"Тримав" газ для містян під обстрілами: історія зварювальника з розбомбленого Чернігова

Чернігів – українське місто-герой, яке росіяни намагаються стерти з лиця землі. Ворожими ракетами та снарядами вже зруйновано 70% його інфраструктури.

Попри систематичні обстріли близько 120 тисяч місцевих мешканців так і не покинули рідного міста. Серед них – і родина Олександра Ященка.

Він – зварювальник місцевого оператора газорозподільних мереж з 22-річним стажем, який щодня в умовах активних бойових дій продовжує працювати на благо міста, ризикуючи власним життям заради інших.

Весь цей час рідна сестра Олександра Ірина не знаходить собі місця через переживання. Між ними – відстань у тисячі кілометрів, на її Батьківщині – війна, а рідний брат щодня ризикує життям задля інших у місті, що тероризують росіяни.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з обома. Ірина розповіла, як шукала брата серед живих у волонтерських чатах, Олександр – про складну роботу в нелюдських умовах війни: коли над головою свистять снаряди, а довкола палають будинки рідного Чернігова.

"Почалося"

Олександр Ященко вирішив стати зварювальником після армії. Думав, це тимчасово. Але прийшов працювати в міськгаз і залишився. Сестра ще до війни пропонувала йому влаштуватися на небрудну роботу з більшою зарплатнею. Але він відмовився. Бо шкода кидати місце, якому віддав стільки років життя.

24 лютого Олександр збирався на роботу під завивання сирен у Чернігові. Каже, одразу зрозумів, що почалася війна. Однак не міг збагнути, що буде далі.

Тривожна валізка уже стояла напоготові, адже "дзвіночки" напередодні того зловісного ранку лунали звідусіль.

"Підготувалися, хоча до останнього не могли повірити, що це станеться", – згадує чоловік.

Олександр має дружину та донечку Дашу, їй майже 4 роки. Каже, того ранку обирали між двома варіантами, куди їх відправити, аби були у безпеці – в село на дачу, де проживає бабуся разом з 93-річною прабабусею чи на роботу до бомбосховища. Зупинилися на останньому.

"Вирішили їхати до мене на роботу, щоб ближче до мене були, поки я працюю. Так на роботі і залишився. Всю війну і живу тут, у роздягальні", – розповідає чоловік.

У бомбосховищі рідні Олександра пробули майже місяць. Там же знаходилися сім'ї й деяких його колег з дітьми.

За його словами, російські ракети прилітали прямо на роботу, та, на щастя, ніхто не постраждав.

"Я якраз вийшов на вулицю – спалахи, приліт. На щастя, ніхто не постраждав, лише майно та транспорт", –  каже Олександр. Сам він спускався до бомбосховища лише під час авіанальотів, "щоб більше місця було жінкам і дітям".

У бомбосховищі деякі діти потім почали хворіти, розповідає чоловік. Все тому, що не було доступу до достатньої кількості питної води.

"Коли вода зникла, діти почали хворіти, животи боліли. Тож ми через волонтерів почали замовляти антисептики. У нас є знайомі волонтери. Ми їм замовляємо по телефону ліки, а вони, якщо можуть, то дістають їх", – розповідає Олександр.

Каже, їм всього вистачало: ліків небагато, але були; світла не було, але були генератори; з їжі – консерви та консервація. Все це можна було знайти у "штабі", що розгорнули волонтери у під'їзді одного з будинків.

Та щойно почалися авіанальоти, стало зрозуміло, що безпекова ситуація не обіцяє нічого хорошого. Довелося негайно відправити рідних подалі з Чернігова. Дружині з донькою вдалося виїхати до того, як росіяни розбомбили міст через Десну, що вів до Києва.

"Коли почалися авіанальоти – дружина з донькою виїхали в село. Мені головне було їх відправити, щоб не переживати ще й за них", – згадує зварювальник.

Водночас сам Олександр навіть не розглядав можливість виїхати разом з родиною.

"Мені місто треба відновлювати. В місті залишалося багато людей, їм потрібен газ для виживання. Я не міг поїхати", – наголошує він.

Читайте також: "Русский мир" має специфічний запах": рятувальник про службу в ДСНС під час війни і звільнений Ірпінь

Робота під свист снарядів

Щойно почалася війна, багато колег Олександра були змушені вивезти рідних з Чернігова. Ба більше, два десятки машин міськгаз віддав на потреби Збройних сил України. На все місто залишилися працювати лише аварійка та дві машини по три особи на кожну.

"Ще два начальники і ми втрьох: водій, майстер та я, зварювальник. І все", – розповідає Олександр.

Не треба бути математиком, щоб зрозуміти, як складно такій невеликій кількості людей забезпечувати газопостачання у багатотисячному місті, яке ворог майже щодня обстрілює з повітря.

"Ми розуміли, що одна машина (аварійка – ред.) на місто – це мало. Переробити все неможливо. Багато людей поїхало – це більше ніж 50%. Але тисяч 120 залишалися у місті. Багато людей похилого віку, які не могли виїхати", – каже зварювальник.

Олександр пригадує одну з найнебезпечніших ситуацій за час війни, коли ремонт газопроводу міг вартувати життя.

"Одна з найнебезпечніших ситуацій, мабуть, була, коли ремонтували газопровід, і почався артилерійський обстріл. Зварювання досить трудомісткий процес, а під час обстрілів – і поготів. Але воно не так важко, як стрьомно, вибачте за таке слово, варити трубу, коли над головою снаряди свистять.

Вариш – а воно "бабах-бабах" в двох метрах. А ти мусиш продовжувати варити", – наголошує чоловік.

Олександр розповідає, що працювати доводиться дуже багато. Практично увесь час. Майже 50 днів вони із колегами не мали перепочинку, працювали без вихідних. Щойно припиняються обстріли – виїжджає усувати витік на черговому газопроводі, аби у чернігівців був принаймні газ. "Принаймні", тому що з усіх комунікації міста в умовах бойових дій вдалося втримати лише газопостачання.

"Ремонтували труби, у які самі пролізти могли, щоб у місті було тепло.

Багато будинків побито. Води, тепла, світла не було, то хоч газ є. Можна було хоч чаю нагріти та зварити суп", – каже чоловік.

Станом на 17 травня у Чернігівській області все ще тривали роботи з відновлення електрики, водопостачання та газопостачання у населених пунктах, які постраждали через російське вторгнення.

 Окупанти пошкодили багато інфраструктури: і газоредукувальні пункти горіли від обстрілів, і підземні газопроводи розбомблені, і будинкові від уламків – як решето. Коли проїхати було неможливо, то наслідки "русского мира" ходили ліквідовувати пішки.

"Але після авіабомб нам вже, мабуть, нічого не страшно. Шкода дуже загиблих та скалічених людей і місто. Зруйнували жахливо, – зі смутком в голосі каже Олександр і тут же додає, – але нічого, все відбудуємо!"

Із сором‘язливою гордістю за себе додає, що за роботу в умовах війни на йому обіцяють дати "шостий розряд" зварювальника.

Читайте також: Майже причепурений, але все ще тривожний. Як оживає Чернігів

Чернігів – Тбілісі. Сім'я, розділена війною

А поки Олександр тримає оборону на своєму фронті, за 2 тисячі кілометрів від Чернігова, у Тбілісі, його сестра Ірина намагається миритися з думкою про те, що на її Батьківщині – війна.

У Тбілісі Ірина живе уже 8 років. Вони з чоловіком переїхали до Грузії у 2014-му.

У перші дні повномасштабного вторгнення РФ Ірина закликала брата відправити дружину з донькою до неї, у Тбілісі, але ті навідріз відмовилися.

"Брат так чітко сказав, що нікуди не поїде і буде на своїй роботі, що я навіть не стала його переконувати, лише просила, щоб його дружина і донька Даша, їй майже 4 роки, приїхали у Тбілісі. Але вони відмовилися і залишилися з Сашею", – розповідає Ірина.

Перший час вона тримала зв'язок із братом через маму, тому що Олександр увесь час працював. А згодом і зовсім дізнавалася усі новини лише з відеозвернень голови Чернігівської військової адміністрації В’ячеслава Чауса, адже зв'язок зник повністю.

Після влучання снаряду в адмінбудівлю міськгазу, де було влаштоване бомбосховище, в якому перебував Олександр зі своєю родиною, Ірина не знаходила собі місця. На той момент вона не мала змоги бодай комусь додзвонитися.

"Тоді вірили та молилися. Дуже молилися. Коли я почула, що вдарили по одній з будівель його роботи, писала в Telegram-канал поліції Чернігова, волонтерам, щоб дізнатися хоч якусь інформацію.

Дізналася через наших земляків у Telegram-каналі для пошуку рідних з Чернігівщини – нарешті сказали, що всі живі. А тоді плакали, дякували Богу та Збройним Силам України", – згадує Ірина.

Як розповідає сам Олександр, уже зараз вони з сестрою тримають зв'язок через мессенджер і зідзвонюються принаймні раз у два дні. Розуміє, що "сестра дуже хвилюється".

В Ірини зараз є дві мрії: перша – щоб кожен українець зміг повернутися додому, а друга – пройтися мирним Черніговом разом з братом і сказати йому в очі, що він справжній герой. 

Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"

Читайте також: "Єдина вижила в укритті": лікарі розповіли історію порятунку 10-річної Вероніки з Вугледара