Холодне серце: історія одного усиновлення, яке розкриває загальнодержавну проблему
Усиновлення – це завжди відповідальний та важкий крок для людини, чи родини.
Державна політика така, що нам показують красиву картинку в рекламних роликах від яких стискається сердце, та закликають дати дітям-сиротам батьківську любов.
Проте жалість не найкраще почуття для того аби йти на такий крок як усиновлення.
Чому?
Бо, на жаль, такі усиновлення можуть закінчитися трагедіями, якщо держава не підтримає і не допоможе родині.
Нині ж соціальні служби рідко дають потенційним батьками усі рекомендації для усиновлення.
Родинам не розказують про потенційні ризики, про важкість адаптаційних періодів, про школи для батьків-усиновлювачів (по закону усі потенційні батьки мають її проходити), і виявляють повну байдужість до долі батьків та дітей після того, як суд оголосив вирок "усиновлення дозволене".
Про позитивні історії всиновлення ЗМІ розповідають охочіше, але ось одна, яка не закінчилась щасливо для всіх.
Нам погодились розповісти її анонімно, під час кількох зустрічей. Всі імена змінені, але хронологія та деталі правдиві.
***
Дитина носилась великим подвір’ям, гралась з величезною машинкою і як тільки побачила мене одразу ж пішла на контакт, абсолютно не соромлячись.
– Як тебе звати? – питаю.
– Саша, – хоча сказав він радше "Сафа", бо погано вимовляє букви.
– І скільки ж тобі років? – Саша нічого не відповідає, тільки посміхається і дивиться на мене.
– Так скільки тобі років, Саша?
– Три, – відповідає він після довгої паузи.
Прийомна мама Таня, яка стоїть біля мене, просто мовчки пожимає плечима – насправді хлопцю вже 5. За півроку життя з ним вона вже змирились, що навчання для Саші йде важко.
– А хто біля мене стоїть? – стало цікаво, як саме називає Саша своїх прийомних батьків.
– Таня і Толік, – Саша все ще посміхається.
Хлопчик посміхається постійно і навіть сам не розуміє, що робить це підсвідомо.
 |
| Хлопчик все посміхається. Фото Deklofenak/Depositphotos |
Таня розповідає, що психіатр поставив йому діагноз дислалія (розлад мовлення, синдром, що проявляється у порушенні вимов звуку), і гіпердинамічний синдром.
Посмішка для Сашка – це захисна реакція, яку він набув ще тоді, коли жив з біологічною алкозалежною матір’ю. Посміхайся, показуй, що у тебе все добре і тобі не зашкодять.
У три роки соціальні служби забрали його від матері. Худим, брудним і дуже маленьким для свого віку.
Коли працівниця служби спитала його, що він їв, то Саша посміхаючись почав розказувати, що мама зварила йому макарони.
Насправді ж холодильник був пустим, а будинок занедбаним.
Сусіди пояснили, що скоріше за все, хлопчик був голодним пару днів точно, але мама навчила його казати, що вона його годувала макаронами.
Дитину помістили в реабілітаційний центр, і вже через рік його анкета була в базі на усиновлення.
У соціальній службі кажуть, що мати так жодного разу до Саші й не прийшла, і на суд, щодо позбавлення її батьківських прав теж не з’явилась.
Про батька хлопчика взагалі нічого не відомо, навіть у свідоцтві про народження записаний його дідусь.
***
55-річний Толя та 43-річна Таня, які всиновили хлопчика, живуть за містом, мають невеличку господарку, врожаї помідорів, огірків і кабачків.
Ще мають свій домашній зоопарк з котів та собак, а літом до них ще й їжаки ходять на "халявну" котячу їжу.
Все це Таня розказує поки кришить тваринам їсти. Чоловік готує вечерю, а вона годує котів і собак, щоб потім усім разом зібратись за столом.
– Літом двоє котів померли від старості. Просто тихо пішли. Тепер їх залишилось ніби 10. Чи 9? Вже не пам’ятаю. Хоча я вже декілька років веду родовід наших котів.
Місцем, де ночують вісім котів, стала стара маленька літня кухня. Інші двоє живуть в хазяйському будинку.
Зараз у кухні й кроку не можна пройти, бо все забито котами, які виблискують на мене своїми очима, а біля дверей сидить уся зграя із п’яти собак і голодно дивиться всередину.
Тут же на плиті стоїть величезна каструля, в якій кипить собача їжа. Поки Таня нарізає, заливає, видає порції у неї є вільний час для поговорити.
Вже майже 20 років подружжя живе в селі. Переїхали з міста, бо старша донька часто хворіла на бронхіти й запалення легенів і лікарі порадили їздити на свіже повітря.
Родина вирішила змінити все радикально: в один момент купили дім, зібрались та переїхали.
Але діти ростуть, роз’їжджаються, будують своє життя, і Таня з острахом зрозуміла, що за повсякденними справами не помітила того, як у великому двоповерховому будинку стало порожньо.
– Знаєте, коли моя старша донька поїхала вчитись, за тисячу кілометрів, я ходила по будинку і відчувала, що чогось не вистачає. Я була як без рук, не знала за що хапатись.
В родині двоє дівчаток.
Старшій – Наталі – вже 22 і вона давно живе своїм життям в іншому місті. Додому приїздить раз на півроку, щоб відпочити від метушні й допомогти мамі по господарці.
Молодшій Лізі – 14, вона вчиться в 9 класі й займається фехтуванням.
Раніше, поки Наталя ще вчилась в школі, вони частенько сварились між собою, вона ревнувала до Лізи, влаштовувала грандіозні скандали батькам.
Але з часом відносини між сестрами стали налагоджуватись, бо обоє подорослішали й трохи помудрішали.
Діти, то гордість для Тані, вона із захопленням розказує про Наталку, про те, як вона вчиться, де підпрацьовує, якою була в дитинстві й яким була підлітком.
Молодша Ліза з дитсадка займається спортом, спочатку була гімнастика, а потім пішла на фехтування. Їздила на змагання по різним містам.
 |
| Таня – мама двох доньок. Фото halfpoint/Depositphotos |
Таня давно почала замислюватись над тим, що хотіла б мати ще дитину, але життя так повернулось, що більше вона народити не зможе.
Так вони з Толею і почали задумуватись над тим, що можливо було б добре усиновити когось.
– Мій чоловік добре заробляє, діти вже дорослі. Клопот як таких з ними немає, вже самостійні.
***
Весною 2018 року Таня з Толіком почали оформлювати документи, список яких їм дали соціальні служби.
А літом до них прийшли з перевіркою для огляду приміщення. Поговорили з Лізою, перекинулись двома словами з Наталею і, отримавши довідку про доходи, вирішили дати дозвіл на встановлення.
З того моменту почалась, якась дивна "ярмарка" для родини.
Старша дочка сказала, що "ви не в магазині й обираєте не цуценя, а живу людину".
Вона з самого початку була не дуже задоволена цією ідеєю, але бачила і чула, як горять тим мама і тато, як вилазять з них ті радісні емоції, і вирішила, що не має права ставати на заваді батьківського щастя.
Наталя розказує, що їй було шкода маму, бо хоч вона і домогосподарка, ніби вдома сидить, але робота завжди є, і кожен день мама скаржиться по телефону як же втомилась.
– Третя дитина, це ж не відпочинок. Навпаки, я вже тоді їй казала, що вона буде "ухайдокуватись".
Тим більше дитина з притулку, там потрібно не просто максимально в неї зануритись, а максимально-максимально.
А мені маму шкода, я би хотіла, що у неї навпаки стало менше справ і вона могла собі дозволити посидіти на дивані та повтикати якісь фільми чи в книгу.
"Ярмарок" продовжувався аж півроку.
Таня і Толік часто їздили до дітей у притулок, знайомились з ними, розмовляли, привозили гостинці, проте в серці нічого не йокало.
Аж поки одного разу їм розповіли про Сашу. Показали його фото, розказали історію, спитали чи поїдуть, адже хлопчик знаходився в реабілітаційному центрі в іншому місті.
На цей раз серце йокнуло, і подружжя погодилось їхати.
У центрі Саша їм розповідав, що любить машинки, дивитись мультики і їсти.
А як спитали, що йому не подобається, той відразу ж почав розказувати, як його ображають. І що іграшки забирають, і що б'ють. А він такий маленький, худенький, шкода його стало.
Наступного разу Таня з Толею приїхали через тиждень і взяли вже з собою Лізу. Вони і мультики разом дивились, і грались.
Буквально за третім разом він став їх називати "мама" і "тато".
– Це взагалі відразу ж б'є прямо в серце, коли тебе незнайома дитина так назве, – каже Таня.
Родина почала офіційний процес усиновлення у лютому 2019 року, а вже у березні суд виніс рішення на їхню користь – вони офіційно стали батьками Саші.
Ще через місяць, коли рішення набуло чинності, вони забрали хлопчика додому.
***
Таня очікувала певних проблем. Вона знала, що їм доведеться хлопчика абсолютно всьому навчити, соціалізовувати тощо.
Проте впевненість у власних силах почала танути вже за два тижні.
Виявилось, що висновок про стовідсоткове здоров'я Саші не відповідає дійсності. У нього не було жодного щеплення, він мав пупочну грижу і майже всі нездорові зуби.
З часом Таня почала помічати зміни в його поведінці. Перші дні він був тихеньким, як мишка, потім, трохи звикнувши до нового оточення, почав про все і у всіх питати, ходити і вивчати.
Якось відвернувшись на хвильку, Таня почула дикий крик кішки, вибігла і побачила, що Сашко тягне їхню стару кішку за хвіст. Та виривалась і хотіла втекти, але малий міцно тримав і тягнув.
Таня з чоловіком звісно ж швиденько врятували кішку, а з хлопцем вирішили поговорити, а не одразу ж сварити.
– Саша, ти знаєш, що котику боляче?
– Знаю, – Таня трохи розгубилась від такої відповіді.
– А чому тоді ти це зробив?
– Бо хотів, щоб їй було боляче.
Дійсно, жінка не знайшла, що на це сказати, бо не очікувала такої відповіді.
 |
| Спершу хлопчик мучив кота. Фото FamVeldman/Depositphotos |
Тоді вона вирішила, що на цей раз покарає Сашу відсутністю мультиків, і пояснила, що робити нікому боляче не можна.
Та це повторилось знову і знову. Зазвичай це були коти, але одного разу він почав бити іграшковою каструлькою собаку, яка була більше за нього в чотири рази.
Отримавши ці дзвоники від Саші, Таня одразу ж пішла до дитячого психолога.
На перших же консультаціях хлопчику поставили діагнози дислалію і гіпердинамічний синдром.
А потім психологиня поговорила із Танею, і порадила, якщо їй важко і вона не може з ним справитись, відмовитись від усиновлення. Так буде краще для неї і її дитини.
Таня вирішила, що не готова програвати цю битву, що випадок з котом стане єдиним, вони вилікують Сашу, і можливо їй вдасться полюбити його так, як вона любить своїх дітей. Тому вони стали ходити до психотерапевтки постійно.
Через деякий час мати помітила, що Ліза перестала ночувати у дитячій кімнаті разом із Сашою, хоч спочатку була не проти такого сусідства.
– Ліз, а чому ти не спиш в себе в ліжку? – якось спитала Таня, коли зранку зайшла у вітальню і знайшла доньку там.
Дівчинка довго м'ялась, відверталась і не хотіла казати. Тоді Таня побачила, що в очах дитини застигли сльози, серце йокнуло, вона її обняла і та почала розповідати, що Саша їй перед сном розповідає, що попросить у Діда Мороза пістолет і ніж, аби їх всіх розстріляти і зарізати.
Вони жили разом майже місяць і з кожним днем Таня все більше і більше переконувалась у тому, що якби вона не старалась, не зможе полюбити цю дитину так само, як і своїх дітей, а тим більше, коли він їх ображає.
Материнське серце кричало, що треба захистити свою доньку і свою родину.
Вона вже не хотіла лікувати його, не хотіла ходити до психолога.
Таня взагалі нічого вже не хотіла. За ці декілька місяців вона схудла на 13 кг, у волоссі додалось сивини.
***
Після вечері Таня відправила Сашу на другий поверх будинку, готуватись до сну.
Через пару хвилин піднялась і сама, аби проконтролювати і виключити світло.
Вони вже місяць жили з дитиною і їй з кожним днем все важче ставало дивитись на нього, говорити з ним або взаємодіяти. Кожен день вона плакала і сама не могла пояснити собі чому, замість сніданку, обіду й вечері у неї стали вода і валер'янка.
– Тань, а я знаю, що хочу попросити у Діда Мороза, – Саша вже лежав ліжку і радісно щебетав.
– І що ж?
– Хочу ніж і пістолет! – Таня завмерла. Адже від нього вона це чула вперше, хоч і безумовно повірила донці, коли та їй розповіла про це тиждень тому.
– А навіщо тобі пістолет і ніж?
– Ножом поріжу довгу булочку, а пістолетом вб'ю Лізу.
– Мгм... зрозуміло… – що сказати на це Таня не знайшла спочатку, а потім вже стала пояснювати, що не можна вбивати людей, тим більше пістолетом.
І пояснюючи це, вона завмирала всередині, адже уявляла собі цього маленького хлопчика через пару років і боялась того, що могло б статись.
Через пару днів Саша знову повторив про своє бажання, а потім Таня знайшла його фломастери, які були поламані так, щоб кінчики були гострі.
– Саш, а що це таке?
– Це мої ножі.
– А для чого вони тобі?
– Лізу убити.
Тоді Таня вирішила, що потрібно із цим щось робити, і пішла радитись туди, де все почалось, до соціальної служби. Але у відповідь почула лише, що це адаптаційний період.
– І скільки він буде тривати?
– Рік, можливо два, – сухо відповідала начальниця служби.
Вона різко змінила відношення до Тані.
Коли родина тільки розпочинала весь процес, то чиновниця підтримувала їх, постійно дзвонила і розповідала про різних дітей, що є у базі, а тепер лише холодно дивилась і крізь зуби шипіла односкладні відповіді, зовсім не допомагаючи Тані, яка сиділа перед нею у сльозах.
Психологиня поставила Тані діагноз депресія першого ступеню і виписала таблетки.
Прийомна мама починала розуміти, що маленькому Саші не потрібні нові мама й тато, він до сих пір любив свою маму.
Хлопчик іноді розповідав Тані, що він розкаже та покаже мамі, а потім питав, коли зможе до неї повернутись.
І хіба можна його винити за це?
Дитяча любов до мами безумовна. В притулку вони з чоловіком були для нього лише постачальниками іграшок і солодощів. Тепер, коли це все закінчилось, він став демонструвати свій справжній характер.
 |
| Дитяча любов до мами безумовна. Фото leszekglasner/Depositphotos |
Малий не тільки розповідав Тані про те, що хоче вбити її дитину, з часом він почав себе агресивно поводити, розкидувати їжу, знімати з себе одяг і голяка носитись по будинку.
Здавалось, що агресії у нього з кожним днем все більше й більше. Таня все це розказувала в соціальній службі, та у відповідь отримувала лише одну відповідь:
– Адаптаційний період. Переживете.
Вона благала начальницю поїхати до них додому, подивитись на дитину, дати якісь поради і допомогти їм. На що їй казали, що раніше треба було думати.
Дивно чути таке від людей, що буквально півроку тому були так раді впихнути їм хоча б і двоє чи навіть троє дітей.
***
Таня вирішила поговорити з чоловіком аби подати позов на відмову усиновлення.
Не дивлячись на прийняте рішення, вона все ще продовжувала ходити з дитиною до психотерапевтки та пішла у соцслужбу, щоб повідомити їх про своє рішення.
Там на неї накричали, сказавши, що вони не іграшку собі купили, і мають знати як з дітьми поводитись.
– Але я не знала, як себе поводити з такими дітьми, – каже Таня, – У моїх дівчаток таких "заскоків" не було.
Позовну заяву написали у липні, Таня і Толік знайшли адвокатку, та вона якось мляво тим займалась. Казала, що потрібна тільки заява і все, далі потрібно чекати.
Як виявилось пізніше, коли перенесли засідання на вересень, потрібні були ще психологічні експертизи, купа документів із лікарень, місця роботи і школи.
Родина вирішила звернутись до іншої адвокатки, яка стала вже цим займатись активно, вивчивши законодавство та усі попередні випадки відмов.
У вересні підготовче засідання так і не відбулось. Суддя вирішив, що недостатньо зібрано інформації, засідання перенесли на листопад.
Ще два місяці Таня бігала разом із адвокаткою збираючи документи, характеристики тощо. А після того втомлена приходила додому і з кожним днем все більше й більше ненавидила хлопчика.
– Але чому?
– Не знаю. Спочатку була жалість, потім байдужість, а тепер це все переросло у ненависть, якусь ірраціональну і незрозумілу мені.
Кожен його крок, слово, жест, усе викликає відторгнення. І я виню себе за це, за те що не змогла полюбити, не змогла дати ні краплини тепла.
У листопаді засідання знову перенесли. На цей раз через соцслужби.
Начальниця, яка виступала відповідачкою, заявила, що вона не визнає себе такою. Бо дитину взяли в іншому місті й вона не належить до її району, вона тут взагалі не при чому.
Суддя погодився.
Родина написала позовну заяву до соціальної служби того міста, де ми взяли дитину.
– Чесно кажучи іноді руки опускались. Всюди закриті двері, навіть більше, то не двері, то стіни, через які не можна пробитись.
На наступному засіданні суддя знову вирішив перенести слухання, через те, що нові відповідачі не з'явились.
Таня вже не знала куди себе діти. Приїжджала додому і знов і знов читала законодавство, шукала схожі судові справи, консультувалась з адвокаткою.
Всього пройшло шість засідань, і на кожному з них суддя видумував щось нове: то привезти психологічну експертизу (яка вже була зроблена, але потрібна була повторна в іншому соццентрі), то не з'являлись відповідачі з іншого міста, де перебувала дитина.
На передостанньому засіданні він сказав, що рішення буде винесено на наступний день.
– Коли я приїхала в суд на наступний день з самого ранку, то суддя заявив, що потрібні висновки з органів опіки й піклування з нашого населеного пункту (бо ми у селі живемо) про доцільність скасування, і стан житлових умов.
Наступне засідання назначили через два тижні, суддя пообіцяв, що це вже буде фінальне.
Таня слабо цьому вірила, але сподівалась, бо дитина починала вести себе ще гірше. В дитячій кімнаті пообривала всі шпалери, їжу розкидав і протестувати.
– Я вже іноді думала, що це ніколи не закінчиться. Уявляєте, вже пройшов майже рік, а у мене було таке враження ніби три. Мене перестало все цікавити, я перетворилась на робота.
Коли пара нарешті прийшла на останнє засідання й Таня почула рішення "Скасувати усиновлення", то подумала, що їм то почулось.
– Ноги стали ватними, я тільки чула, що адвокатка мене вітає і все. А я не відчувала радості, я відчула просто полегшення.
Не знаю, можливо я мало старалась, можливо я рано сдалась, але мені ніколи в житті ще не було так важко.
Важко і страшно за свою дитину. Я коли бачила, як вона плаче, то серце розривалось.
А до Саші я нічого не відчувала, це не моє. Моє зараз страждає і плаче, моє не хоче повертатися додому. Хоч і кажуть, що чужих дітей не буває, але тепер я знаю – буває.
Може хтось скаже, що я погана, ну і хай говорить. Хай спочатку побувають у моїй шкурі, бо ж говорити можна все.
Хай говорять, головне, щоб моя дитина була щасливою. Все.
Дарія Нестеренко, спеціально для УП.Життя
Титульна світлина belchonock/Depositphotos
Вас також може зацікавити:
Не звинувачую маму – у неї не було іншого виходу. Історія випускниці інтернату
"Чистка карми" брудними ганчірками, або Чого не варто везти в інтернати
"Літаючий будинок", або Хто вводить дітей з інтернатів у реальне життя
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.