого – випадково. Захоплення історією з’явилося ще в середній школі, а ось викладанням захопився вже згодом, коли навчався в університеті Шевченка.

У середині 90-х бюджетники мали відпрацювати певний час у державних установах, тому в 97-му я пішов працювати до школи, паралельно з навчанням.

З’ясувалося, що викладання – це те, що мені цікаво і що приносить задоволення.

Та на початку 2000-х від викладання довелося відмовитись. Години та навантаження зросли, замість половини ставки почав працювати на півтори, а заробітна плата так і залишалася 20 доларів.

Зрозумів, що далі в такому режимі існувати не можу, і відкрив невелику власну справу.

Утім, згодом доля знову повернула до школи. Кілька років тому зустрів колегу, який став директором школи, і він мені сказав: "Знаєш, у мене 10-11 класи, потрібен хороший вчитель, прийди на пару годинок".

Я прийшов на пару годинок, і вже з наступного року в мене знову було півтори ставки.

У вчителя має бути величезна жага до знань. Як тільки він перестає вивчати щось нове, цікавитися своїм предметом, він перестає бути вчителем і стає урокодавцем. І тоді це вже не навчання, а відчитування матеріалу.

Бути добрим учителем – це прагнути тої миті вчительського щастя, коли розумієш, що урок удався.

Та, звісно, знаходити в собі сили та бажання проаналізувати свою поразку, якщо є відчуття, що урок був поганий або клас тебе не сприйняв.

Повістку я отримав прямо в школі. На той момент чітко для себе вирішив, що знов піду служити, якщо покличуть.

Заздалегідь попередив директора, рідних, близьких, тож ні для кого це не стало несподіванкою.

Так я з учителя перетворився на заступника командира протитанкової артилерійської батареї.

Не скажу, що якось відчутно переживав перехід з мирного до військового життя. Часу на рефлексії не було, треба було швидко діяти та швидко адаптуватися.

Що одразу помічаєш, так це те, наскільки зміщений у нашому війську віковий баланс. На той час, у 2015 році, це була армія молодих генералів та старих лейтенантів.

Тобто були ситуації, коли дорослими, зрілими чоловіками з великим життєвим досвідом командували зовсім юнаки, які не одразу розуміли, що підхід "копай звідси і до обіду" з досвідченими людьми вже не спрацює.

Напевно, ось ці вміння відчувати колектив, з яким спілкуєшся, пояснювати складні речі простими словами – ті речі, які б командири могли запозичити у вчителів. Бо підходи тут схожі, незалежно від віку.

Одного дня Андрій з учителя перетворився на заступника командира протитанкової артилерійської батареї

Дивно звучить, але життя на передовій значно простіше, ніж удома. Тут одна небезпека – тебе можуть вбити.

Думаєш про виживання, а все інше – що вдягнути, що з’їсти, що подарувати дружині, як там діти в школі – відходить на другий план.

Твої базові потреби задоволені, ти чітко розумієш, що добре і що погано, і життя стає дуже простим.

Передова – світ чемних людей, бо ображати людину зі зброєю бажання ніхто не має.

Звісно, стріляти у своїх ніхто не буде, але цей внутрішній запобіжник спрацьовує дуже добре.

Тут також з’являється дуже сильне відчуття приналежності до колективу. Бути частиною дружньої спільноти – базова потреба людини, і армія задовольняє її на 100%.

Саме тому багато хто не може покинути поле бою – це не гроші, не якісь бонуси на майбутнє, а відчуття того, що ти серед своїх, що навколо всі підтримують одне одного.

Пам’ятаю, як у кінці серпня 2015-го року приїхав у відпустку до Києва, де якраз проходила репетиція параду до Дня Незалежності.

Я йшов та вітався, коли бачив людей у формі, як робив це в Щасті або Новому Айдарі. І помітив, що тут уже ніхто у відповідь зі мною не вітається, ніхто не показує "я свій".

Оце відчуття, що ті, кого наче вважаєш своїми, в інших обставинах виявляються зовсім чужими, було для мене дуже складним.

Повернення додому – це і полегшення, і випробування.

Полегшення в тому сенсі, що зникає напруга від постійної небезпеки, ти опиняєшся в колі близьких та рідних людей.

З іншого ж боку, на передовій ти звикаєш до простих та прямолінійних рішень, до такого ж спілкування. Після повернення доводиться вибудовувати тисячі запобіжників у голові, стежити за тим, що та як говориш, звикати до того, що градус чемності в мирному житті значно нижчий.

Деякі близькі та знайомі казали, що я дуже змінився. Не уточнювали, як саме, але хочу вірити, що все ж на краще.

Я завжди намагався ставити себе на місце близьких та розуміти, як вони можуть сприймати мою поведінку та дії, щоб той новий досвід, який я отримав, їм не зашкодив.

Мені дуже допомогло те, що після повернення мене оточили підтримкою та розумінням – колеги, учні, дирекція школи, мерія, департамент освіти. Це було приємною частиною ветеранського статусу.

Ветеранський статус має у приємні бонуси, зізнається Андрій

А ось викладати далі я вже не зміг. Повернувшись до улюбленої професії, я зрозумів, що не можу продовжувати, що мій внутрішній стан протестує проти того, що я роблю.

Ззовні наче нічого не змінилось – я пішов на війну з класу і повернувся в той самий клас, до тих самих дітей. Але військовий досвід – не класна кімната, з нього не можеш просто вийти, коли урок закінчився.

Не можу пояснити, що відбулося, але я відчув, що викладання відійшло на задній план, а продовжувати через силу та врешті стати урокодавцем я собі не міг дозволити.

Тому коли надійшла пропозиція від районного управління освіти податися на конкурс директора школи, тобто змінити вид діяльності, але залишитися в освітній сфері, не вагався.

Для більшості вчителів, які тяжіють до організаційної роботи, посада директора є верхівкою амбіцій, бо директор – найвища педагогічна посада, де ти ще зберігаєш зв’язок із навчальним процесом.

І після повернення я зрозумів – це саме те, що мені потрібно. Робота директором школи для мене – це шанс реалізувати свої ідеї в улюбленій галузі.

Школу часто судять по директору, і навпаки. Водночас це і величезна відповідальність, адже наслідки рішень впливають на майбутнє учнів. Ти наче прокладаєш прохід у майбутнє по мінному полю.

Незважаючи на військовий досвід, мені більше імпонує ліберальний стиль управління, а не авторитарний.

Кожен повинен розуміти, навіщо він робить свою роботу, і якщо єдина можливість змусити людину працювати – це примус, то людина не на своєму місці.

Командир на полі бою та директор у школі – це про відповідальність.

Тут можна навести гарний приклад. Буває, хтось кричить у класі, ти заходиш і питаєш: "Хто кричав?" – а всі: "Це не я". І коли хтось каже: "Це я" – значить, що з’явилася доросла людина.

Так от командир і директор завжди мають бути готові сказати: "Це я".

Чи стикався я з негативним ставленням як ветеран? Траплялося, що переставав спілкуватися зі знайомими, які не підтримали мій вибір.

Були ті, від кого чув, що війна – це помилка і не треба ні з ким воювати.

Були й ті, хто втомився від війни і кого ми "задовбали зі своїм ветеранством".

Як правило, найбільше втомлені та обурені були ті, на чиє життя війна вплинула менше за все.

Раніше таке ставлення мене обурювало, але зараз я це сприймаю спокійно. Це дорослі люди, і в мене не стане сили їх перевиховати або перекричати.

Неприємно бачити, коли зараз із ветерана намагаються створити агресора, опудало.

Мене ще раніше дратувало, коли говорили "ось повернуться наші хлопці з фронту, покажуть вам…"

А зараз дуже часто можна побачити новини типу "Ветеран АТО вкрав пляшку горілки", хоча той чоловік, може, ветеран в десяту чергу, а в першу – пияк, який ті пляшки крав ще до війни.

Коли за статусом не бачать людину або коли за одним ветераном судять ще сотні тисяч – це неправильно, хоча й очікувано.

Найкраще, що може робити ветеран у такій ситуації, – розуміти власну відповідальність та подавати гарний приклад.

Побувати на війні – це досвід, але тільки від людини залежить, як вона ним скористається. І більшість із нас прагне використовувати цей досвід із користю.

АНДРІЙ КОЗІНЧУК

військовий психолог

Андрій Козінчук

– Повернувшись з війни, Андрій змінив роботу вчителя на директорську. Так часто трапляється з ветеранами, тому що на війні, незалежно від твоїх бажань чи здібностей, ти відкриваєш у собі нові особливості чи функції.

Ти можеш більше, краще, масштабніше. І після повернення тобі вже не вистачає можливості впливати на ширші процеси.

Там від тебе залежали життя і долі. Тут ти можеш реалізувати проєкти, від яких залежить, приміром, освіта. Рівноцінна заміна.

Ілля Нечаєв, Центр стратегічних комунікацій StratCom Ukraine, спеціально для УП.Життя

Всі фото надані автором

Цей матеріал був створений за підтримки Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України у рамках проєкту з реінтеграції ветеранів, що впроваджується Міжнародною організацією з міграції за фінансування Європейського Союзу.

Вас також може зацікавити:

"Не героїзувати і не втомлювати". Психологи про нове місце ветерана АТО в родині та на роботі

Армії треба навчитись відпускати, або Хто і як має влаштувати подальше життя ветеранів

"Ми перестали хотіти допомагати". Як литовець та українка повертають ветеранів до життя

І мене цькували в школі, і я цькував – розповідь вчителя та ветерана АТО

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.