"У Маріуполі найважливіше було вижити": Євген Малолєтка і Мстислав Чернов про роботу фотожурналістів у час війни

Військові кореспонденти Мстислав Чернов та Євген Малолєтка – одні з фіналістів премії імені Георгія Ґонґадзе 2022 року. 

Премія заснована 2019 року Українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською бізнес-школою, Асоціацією випускників kmbs та виданням "Українська правда".  Премію вручають щороку 21 травня, у день народження Ґонґадзе. Нею відзначають незалежних журналістів, які змінюють медіасередовище.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з фіналістами цьогорічної Премії імені Георгія Ґонґадзе. Уперше на цю премію номіновані візуальні журналісти. Вперше – в умовах повномасштабної війни. 

Кореспонденти Associated Press Чернов та Малолєтка документують війну в Україні і війни за кордоном вісім років. Але війна у себе вдома – найважча з усього, що потрапляло в їхні об’єктиви. Вони знімали наслідки обстрілів та боїв в оточеному росіянами Маріуполі, їхні кадри звідти облетіли світ. 

Ми поспілкувалися про їхню спільну роботу в Маріуполі, різницю між фотографом і фотожурналістом і про те, чи можна звикнути знімати смерть і горе. 

"Увесь попередній досвід був підготовкою до війни"  

Ніхто з них не обирав бути військовим журналістом – просто вони працювали в країні, на яку у 2014-му напала Росія. 

Євген зацікавився фотографією на останніх курсах Київського політеху, де вчився на інженера. Придбав собі невелику напівпрофесійну камеру й почав знімати. Він називає себе самоучкою, людиною, яка прийшла в журналістику, бо стало цікаво, як усе це працює. Самотужки опанував базові знання фотографії, витримки, діафрагми, композиції. 

"Те, що люди дізнаються на курсах, я вчив сам. Просто взяв до рук камеру і досліджував, який результат вона може давати. Було цікаво досягати результату, це затягувало. Я напрацьовував механіку, власне бачення, як зробити ту чи іншу картинку. Уже потім додалися журналістські знання про те, як треба подавати матеріал, як шукати та розкривати героя, як провести його через історію", – розповідає Євген.  

Він побував на кількох майстер-класах для фотографів у США, зокрема відвідав івент New York Portfolio Review від фотодепартаменту The New York Times, де дізнавався, як працюють фотожурналісти. Додатково до фото почав знімати відео, цікавитися сторітелінгом, репортажною фотографією – все це зрештою привело його до фотодокументалістики. 

Ще не закінчивши навчання, Євген почав працювати у фотоагенції УНІАН. Інженером він так і не став, натомість із 2014-го працює як фрилансер із найвідомішими у світі міжнародними агентствами: Assoсiated Press, Der Spiegel, Al Jazeera. 

Мстислав починав 20 років тому у своєму рідному місті Харкові з медіаагентства "Медіапорт". Скоро він взявся знімати серії й проводити персональні виставки. Знімав, зокрема, руйнування старої архітектури міста, співпрацював із міжнародним проєктом "Діти Чорнобиля", фотографуючи дітей після операцій на серці.

Він створював художні проєкти-інсталяції, але у 2013 році перейшов із художньої фотографії у документальну. Матеріали Мстислава були випущені й опубліковані у топ світових медіа, зараз він – журналіст Associated Press. 

"Я від початку розумів, що хочу присвятити журналістиці і фотографії своє життя, але уявити не міг, що невдовзі потрібно буде знімати війну у себе вдома, – каже Мстислав. – Я не вибирав документалістику як головний напрям своєї роботи, але я став документалістом у країні, де почалася війна". 

Євген додає: 

"Досвід, який я маю, дозволяє зараз працювати більш осмислено. Я знімав Євромайдан, війну з 2014-го, останні кілька років – медичні проєкти, пандемію ковіду. Мені здається, все, що відбувалося зі мною протягом років роботи, було підготовкою до того, щоб працювати на війні". 

[L]

Вони ставали фотожурналістами – фахівцями, які, на відміну від фотографів, не просто створюють картинку, а осмислюють події, спілкуються з героями, є автономними у своїй роботі. 

"Фотографія і фотожурналістика – різні терміни. Фотографія – це насамперед мова, якою ми користуємося, щоб розповідати історії. Фотожурналісти послуговуються нею, щоб передати світу новини, людські історії. Наскільки добре ми вміємо розповідати ці історії, залежить від того, як добре знаємо свою мову. Людей, які вміють передати справжність того, що бачать, – не так багато, але вони є, і в Україні зокрема", – каже Мстислав. 

Євген наголошує, що фотожурналіст має бути зацікавленим створювати продукт самостійно, – не просто на замовлення, а який цікавив би передусім тебе самого. Осмислювати події серіями, проєктами. 

"В Україні багато фахівців із різних видів фотографії, але фотожурналістика – окремо від цього. Не всі можуть цим займатися, бо, на жаль, ця спеціалізація найчастіше пов’язана з людським горем, стражданням. Це багато болю, який ти як журналіст (фото- чи відео-) пропускаєш крізь себе". 

Для українських журналістів таким болем стала війна, що розпочалася у 2014-му і триває донині. 

Твоя війна 

Мстислав Чернов знімає протести та революції 9 років, він документував війни у Сирії, Нагірному Карабасі, Лівії, Іраку, секторі Газа, Афганістані. Але, каже, найважливіша і найболючіша війна для нього – та, яку Росія веде проти України вже 8 років. 

"Не тільки тому, що ближче, а й тому, що триває так довго. Знімаючи країни сходу, я завжди повертаюся і продовжую знімати тут. Люди страждають і помирають усюди, але в Україні я бачу, як помирають друзі, колеги, як горять будинки, які я знаю і де жив. Від війни, яка відбувається деінде, можна поїхати, відпочити, але від війни, яка в тебе удома, нікуди не втечеш", – каже Мстислав. 

Євген у 2013–14 році знімав Євромайдан у Києві, якось біля Адміністрації Президента беркутівці зламали йому руку й розбили камеру, після того ходив три тижні у гіпсі. У 2020 році Малолєтка їздив знімати війну у Нагірний Карабах. Як бути військовим журналістом, вивчив, як і все інше, сам, у полях: 

"Ніхто з мого покоління не знав, що таке війна. Окремі колеги співпрацювали з міжнародними агентствами й бували на війнах в інших країнах. Але як це – бути в нас? Цього взагалі ніхто не знав, ми вивчили все після 2014-го. 

Бути іноземцем на війні – легше і морально, і фізично. У Карабасі я познайомився з людьми, за яких переживав, мені боліло, що люди гинуть. Але воно ніби трішки не твоє. Сідаєш у літак, повертаєшся у місце, де не прилетить, – і війна позаду. У тебе немає там дому, немає родичів. Тут гинуть твої люди: у масових могилах, просто за те, що мали нещастя опинитися не в тому місці або у їхніх телефонах щось знайшли. Жодна смерть не минає просто так, ти носиш ці історії в собі".

Порівняно з 2014-м, інтенсивність бойових дій та масштаби людського горя, які вони фіксують, куди більші. Це наче цунамі, каже Євген: несеться, і не знаєш, коли воно зупиниться. Але нічого не залишається, як працювати далі. На цій війні Малолєтка і Чернов фотографували один із найгарячіших фронтів цієї війни: Маріуполь. 

До чого не можна звикнути 

У Маріуполі страшно було щодня. Але вибір такий – або боятися і сидіти в підвалі, або брати камери до рук й робити те, задля чого приїхали. 

За кілька днів за початку повномасштабної війни, яку Росія розпочала проти України, Євген і Мстислав дивилися в кафе у Волновасі засідання РНБО Росії, де заслуховували, чи приймати незалежність "ЛДНР".

Постановне дійство відрізнялося від звичних протокольних засідань Радбезу. Мстислав пішов знімати vox pop: що про це думають люди у Волновасі?

Люди відмахувалися: "Пережили 2014-й, зараз буде так само".

Журналісти поїхали до Бахмута, 23 лютого працювали там із військовими. Надвечір уже зрозуміли, що буде напад. Вирішили діяти за попереднім планом на випадок війни: їхати до Маріуполя, до стратегічно важливого міста, через яке, за намірами Росії, мав би пролягати сухопутний коридор до Криму. 

"Ми просто хотіли бути в Маріуполі, коли почнеться війна. Подивитися, що з цього вийде", – згадує Женя. 

Їхня дорога пролягала поблизу лінії фронту – попередні кілька днів там ішли обстріли. Тієї ночі, поки їхали, на передовій було спокійно. О 3.30 прибули, а за годину все почалося: обстріли, ракетні удари. Хлопці завчасно зняли собі два помешкання – номер у готелі і про запас квартиру. У готелі був генератор, підвал і якісь харчі на перший тиждень, якими запаслися працівники й годували своїх жителів. 

Місто в перші дні війни ще наче не зрозуміло, що відбувається. Ще їздили автобуси, все виглядало як і раніше, хіба постріли гучніші. Маріуполь натоді ще не видавався небезпечним. До того ж журналісти міркували так: великий Маріуполь не захоплять миттєво, у них буде нагода попрацювати ще якийсь час, показувати, що відбувається. 

Але все змінилося швидко, десь за тиждень. Вечорами хлопці читали новини – і коли бачили, як захоплюють Херсон, розуміли, що буде оточення. Російські війська рухалися в бік міста. Головні шляхи для виходу були перекриті, журналісти вирішили, що для них безпечніше залишатися в замкнутому місті, аніж прориватися. 

Поступово з готелів і квартири – вони змінювали локації залежно від того, як розвивалися бої – переселялися до місць, які були у фокусі їхніх об’єктивів. Кілька ночей провели у сховищі, де знайшли прихисток кілька тисяч людей.

Якийсь час перебували на станції швидкої допомоги, та в основному жили в міській лікарні №3, бо хотіли розповісти про її роботу. Працювали всюди, де вдавалося: на вулицях і в прихистках, фіксували людський побут, брак їжі й елементарних речей. 

У місті загинуло дуже багато людей, дітей. Тільки в тій одній лікарні, де працювали журналісти, з 24 лютого до 14 березня нарахували смерті 13 дітей. Дитячі смерті бачили і в інших медзакладах. 

"Людей складали просто на вулиці, іноді зносили їх у якесь сховище. Серед них були двомісячні діти", – згадує Женя. 

Про бомбардування лікарні та пологового, кадри з якого облетіли світ, усі дізналися завдяки знімкам Чернова й Малолєтки. Люди на деяких фотографіях – закривавлені, понівечені, на межі життя і смерті, намагаються вижити або переживають, аби їхні близькі вижили. Що відчуваєш тоді по той бік камери, адже смерть могла спіткати кожного?

"Спочатку було стрьомно. А потім звикли. Намагалися перебувати ближче до місць, де немає вікон. Сиділи у куточку, у темних приміщеннях, де нічого скляного, – каже Женя. – А пізніше стало якось байдуже – ти розумієш, що смерть поруч, але в тебе немає вибору: або будеш іти й працювати, або ховатися в підвалі, де нічого не побачиш і нічого не зробиш. Ніби існує переломний момент, після якого страх пропадає. Мені здається, так працює і у військових". 

Мстислав погоджується: 

"Було страшно, але страшніше було нічого не робити, сидіти й не знати, що відбувається, не мати можливості про це розповісти. Ми щодня боялися, щодня хотіли вижити, але щодня йшли знімати". 

Власне, головним їхнім завданням у Маріуполі було вижити, говорить Євген. У середині березня, коли систему протиповітряної оборони міста понищили, російські літаки бомбили що 20 хвилин. Постійно гула артилерія і ракети. Десь розривалися снаряди, десь щось гупало. Як пригадують журналісти, цей фон став постійним, і вже не можна було розраховувати на бодай трохи спокійного тихого часу. Відповідно, більшало і смертей навколо. 

Чи можна звикнути до смерті? Мстислав не може порахувати, скільки смертей він бачив і скільки зняв, але…

"Ні, до цього не можна звикнути. Можна звикнути знімати, але не бачити. Відчуваєш біль за людей, та інакше й не можна працювати. Якщо ми не відчуватимемо нічого, не зможемо розказати про те, якою жахливою є війна". 

Зло розквітає у темряві 

Дискусії про те, наскільки важлива журналістика у сучасному діджитал-світі, миттю стають безглуздими, коли опиняєшся в блокадному місті: без газу, води, світла – і без інформації. 

Війна страшенно брутальна: березневий Маріуполь, яким його запам’ятали Мстислав і Євген, – це повсюдні уламки скла, каміння, шматки заліза, шиферу, металу, политі людською кров’ю, мертві тіла і розбиті дерева вздовж доріг, рух без правил по шосе, масові могили. Коли в цьому хаосі маріупольці бачили журналістів – людей із камерами, підходили до них: "Що відбувається?". 

Українські канали натоді були відключені, але працювала російська пропаганда і з "деенерівських" радіостанцій надходила інформація про начебто гуманітарні коридори. Люди звірялися з журналістами, перепитували їх про те, що чули. А журналісти бачили, що стається з людьми, які позбавлені доступу до інформації. 

"Людей залякують, вони не знають, що відбувається навколо, не можуть зв’язатися з рідними, починають боятися і панікувати, бо не знають, що робити", – каже Женя.

Мстислав вважає: найбільше значення їхньої роботи в Маріуполі – не в конкретній фотографії, не в певній зафіксованій історії болю, бо таких, на жаль, багато всюди по Україні. Будучи єдиними на той час міжнародними журналістами у Маріуполі, вони зуміли ось що: 

"З кулями і бомбами на людей летить пропаганда і дезінформація. Ми прорвали інформаційну блокаду і дали зрозуміти злочинцям, що їхні злочини не залишаться не розказаними. Це найсуттєвіше, бо зло процвітає у темряві. До того ж для маріупольців було важливо усвідомлювати, що про їхні страждання хтось знає, що людям навколо не байдуже те, що відбувається в їхньому місті". 

Чи може фотографія, відео змінити хід війни, важко сказати достеменно, – Євгену і Мстиславу хотілося б на це сподіватися. Принаймні точно це може принести користь та допомогти конкретній людині. Так було, коли після опублікованих фотографій їм писали повідомлення: "Ми хочемо допомогти саме цій людині, ось на цьому знімку".

Зв’язувалися і перераховували гроші. Майже на кожне опубліковане фото хтось відгукувався: "Я знаю цю людину".  "Де вона?". "Що з нею?". 

Своєю роботою Малолєтка і Чернов розповідають світові про те, що відбувається на війні, і від цього може залежати, як зреагує і що зробить міжнародна спільнота, щоб подолати спільну загрозу. Війну потрібно документувати стільки, скільки вона триватиме – особливо з огляду на те, що вона визначає майбутнє світу, сходяться на думці журналісти. 

У березні Євген Малолєтка і Мстислав Чернов були єдиною міжнародною командою журналістів у Маріуполі, які відправляли звідти матеріали. І останніми журналістами, які звідти евакуювалися під загрозою бути знайденими російськими солдатами. 

Насправді вибір у Маріуполі – боятися і залишатися в підвалі або боятися, але йти знімати – був очевидним. Це просто їхня робота.