"Русский мир" має специфічний запах": рятувальник про службу в ДСНС під час війни і звільнений Ірпінь

12799
14 квітня 2022

З першого дня війни і до сьогодні співробітники Державної служби з надзвичайних ситуації по всій Україні ліквідували понад 10 тисяч пожеж та надзвичайних ситуацій, врятували сотні людей. Деякі – ціною власного життя.

Начальник караулу 18-ї державної пожежно-рятувальної частини Головного управління ДСНС у місті Києві, нагороджений президентом Орденом "За мужність" III ступеня Валентин Дробот розповів "УП. Життя", як працюють пожежники під час війни з РФ. 

24 лютого

Уранці, коли Росія почала обстрілювати українські міста, начальник караулу київської 18-ї ДПРЧ ДСНС Валентин Дробот був удома.

Він, як і мільйони українців, не вірив, що в нашій країні розпочнеться війна. При цьому підрозділи ДСНС готувалися до будь-якого розвитку подій. 

24 лютого Валентин прокинувся раніше свого будильника через вибухи  о 5:30 годині ранку і одразу почав збирався на роботу. 

Тоді він поїхав, щоб заступити на планове добове чергування. З того дня і дотепер тимчасовою домівкою для Валентина, як і для решти рятувальників, слугує пожежна частина. 

Рятувальнику  довелося психологічно налаштуватися на те, що робота вже не буде такою, як раніше. І хоча обов’язки пожежників не змінилися, робота стала важчою. 

"Ми готувалися (до початку війни – ред.) в будь-якому випадку, як звичайні громадяни: буде – буде...24 лютого прокинувся о третій ранку і чисто психологічно переналаштувався на те, що робота буде відрізнятися від тої, що була за мирного життя. 

Але всі (рятувальники – ред.) прибули до місця несення служби, ніхто не покинув частину і працюємо далі в режимі воєнного стану", – розповідає Валентин. 

Фото: Головне управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Києві

З початку війни виклики стали важчими більше загиблих і постраждалих

Під керівництвом Валентина – чергова зміна з 15 осіб. На службі він з 2014-го.

Робота пожежників апріорі завжди вимагає посиленої уважності та обережності, а зараз і поготів.

"(Щоразу – ред.) слухаєш, щоб, не дай Боже, нічого не прилетіло, слідкуєш більше за людьми. Один за одним почали більше дивитися. Більше обачності додалося",  розповідає рятувальник.

Фото: Головне управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Києві

Зараз неможливо провести паралель між довоєнним і воєнним часом, аби сказати, наскільки більше стало викликів, розповідає Валентин. При цьому пожежі і надзвичайні ситуації тепер, однозначно, важчі, адже постраждалих та загиблих – більше.

"Зараз важче (ніж до війни – ред.). І в таких умовах працювати значно складніше психологічно. Але всі мотивовані, я б навіть сказав надмотивовані. Швиденько приїхали, зробили свою справу, повернулися на місце постійної дислокації", – розповідає Валентин Дробот.

"Якщо всі почнуть хапатися за зброю, хто буде гасити пожежі?"

У рятувальників немає зброї, але є все необхідне для порятунку людей і ліквідації пожежі чи надзвичайної ситуації.

При цьому пожежників у воєнний час можуть залучати і до проведення гуманітарних місій. 

Інколи їх направляють зустрічати колони людей, евакуйованих із зон запеклих бойових дій. Зокрема, з таких міст як Буча, Ірпінь, Макарів, Бородянка тощо, розповідає Валентин.

Також рятувальники допомагають доправляти громадян до так званого "перевалочного пункту", де вони можуть знайти тимчасовий прихисток.

Однак здебільшого пожежники все ж виконують свої професійні обов'язки – гасять пожежі, що виникають після обстрілів міст окупантами та ліквідовують наслідки ворожих бомбардувань.  

"Зброї у рятувальників немає. Наша зброя – спеціальне обладнання для гасіння пожеж та розбору завалів, конструкцій і т.д. А вогнепальної зброї, щоб тримати оборону міста – ні.

Кожен має виконувати свою роботу, кожен має бути на своєму місці. І якщо кожен буде на своєму місці, тоді Україна переможе якнайшвидше. А коли всі почнуть хапатися за зброю і обороняти місто, то хто тоді буде ліквідовувати пожежі?" – підкреслив він.

"Ми намагаємось не зустрічатися з постраждалими, яких рятуємо"

Рятувальники намагаються не зустрічатися і не спілкуватися з людьми після того, як допомагають їм. Причина – можлива (але не обов'язкова) агресія з боку постраждалих. 

Після гасіння пожежі, пояснює Валентин, у помешканнях зазвичай коїться безлад, що є логічним (адже воно горіло, чи не так?). Набираючи серійний номер 101, громадяни, у яких трапилася пожежа, автоматично і свідомо роблять вибір – або попрощатися з майном і помешканням, або врятувати бодай щось.  

Варто ще враховувати і той факт, що запасу води у службовій машині не завжди вистачає, аби одразу загасити полум'я, розповідає пожежник. Її потрібно дозаправляти. 

"У машині 4 тони і цього вистачає на 6-7 хвилин роботи пожежного ствола. Ми ж не озеро веземо, а деякий запас води.

Після ліквідації надзвичайної ситуації люди можуть злитися, звинувачувати нас через безлад у своєму помешканні. Хоча ми приїхали і зробили свою роботу.

Ми намагаємося не зустрічатися з постраждалими, щоб не викликати можливу агресію. Не те, щоб вона кожен раз є. Ні. Вона можлива", – розповідає Валентин. 

Фото: Головне управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Києві

"Хвилину емоцій дозволяєш собі вже після…"

Страх – відчуття, на яке у рятувальників немає часу, адже діяти треба максимально швидко. Від них щоразу залежить людське життя.

Валентин зізнається, що пожежники психологічно підготовлені до роботи, не властивої простим цивільним громадянам, адже дуже часто доводиться бачити навіть фрагменти людських тіл. 

"Так, це звучить дещо жорстко, без співчуття…Співчуття є, але воно десь глибоко сидить, і виходить вже після ліквідації (пожежі чи НС ред.), повернення до підрозділу. Тоді можна собі дозволити якусь хвилину емоцій.

Або коли додому повернувся, вийшов десь на хвилинку, постояв, подумав, що могло б трапитися, що слід себе було поводити в інший спосіб: або  швидше надати допомогу, або більш ефективно спрацювати… Але потім доходиш до думки, що все було зроблено вчасно, всі живі-здорові повернулися в частину", – розповідає рятувальник. 

Один день зі звільненого Ірпеня: Не забуду запах "руського духу"

28 березня мер Ірпеня Олександр Маркушин повідомив, що місто нарешті звільнили від "московської нечисті".

У місті тривали зачистки, однак вже 6 квітня загін з десятків рятувальників на чолі з Валентином добровільно поїхали до Ірпеня. З гумором каже, що працювали "санітарами міста".

"Наш Київ – мирне місто, порівняно з Ірпенем", – згадує Валентин про жахливу картину, яку вони з колегами побачили, прибувши до раніше квітучого і охайного Ірпеня.  

Фото: Головне управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Києві

Рятувальник зазначив, що коли рятувальні підрозділи залучаються до роботи у звільнені від окупантів міста офіційно, то в їхні обов’язки може входити викопування тіл загиблих і навіть їхнє поховання, а також розбори завалів та пошуки людей.

Однак цього разу два десятки пожежників прибирали сміття, яке залишив по собі "русский мир": від листочка з дерева до трупів російських солдатів.

За його словами, по місту майже не залишилося будівель з цілими вікнами. Всюди – побите скло, залишки боєприпасів, гільзи, обривки електропроводів, стрічки від кулеметів, рештки зброї, одяг, який росіяни поскидали із себе або ж не встигли вдягнути.

"Всюди трупи, розбита техніка, рештки тіл і нутрощів. Бачив одірвану ногу з "берчиком", пригадує Валентин.

Ба більше, російські окупанти залишають по собі "подарунки" – міни та вибухівки. Останні вони цинічно ховають у побутові предмети і навіть у дитячі іграшки

Ліквідацією цих вибухівок займаються піротехніки ДСНС. Однак, не одразу, а лише після "сигналу" від піротехніків ЗСУ.

"Спочатку в зоні бойових дій розмінуванням займаються піротехніки Збройних сил України. Наші піротехніки проводять більш ретельне розмінування вже тоді, коли військовослужбовці ЗСУ переходять до іншого міста".

Піротехніки ДСНС йдуть по "слідах" ЗСУ. В їхні обов'язки входить перевірка на замінування житлові будинки, приватні садиби тощо.

"ДСНСівці та вибухотехнічні служби поліції займаються перевіркою на вибухонебезпечність дитячих іграшок, залишених мобільних телефонів і навіть посвідчень. Адже людина може відкрити посвідчення-книжечку, і воно вибухне їй в обличчя", – пояснює Валентин.

Додав, що перевірка місцевості проводиться секторно, тому поки що про кількість підступних замінувань говорити зарано. 

Фото: Головне управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Києві

Валентин добре запам’ятав сморід "руського духу", який підсмажили українські військові.

"Знаєте, це як в дитячих казочках Російської Федерації , коли Баба-Яга заходить в будинок і каже: "Здесь русский дух, здесь Русью пахнет".

Так от, ми стояли біля розірваної БМП-3 Московської десантної дивізії і від неї тхнуло тим самим "русским духом", тому що поряд лежало розірване тіло російського солдата, рештки якого були навіть на дереві. І запах у цього всього специфічний.

Схожий на мигдалевий пиріг. Після цього мигдаль я намагаюсь не їсти".

Але навіть до такого звикаєш, зізнається Валентин:

"Це наша робота. У вас своя робота, у нас – своя".

За його словами, місцевим, яких він бачив в Ірпені, пощастило лишитися цілими, але тільки тому, що вони – старше 60 років.

Згадуючи страшні фото з розстріляними мирними жителями у Бучі, Валентин зауважив, що в тій частині Ірпеня, де рятувальники прибирали територію, він такого не бачив.

Та на протилежному кінці міста тривали запеклі бої.

"Там і випалені будинки, багато розбитої техніки, але братських могил і людей із зав'язаними руками ми не бачили".

При цьому, як розповіла Валентину місцева жителька, окупанти розстрілювали людей і в Ірпені:

"Росіяни розстріляли чоловіка, який почав лаятися з ними. А його другу дали дві хвилини на втечу. Він залишився живим".

"Кожен виклик може вартувати життя"

Робота рятувальника – не просто професія, це – спосіб життя. Люди, які його обирають, щоразу психологічно готуються до будь-якого розвитку подій, зокрема найгіршого. Адже коли заходиш у палаюче приміщення, ніколи не знаєш, що на тебе чекає.

При цьому запитати рятувальника про найтяжчий виклик, який міг йому коштувати життя, – (хоч і не співставно, але) те саме, що запитати у журналіста про його найбільш вдалий матеріал. Принаймні у цьому переконаний Валентин.

"Кожен виклик, навіть рядове загоряння у квартирі, для будь-якого рятувальника може стати останнім. Будь-який: загоряння автомобіля, у сміттєвому контейнері, у будинку, на нафтобазі, на складі боєприпасів.

У нас стирається кордон оцінки, тому важко визначити цю межу".

Фото: Головне управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Києві

Сім’я = підтримка: "Добре, коли бачиш очі дружини, хоч і через відеозв’язок"

Дружина Валентина та двоє дітей змушені були тимчасово виїхати з міста, коли почалася війна (звідки виїжджали і куди саме поїхали не повідомляємо з питань безпеки).

Валентин зізнається, що коли родина у безпеці, виконувати свою місію психологічно легше, тим паче в умовах війни.

"Дуже важливо мати підтримку родини. Дуже добре, коли бачиш очі дружини, хоч і через відеозв’язок. Шалена підтримка є з їхнього боку.

У кожного рятувальника так. А тому є більше натхнення виконувати своє завдання тут. Якби наші родини були у меншій безпеці, рятувальники мали б дещо більше психологічне навантаження і працювали б гірше", – зізнається начальник караулу.

"Діти пожежників відрізняються від дітей цивільних людей"

Валентин має сина та доньку, обидва – шкільного віку. 

Каже, діти вже звикли до того, що їхній батько пожежник. До того, що у будь-яку хвилину він одягне форму, вийде з дому і поїде туди, де на нього чатує небезпека. Для того, аби врятувати комусь життя. 

"Знаєте, як вже за ці роки: "Ти куди? – На сутки. Прийшов. Привіт. Привіт. Як справи? Нормально. Була робота? Та ну. Все добре".

Діти пожежників дещо відрізняються від дітей звичайних цивільних людей, тому що вони більш підготовлені до надзвичайних подій, які можуть траплятися у родині", розповідає Валентин.

Начальник караулу київської 18-ї ДПРЧ ДСНС Валентин Дробот

В умовах війни дорослим складно зберігати спокій. Що тоді говорити про дітей?

Валентин наголошує, що найдієвіший спосіб заспокоєння дітей у такий складний час не нервувати, не підвищувати голос, не панікувати дорослим, інакше діти поводитимуться відповідно. 

"Я би сказав, що заспокоюю їх своїм станом. Треба мати, як то кажуть, холодну голову і здоровий глузд: не підвищувати голос, не показувати свою нервозність, і тоді все буде добре", запевняє Валентин. 

Рятувальники ніколи не прощаються і не вживають слово "останній"

Представники багатьох професій, особливо ті, хто працює на підприємствах критичної інфраструктури, мають свої "повір'я". Пожежники – не виняток.

За словами Валентина, рятувальники, особливо під час добового чергування, ніколи не роблять наступного:

  • не чистять взуття;
  • не миють каску;
  • не говорять слово останній, натомість кажуть крайній;
  • не вживають словосполучення "погорів на роботі";
  • ніколи не кажуть "прощавай". Замість цього говорять "до зустрічі" чи "бувай".

"Якось так ми смерть від себе відганяємо, щоб у неї не було жодних шансів наблизитися до когось із нас", – розповів пожежник.

Фото: Головне управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Києві

Головне правило безпеки: "Якщо є час дійти до бомбосховища йдіть"

Рятувальник Валентин Дробот, з огляду на власний досвід, нагадав життєво необхідні в умовах війни правила безпеки. 

Передусім він радить заклеювати липкою стрічкою всі вікна у приміщеннях приватного будинку чи квартири. При цьому наголошує, що важливо подбати не лише про скло. 

Стрічку обов'язково треба клеїти, починаючи з віконної рами, адже завдяки цьому способу ймовірність, що уламки скла не відлетять всередину приміщення і не травмують людей вища. 

Також наголошує, що коли ви почули попереджувальний сигнал повітряної тривоги, необхідно терміново забрати свої документи, "тривожну валізку" та спуститися до найближчого бомбосховища.

Водночас, якщо обстріли вже лунають неподалік, і до бомбосховища йти небезпечно, треба вийти до коридору або холу. Важливо, щоб у цій частині дому не було вікон.

Якщо ви проживаєте у типовому квартирному будинку на 9-му поверсі або вище, то краще вийти на середні поверхи (4, 5 чи 6) і знаходитися поблизу ліфтової шахти, адже її стіни зазвичай найміцніші.

"Виходити з цієї схованки у жодному разі не можна, коли ви почули останній вибух. Треба почекати ще якийсь час, хвилин 5-10, а потім тільки вже роздивлятися, які є безпечні шляхи для виходу", наголосив Валентин Дробот.

"Будь-яке поглиблення землі вже найпростіше укриття"

За словами Валентина, будь-яке поглиблення землі, навіть яма чи каналізаційний люк можуть використовуватися як найпростіше укриття, де можна перечекати обстріл. Однак, пам’ятайте це крайня міра. 

Коли є час дійти до бомбосховища йдіть. Обов’язково. 

Фото: Головне управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Києві

Вас також може зацікавити:

Чужий квиток, милиці і "місце" у тамбурі. Мешканка Києва про те, як стала переселенкою в Ужгороді

Відверті фото взамін на гроші для ЗСУ. Як працює рух Теронліфанс

"Ти тут не жінка, бо війна не має статі": Маргарита Рівчаченко про службу в теробороні та допомогу армії

Шукали жінок, які в потязі триматимуть дітей на руках. Як краматорський Будинок малюка вже вдруге тікав від війни

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.





Головне на сайті