"Ніхто не готує мені сніданки": що відбувається в українських родинах під час війни

"Ніхто не готує мені сніданки".

Ця фраза президента України Володимира Зеленського та реакція на неї його дружини Олени Зеленської вже стала мемом повномасштабної війни в Україні.

В інтерв’ю американському телеканалу CNN президент сказав наступне: "Коли Олена сказала перед цим, що готує сніданок та одяг нашим дітям вранці… Хочу сказати вам, що в мене такої опції немає. Ніхто не готує мені сніданки".

Перша леді цій фразі дуже здивувалась.

Скріншот мему

Погляд Олени напрочуд красномовний. Всі зрозуміли, що сніданки Володимир насправді таки отримує, просто одразу чомусь про це забуває.

Меми мемами, але у такий спосіб родина Зеленських, напевно сама того не бажаючи, створила прекрасну ілюстрацію до теми, про яку говорять нині соціологи, експерти та дослідники гендерної рівності: внаслідок повномасштабної війни в Україні відбувається посилення традиційних гендерних ролей і здійснюється додаткове навантаження на жінок у родинах.

Опитування, яке проводила Соціологічна група "Рейтинг" рівно за рік до війни в Україні – наприкінці лютого 2021 року – засвідчило, що приготування їжі та хатні справи більшістю респондентів досі сприймаються як "жіночі" обов’язки. Про куховаріння таке озвучили 64% опитаних, а про прибирання – 56%.

30-40% зазначили, що цю роботу виконують як чоловіки, так і жінки. Лише 3% сказали, що ці обов’язки частіше лежать на чоловіках.

Говорячи про виховання дітей, половина опитаних зазначали, що цим займаються обоє. Водночас 41% респондентів стверджували, що це частіше робить жінка.

"Отже, в сімейній сфері зберігається традиційний розподіл ролей і вона зазнає менше змін, порівняно з професійною", – робили тоді висновок соціологи "Рейтингу".

"Треба розділяти: те, що люди говорять і те, що вони дійсно роблять. Не завжди це одне і те саме, – коментує ці дані Олена Стрельник, українська соціологиня, докторка соціологічних наук, авторка праць із соціології материнства, питань гендерної нерівності, сімейної та демографічної політики. – Дійсно уявлення щодо розподілу ролей у сім’ї досі були дуже традиційні, а щодо практик, то тут все більш оптимістично. У більшості родин жінки відповідали за весь спектр доглядової праці, але зазвичай молодь демонструє більш прогресивні погляди. Ми мали тенденцію до того, що в більш молодих поколіннях був поширений рівніший розподіл ролей".

Олена Стрельник, українська соціологиня, докторка соціологічних наук, авторка праць із соціології материнства, питань гендерної нерівності, сімейної та демографічної політики

Для підготовки цього матеріалу вдалося поспілкуватися із декількома родинами з різних соціальних груп і здебільшого вони підтверджують слова Олени.

Киянка Тетяна розповідає, що вони з чоловіком Олександром до війни намагалися балансувати у питаннях рівного розподілу хатньої роботи та догляду доньки-школярки.

"У нас маленька квартирка. Під час ковідного карантину обидва працювали з дому, але цей варіант не зовсім всім зручний. Тому вирішили так: оскільки в мене немає офісу, то я працюю з дому, а чоловік їздить на роботу, – описує жінка. – Це змінило всі умовно закріплені обов’язки. Я стала забирати дитину постійно зі школи, оскільки це поряд з домом. Тому, хто сидить вдома, більше заважає домашній безлад, то й прибирала я. Сиджу вдома – готую їсти, а не вибігаю в кафе…

Ніби ж як ми домовилися, але підтягнулося ще купа всього непроговореного. Бо якщо ти забираєш дитину, то ти її годуєш, а ще вислуховуєш всі її істерики та обслуговуєш емоційно".

Замість "компенсації" за неоплачувану працю з побуту Тетяна отримувала можливість їздити у відрядження на книжкові фестивалі та вечори для зустрічей чи презентацій книг.

"Ми знайшли до війни отакий баланс, який не всіх влаштовував, але якось ця машина працювала", – зізнається жінка.

Батько трьох доньок Андрій, який теж попросив не називати своє прізвище, до війни займався будівельним бізнесом і активно долучався до побуду та виховання дітей.

"Я просто не міг того не робити, бо дружина б елементарно не могла купувати продукти та готувати щось складніше за суп в мультиварці, відвозити старшу в музичну школу та на танці, вчити уроки з середнью, і одночасно годувати та вкладати найменшу, – пояснює він. – Добре, що моя самозайнятість дозволяла підхоплювати це все. Як би було, аби я працював в офісі з 9 до 18, навіть не уявляю".

Війна все суттєво ускладнила. Від чоловіків знову почали вимагати бути воїнами, а від жінок – берегинями. І це попри те, що у Збройних силах України вже служать понад 50 тисяч жінок.

Оперативний гендерний аналіз, проведений структурою ООН Жінки та організацією CARE, виявив, що жінки в умовах повномасштабної війни в Україні все частіше очолюють домогосподарства і стають лідерками у своїх громадах, оскільки чоловіки йдуть на військову службу.

"Коли йдеться про гуманітарні потреби переміщених осіб, місцевих жителів та домогосподарств, більшість роботи виконують жінки: вони сідають за кермо, забезпечують лікарні та місцевих жителів ліками та їжею, піклуються про своїх непрацездатних родичів та дітей", – зазначила жінка, яка брала участь в опитуванні.

Аналіз також підтверджує, що гендерні ролі в Україні змінюються. У той час як багато чоловіків втратили роботу та пішли на військову службу, жінки опановують нові для себе ролі та працюють на декількох роботах, щоб компенсувати втрачений сімейний дохід.

"Я влаштувалася на одну роботу на 50% зайнятості, відкрила ФОП та веду ще три проєкти, і все одно не отримую довоєнного доходу. Чоловік втратив роботу. Точніше вона мов є, але замовлень вкрай мало – він експедитор. Намагався записатися в армію, але його не беруть, бо немає досвіду служби", – розповідає свою історію Настя, спеціалістка з СММ.

Жінки та дівчата також зазначають погіршення доступу до послуг охорони здоров’я, особливо для тих, хто пережив гендерне насильство, а також для вагітних жінок і молодих матерів. Вони розповідають про зростаючий страх гендерного насильства та браку їжі, особливо ті, хто перебуває у зоні важких бойових дій.

Дослідження ООН Жінки та CARE також показало, що тягар неоплачуваної роботи, яку вимушені виконувати жінки в Україні, значно зріс із закриттям шкіл та через високий попит на волонтерську роботу.

Фото: deagreez1/Depositphotos

"Незначна кількість садочків відповідають вимогам безпеки, відповідно батьки не можуть туди відвести дітей. Плюс, ще ковідні часи продемонстрували, що тривалі виклики дистанційного навчання для школярів, це великий виклик саме для жінок. В довготривалій перспективі треба розуміти, що непрацюючі дитячі садочки нам відгукнуться потім зниженням зайнятості жінок. З усіма наслідками, як-от втрата кваліфікації, зростання гендерного розриву в оплаті праці тощо", – пояснює соціологиня Олена Стрельник.

Батько Андрій розповідає, що з його доньок у садочок нині ходить лише середня. Старша на дистанційному навчанні у школі, а найменша – немовля.

"Ну, як ходить? Насправді в державний садок нашого району записали дітей більше, ніж може прийняти сховище. В результаті існує графік відвідин "тиждень через тиждень". На не "своєму" тижні можна вполювати місце, якщо якась інша дитина захворіє", – розповідає чоловік.

Гендерний аналіз ООН Жінки та CARE проводився щодо тих, хто лишився в Україні, незалежний аналітичний центр Cedos у трьох хвилях власного дослідження спробував охопити також тих, хто тимчасово був вимушений переселитися жити за кордон.

У Міністерстві економіки України підрахували, що через бойові дії країну покинули вже близько 7 мільйонів людей. За даними ООН, з 24 лютого з України виїздили понад 11 млн, просто 3,4 млн уже повернулися. Здебільшого це жінки, діти та літні люди.

Cedos фіксує, що жінкам за кордоном особливо складно поєднувати роботу та догляд за дітьми.

"Моя робота зараз – це бути мамою маленьких двох діток. Війна змінила все... Я одна в чужій країні і без допомоги, надіятись можна лише на себе", – зазначає жінка 34 років, яка брала участь в опитуванні.

"Зараз знаходжусь у Шотландії, живу у приймах, стабільної роботи нема, коштів на життя нема, професійно тут себе не реалізувати, моя освіта тут нікому не потрібна, українців бачать тільки як обслуговуючий персонал найнижчого рівня з мінімальною оплатою. Складно в іншій країні, нема стабільності та розуміння, що ж буде завтра, далі", – каже інша жінка 43 років.

Олена Кальбус, координаторка проєктів з протидії торгівлі людьми ГО "Центр "Жіночі перспективи", зазначає: інколи відчай людей, які втратили все і перебувають за кордоном такий, що вони готові працювати в обмін на безплатне харчування та житло.

39% опитуваних дали на таке питання ствердну відповідь під час Національного дослідження уразливості населення до торгівлі людьми та експлуатації в умовах війни.

"Люди, у яких війна забрала житло та роботу, погоджуються на нелегальну працю та найгірші умови за кордоном без жодних гарантій. А тому стають потенційною жертвою для трудової експлуатації. У групі ризику – кожен другий українець", – виявило дослідження.

Соціологиня Олена Стрельник, яка теж нині переміщена за кордон, розповідає, що знає вже не одну історію жінок-переселенок, які "все життя були за чоловіком".

"У нас ця жінка могла, наприклад, не працювати ніколи, але після переїзду за кордон з двома дітьми вона вимушена опановувати нові для себе ролі. Одноосібно приймати практично всі рішення, включно з долею дітей, отриманням ними освіти, з пошуком заробітку, з питаннями адаптації за кордоном тощо", – каже експертка.

Водночас вона наводить і позитивні приклади.

"В Україні жінка мала диплом вчительки початкових класів, і чоловік їй завжди казав, що це в неї хобі, що вона нічого не заробляє, що це несерйозна робота. Дійсно статус вчителя в Україні доволі низький. І тут чоловік в Україні втратив дохід, а дружина знайшла за кордоном роботу по спеціальності вчительки і почала заробляти. Це реалістичний сценарій. Тут вже йдеться про інверсію, зміну ролей", – уточнює Олена Стрельник.

Є історія про подібний позитивний досвід і у дослідженні Cedos.

"Війна сприяла тому, що моя спеціалізація стала більш запитуваною на ринку. Я звільнилася з низькооплачуваних українських робіт та почала працювати на добре оплачуваних європейських", – розповідає жінка 25 років.

"Коли ми говоримо жінкам, що вони мають пожертвувати своєю освітою та професійним розвитком заради інтересів сім’ї, то це для жінок дуже ризиковано. За будь-яких обставин дівчата та жінки мають інвестувати передовсім у свою освіту і не жертвувати своєю роботою заради інколи примарних стосунків, бо як показала війна – все стало дуже дуже крихким", – додає соціологиня.

Війна триває, тому прогнозувати щось невдячна справа. Одні соціологи кажуть, що буде бум розлучень, безробіття та посилення бідності, інші – налаштовані позитивніше й вже зараз кажуть, що одружень стало значно більше, дітей народжується багато, а війна для багатьох відкриває нові перспективи.

Беззаперечно одне: війна зробила дуже глобальний струс звичних для нас моделей поведінки. Бути просто берегинею чи тільки воїном вже не достатньо.

"Нам варто очікувати суперечливої та складної картини. Не думаю, що у нас буде аж такий крен у традиціоналізацію, бо ситуація унікальна. Звичайно, що всі війни десь подібні, але ситуація з масштабними переміщеннями за кордон саме жінок з дітьми, на відміну від інших хвиль міграції, це окрема історія. Жінки зараз опановують нові для себе ролі та здобувають інші досвіди. Вони потрапили в нове культурне середовище, де питання ролі жінок у дечому є більш прогресивним і відповідно жінки змінюються, як то змінить українські родини – побачимо", – вважає Олена Стрельник.

Ольга Ситнік, спеціально для УП. Життя