"Певно шкодує, що з собою не було гранати". Історія волонтера, якого розстріляли в кріслі колісному

Олександр Кононенко був завзятим волонтером ще з 2014 року.

У нього не було руки та ноги, але це не перешкоджало йому допомагати армії.

Він встиг побувати у полоні в окупантів, йому приставляли пістолет до голови. Та, зрештою, чоловік вижив і повернувся додому.

Утім, Олександр знав, що якщо прийде "русня", його вб’ють.

Так і сталося.

Його вбили 13 березня у власному будинку. Розстріляли в інвалідному кріслі колісному.

Невідомо, хто саме вбив Олександра – російські окупанти чи місцеві сепаратисти.

"Українська правда. Життя" зібрала спогади друзів Олександра про те, яким був волонтер, який став кісткою в горлі окупантів.

Отримав важкі травми на виробництві

Олександр пересувався з допомогою залізного протезу, при ходьбі спирався на палицю.

16 років тому чоловік отримав важкі травми на виробництві, потрапив під дробарку та втратив ногу і руку.

Та люди, які знали Сашу, кажуть, що він жив повноцінним життям, і називати його людиною з інвалідністю ні у кого язик не повертався.

Потрапив в полон до сепаратистів

До 2014 року Олександр займався правозахистом автомобілістів, а коли почалася війна, активно допомагав батальйону "Айдар", який тоді воював на Луганщині.

Волонтери розвозили воду, їжу та миючі засоби на позиції військових.

Але одного разу вони помилково заїхали на блокпост сепаратистів, де їх і затримали.

Кононов розповідав, що на блокпості його затримав сам майбутній "аграрний міністр" "ЛНР". Приставляв пістолет до голови і натискав на курок, а потім, коли стріляв в повітря, в бік від чоловіка, одним пострілом поранив його в плече.

Однак навіть в полоні Олександр не втрачав оптимізму.

"Вибивали з мене інформацію. А що я знаю? Жодних секретів. То що ж із мене візьмеш? Але я так собі думав: якщо відразу не вбили, рано чи пізно відпустять", – казав він.

Фото Олександра Хоменка

Журналіст з Луганська Олександр Бєлокобильський, який сидів з ним разом, каже, що Кононова називали "термінатором".

"В нього була одна рука і одна нога. Однак Термінатор він був не через це, а тому, що незламний", – згадує журналіст.

Чоловік провів в полоні 100 днів, потім його у 2104 звільнили в рамках обміну, і він повернувся в рідний Сєвєродонецьк.

Однак надовго там зупинятися не хотів, і відправився шукати долю на Житомирщину, де став фермером.

Після звільнення з полону в особистому житті Олександра почалися проблеми. Чоловік розлучився з дружиною. Їхні шляхи розійшлися.

Робив сир та варив шурпу

Режисер, письменник та журналіст Руслан Горовий познайомився з Олександром ще в 2014 році, коли його звільнили з полону.

"Тоді я вперше приїхав до них з дружиною разом з музикантами гурту "Антитіла". Я зрозумів, що це дуже цікаві люди, про яких я маю зняти кіно. Фільм "Укропи Донбасу" якраз був присвячений сім’ї, яка жила в окупації", – згадує Руслан.

Горовий каже, що Кононов, незважаючи на інвалідність, вів повноцінне життя та був дуже цілісною та сильною людиною.

Фото theukrainians

"Коли про Олександра пишуть, що вбили інваліда на візочку, я не погоджуюсь. До нього слово "інвалід" точно застосовувати не можна", – каже журналіст УП Євген Руденко.

Журналіст згадує, як познайомився з Олександром, коли той жив в селі на Житомирщині.

Чоловік разом з партнером відкрив власну ферму та почав виробляти та продавати сир.

Фото theukrainians

Журналіст ночував у хаті Олександра, бачив, як чоловік з "залізною ногою" і з паличкою пас кіз та порався по господарству, варив шурпу на кострі.

"Мене вразила його сила духу. Потужна людина у всіх сенсах. Коли я дивився на нього, було незручно навіть за свої якісь слабкості", – каже Євген.

Проходив кілометри на протезі

Однак згодом Олександру довелося знову повернутися на Луганщину: через конфлікт з партнером бізнес почав руйнуватися.

"Влітку минулого року Сашко виїхав у Львів, затримався там на 4 місяці. Подорожував, сплавлявся річками. Але перед зимою повернувся на Донбас, до мами", – каже Руслан Горовий.

Фото: Адам'як Сергій

Світлана Дрозд з міста Коропець познайомилася з Сашею якраз під час його мандрів.

"Ми кілька днів проводили різні зустрічі, навіть їздили на святкування єпископату до Патріарха Української греко-католицької церкви. Саша випромінював світло. Я бачу таких людей здалеку", – згадує жінка.

Знайомі та друзі Саші кажуть, що він міг проходити кілометри шляху в день на своєму протезі.

Та в останню ніч життя так і не зміг нічим собі зарадити.

Коли у лютому 2022 року Путін напав на Україну, Сашко залишився на місці. Воювати через інвалідність не міг.

"Він роками ганяв сепарів, йому казали, що вб’ють, погрожували. Але не кинув маму та допомагав військовим", – каже Руслан Горовий.

За день до смерті Сашко йшов 12 кілометрів до Сєверодонецька, щоб купити продукти та сигарети для військових та передати їх на блокпост.

Малюнок: Andrey Palval

Місто тим часом "поливали" ГРАДами, пошкодили газопровід.

"Ми спілкувалися телефоном, я розумів, як йому зараз, тому перекидав гроші на картку. Він мені казав бадьорим високим голосом: "Привіт, Бандера". Сашка було не можливо з кимось переплутати!" – говорить Горовий.

Світлана Дрозд згадує, як Сашко в останні дні свого життя намагався налагодити контакти з іншими волонтерами, щоб допомагати військовим.

"Останній раз дзвонив 9 березня. Просив номери телефонів знайомих в Коропці. Сказав, що вирішив бути вдома в ці дні. Просив для солдатів мед в пластикових пляшках, їжу, сигарети. Домовились про передачу продуктів з Коропця", – пише Світлана.

Казав, що не виживе, якщо прийде "русня"

12 березня 2022 року мама Олександра пішла ночувати в іншу хату, де було тепліше.

Він лишився сам. На ніч чоловік зняв протез та пересувався по будинку на кріслі колісному, в якому його ввечері і розстріляли.

Коли 13 березня мати прийшла зранку додому, то побачила вибиті двері і розстріляного Сашу.

"Його так боялися ці покидьки, що прийшли ввечері та вбили. Я думаю, що це зробили місцеві, але стверджувати цього не можу. Для них Сашко був уособленням всього, що вони ненавидять, уособленням України", – говорить Руслан.

"Як сказала його колишня дружина Віка, найстрашніше було те, що на момент, коли Сашу вбивали, у нього не було гранати. Він би забрав з собою нах@й їх всіх", – каже Горовий.

Про те, що Олександр Кононов знав, що у разі захоплення селища росіянами та сепаратистами, на нього чекає смерть, підтверджує і ще один його товариш – фотограф Олександр Хоменко.

Під час останньої телефонної розмови Сашко казав, що, ймовірно, хоче евакуюватися до Львова, або до Польщі, де живе його донька. Але не встиг.

"Казав, що тут йому не вижити, якщо прийде русня. Ось цитата із цієї розмови:

"Якщо ця п@дарасня прийде, мене в спокої тут не залишать. Я їм як червона ганчірка (сміється). Мені би пару гранат, я знаю, що з ними робити. Коли тебе взяли, ти кільце собі в зуби, а їм гранату – "тримайте".

Прийдуть до мене і або висмикнуть і будуть пресувати до смерті, або я одразу це питання вирішу, але одного, двох чи п'ятьох з собою заберу. Я до цього вже дозрів 22 липня 2014 року", – згадує Хоменко.

Горовий каже, що планував зняти третій фільм про Сашу (другий фільм "Переселенець" був присвячений його життю на фермі). Режисер обіцяє закінчити трилогію і таки зняти третю частину про Сашу, але посмертно та після Перемоги.

Наразі друзі волонтера Саші навіть не знають, як його поховати, бо селище, де його вбили, поки під контролем окупантів.

Вас також може зацікавити:

Російські окупанти щодня вбивають в Україні щонайменше 5 дітей – ювенальні прокурори

Дізнався про смерть рідних у Twitter. Батько вбитої росіянами сім’ї розповів про трагедію в Ірпені

Більшість українців зовсім не готові віддавати Крим та Донбас. Опитування

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.