Як українці тікають від війни. Записки з Вінниці
На привокзальній площі у Вінниці стоять два величезні намети. Це тимчасові пункти обігріву для переселенців. Тут дають гарячі страви та чай, постійно чергують рятувальники.
Поруч складені купи дрів. До неба здіймається кіптява диму.
Сюди приїжджають люди, які тікають від обстрілів та "русского мира" .
"Українська правда. Життя" розповідає історії тих, кого доля занесла до Вінниці. На декілька годин. Або ж до перемоги.
***
На площі стоїть багатодітна родина, якій вдалося покинути Харків. Жінка із сімома дітьми намагається вирішити, куди їм рухатися далі. Найменшій дитині – один рік.
Біля жінки бігає 2-річна дівчинка Злата. Обличчя якої вкрите свіжими ранами. За нею наглядає сестричка Діана. Вона, усміхаючись, пропонує мені випити чаю і зігрітись в пункті обігріву.
"Ми жили в Харкові на околиці, наш мікрорайон за 65 кілометрів від кордону із Росією. Ми жили в 16-ти поверховому будинку. Я – мама в декреті. Наш дім не вцілів – влучив снаряд.
Ми 9 днів просиділи у підвалі, діти плакали, боялись. Старші діти допомагали заспокоювати менших. Через дорогу також розбомбили магазини, на дорозі утворилися великі кратери.
На боулінг-клуб теж кинули бомби, де в підвалі ховались люди. На щастя, їх врятували. За індустріальним районом немає жодного будинку із уцілілими вікнами. Приватні будинки повністю зруйновані. Нам ледь вдалося виїхати і вивезти дітей", – говорить Ольга, переселенка із Харкова.
Чоловік Ольги – військовий. Зараз він захищає країну в лавах ЗСУ. Їй доводилося самій рятувати дітей і вивозити їх з-під розбомбленого міста.
"Я купила квитки на "Інтерсіті", а його не пустили, гроші не повернули. Довелось їхати звичайною електричкою, яка була набита битком, і це 13 годин в дорозі", – пригадує Ольга.
Сім'я сиділа на підлозі, менші діти були на руках у матері.
"В тамбурі, у вагоні – ніде розвернутись. Ми не спали. Вранці приїхали у Вінницю. Зраділи! Тут все спокійно. На вокзалі нас нагодували, дали випити чаю, і далі будемо їхати до знайомих в Чернівці", – каже жінка.
Зі сльозами на очах виїжджав із рідного міста харків’янин Ігор Боровик. Чоловік до війни працював програмістом. До Вінниці він приїхав разом із своїми сусідами та знайомими.
"В нас тут люди різних професій: танцівник, коуч, робітник заводу. Ми познайомилися в підвалі. Просиділи там дев’ять днів. І весь цей час постійно підтримували один одного, ділились харчами.
Ми жили на околицях міста. Спершу раптово почали бомбити центр, а потім віддалені райони. Я плакав, коли бачив, як бомблять Салтівку – найбільший житловий масив України. Я там недавно гуляв із друзями, а зараз – це руїна", – говорить Ігор.
 |
| Пересадка у Вінниці на Львів |
"Навіть тут інколи тривожно"
Чимало переселенців залишаються у Вінниці. З початку війни у місті зареєструвалося понад 1000 сімей. Щодня до міста прибувають люди із Донецької області, Миколаєва.
Тепер в студентських гуртожитках лишень одні розмови: війна, сирени, та очікування перемоги. В холах навчальних закладів гуманітарна допомога: одяг, ящики із засобами гігієни.
В їдальнях кухарі безкоштовно готують сніданок, обід і вечерю. Поселяють усіх, хто звертається за допомогою, родинам намагаються давати окрему кімнату, де є двоярусні ліжка та необхідні меблі.
73-річна мешканка Бахмута вдячна вінничанам за прихисток та їжу.
"Я приїхала із Бахмута. Там народилась і провела все життя, ким тільки не приходилось працювати: прибиральницею, двірничкою і покоївкою. Яка була робота, туди я і йшла. На кондитерській фабриці працювала. Зараз я на пенсії.
Я з донькою та зятем покинули місто. З початку війни ми постійно ховались у підвалі", – говорить Людмила Семенівна.
Жінка згадує про виїзд із дому, голос тремтить, в очах – сльози.
"Ми приїхали в Краматорськ о 13 годині дня. Нам сказали, що можна піти до зеленого намету, там дають гарячий чай. Наш поїзд прибуде о третій годині.
Він затримувався. Я з рідними сиділа на дворі, дивилась на сонце. Аж раптом крик, вибух. Дивлюся – десятки вбитих, люди лежать стікають кров’ю.
Діти поранені, вбиті. Це страшно. Ми дивом вижили. Потім нас автобусами уже забрали звідти і потім іншим поїздом привезли у Вінницю. Дуже вдячна всі людям, які нас зігрівають та годують", – розповідає Людмила Семенівна.
 |
| Людмила Семенівна |
Наталія Могилевиць покинула рідний Миколаїв у перший день війни. Розуміла, далі залишатися буде небезпечно:
"Ми прокинулися від вибухів, адже у нас поруч аеропорт. Мій чоловік – військовий. Він зателефонував і сказав: "збирайтесь і їдьте!". Я швидко зібрала речі: собаку, кішку, двох дітей, і ми виїхали з міста", – розповідає Наталія.
Спершу Наталія знайшла ночівлю у Кропивницькому, а потім приїхала у Вінницю і через сайт "Прихисток" знайшла кімнату в гуртожитку.
До війни жінка працювала вчителькою англійської. Виросла та виховувалась у родині військових. Зараз Наталія не відчуває себе у безпеці і у Вінниці. Обіймає сина і продовжує розповідь:
"Вночі я погано сплю, чую сирени і прислухаюсь, чекаю відбою, ми вже втомилися вибігати в сховище. Дітей не буджу. Вслухаюсь, чи чутно якийсь гул. Після вибухів аеропорту Гавришівка та вінницької телевежі – лячно, але нам подобається у Вінниці. Далі їхати нікуди не плануємо".
"Ні, мамо, єдине місце куди ми поїдемо звідси – це додому. Наш будинок поки що цілий, і ми віримо, що наші воїни і мій тато відвоюють нашу землю, і настане перемога", – додає додає її син Семен.
А от Віолета приїхала із маленькою донечкою з Сєвєродонецька. Каже, місто нещадно руйнують і обстрілюють житлові будинки, магазини. Тут, у Вінниці, вона почуває себе у безпеці:
"Після пережитого всього боїшся. Ми кілька ночей жили у підвалі. Вінниця нас прийняла гостинно і тепло. Коли виїжджали з дому, не брали із собою багато речей.
Ніхто не знав, чи вдасться виїхати, чи ні. У нас в кожного були записки із іменами і номерами телефонів родичів у випадку, якщо нас обстріляють. В мене в Сєвєродонецьку залишилась мама і лежача бабуся. Щоразу коли їм телефоную, боюсь не отримати відповіді, боюся цієї тиші, та слів "абонент поза зоною досяжності".
Мені і моїй дитині дуже допомагають волонтери, які проводять майстер-класи. Повертають нас до мирного звичайного життя".
Про вінницьку турботу і допомогу
Волонтери, психологи та викладачі Вінниці вирішили об’єднатися і допомогти маленьким переселенцям та їхнім батькам повернути посмішку на обличчя, і організували для дітей безкоштовні творчі майстерні. Нас вдалося завітати на одне з таких занять.
Його проводили у залі технологічно-промислового коледжу. Посередині кімнати столи із творчими доробками, деталями. Волонтери підходять до кожної дитини і допомагають в хенд-мейд творчості. В очах матусь сором’язливість, і прагнення повернутися додому. А в дітей, навпаки – цікавість і бажання щось гратися щось майструвати.
Заняття тривають дві години. Малеча бере до рук деталі майбутнього м’якого кролика. І починає майструвати. Тим часом з мамами займається психолог.
 |
| Волонтери з дітьми на арт-заняттях |
"Я і моя дружина – методисти з навчання, розробляємо різні навчальні ігри. Коли почалась війна я, відразу подумав, чи можу допомогти, так як не є військовозобов’язаним, не проходив службу в армії. У перші дні допомагав територіальній обороні, закуповував рації, фінансово підтримував", – говорить волонтер Олександр Музика.
Потім потреби територіальної оборони закрили, і Олександр вирішив повернутися до роботи з дітьми.
"Ми з дружиною почали шукати волонтерів, які теж хочуть допомагати . Ми організували свою творчу групу та назвали "Україна – це ми". До команди долучилась психологиня із Гостомеля. Наша мета – запропонувати подібну систему роботи з дітьми переселенців по всій Україні.
Хочемо стати прикладом для інших областей і охоче поділимось власними напрацюваннями. Ми бачимо щасливі очі дітей, матері почали усміхатися. А коли мама спокійна – то і діти теж спокійні", – додає волонтер.
Також дітям проводять танцювальну розминку, поруч із малечею в коло стають навіть матусі. Такі творчі заняття у Вінниці будуть на постійній основі, допоки проживатимуть родини внутрішньо переміщених осіб.
"Зараз нам дуже потрібна підтримка, адже свої ресурси і кошти швидко вичерпались. Ми потребуємо для майстер-класів іграшки, пазли, книги, розмальовки, кольорові помпони, стержні гарячого клею, бусинки, легкий пластилін, тканину, квіточки, листочки для обручів тощо", – каже Олександр.
Якщо маєте бажання допомогти, надаємо контакт керівника творчої групи – "Україна – це ми" Олександра Музики: +380 68 678 78 06
Леся Кесарчук, спеціально для УП. Життя
Вас також може зацікавити:
350 людей у тісному підвалі: спогади волонтерки про 27 днів окупації на Чернігівщині
"Подивіться в очі воїнам": головнокомандувач опублікував щемкі історії загиблих військових
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.