"Батьки навіть не знають, що я підписав контракт". Історія ветерана, який втратив ноги на війні і живе в студентському гуртожитку

Ігорю 23 роки. Він із Маріуполя. Його батьки живуть на окупованій території. Він у студентському гуртожитку чужого міста, на протезах. Кожен дзвінок додому – це розмова людини, яка нічого не розповідає.

Ім'я героя змінено на його прохання. Обличчя не показане з міркувань безпеки для рідних, які перебувають на окупованій території.

***

Він попросив не показувати обличчя. Тому що батьки залишаються там, на окупованій території: по-перше, це питання їхньої безпеки, а по-друге – якщо побачать, почнуть панікувати. Батьки не знають, що він підписав контракт, не знають, де воював, не знають, що втратив ноги.

Ігор народився і виріс у Маріуполі. У 2018 році закінчив школу, потім ліцей за спеціальністю автослюсар, кілька місяців відпрацював у залізничному цеху. Наприкінці 2021-го пішов на строкову службу без особливого бажання ставати військовим, просто подивитися, що це таке. Влітку 2022-го, вже після початку повномасштабного вторгнення, підписав контракт.

На початок великої війни він уже служив, але не в Маріуполі. Відповідно те, що відбулося з його містом, бачив тільки на відео й фотографіях. Згадуючи це, говорить короткими фразами і так само про батьків, які залишилися на окупованій території: квартира ціла.

"Навіщо їм сюди їхати, тут їм ніде жити", – пояснює Ігор.

Він служив у підрозділі РЕБ, радіоелектронної боротьби, на прикордонні Харківської області. Перший рік на командних і ротних пунктах, спостерігав: "Просто на камерах дивитися, хто заходить, виходить".

Потім його перевели у 425-й окремий батальйон, штурмовий підрозділ.

"Спочатку всіх лютих відправляють, аваторів, наркошів, а потім доходить черга до нейтральних", – розповідає ветеран.

Логіка відбору проста: хто ближче до начальства, той у тилу, хто далі – в окоп.

На передовій він пробув вісім днів, а саме в Часовому Яру Донецької області. Вийшли з напарником забрати припаси, вода закінчилася, п'ять метрів від бліндажа.

"Таке відчуття, як дрібняка якась пахнула", – пригадує Ігор. Впав. Кров. Його замотали, викликали евакуацію, спершу несли на носилках, потім квадроцикл, пікап, закрита машина. Отямився вже в медичному закладі.

Міна чи дрон, він і сам не знає. Опісля кілька місяців реабілітації в Дніпрі пройшов протезування. Зараз вчиться ходити на протезах, хоча переважно використовує крісло колісне. Каже, що коли треба швидко, то краще на кріслі.

Зараз живе в студентському гуртожитку Дніпра. Кімната невелика, але є порядок, речі на місці, нічого зайвого. На підлозі біля дверей величезний кран складений з конструктора Lego. Ігор збирав і розбирав його декілька разів, бо руки мають щось робити.

Про умови проживання говорить, що це тимчасово, і всі тут знають про це. Звичайний день у ветерана встав, надів протези, поїв, сигарета й енергетик на вулиці. Якщо справ немає, грає на ноутбуці.

Ігоря знайшли в Київському військовому шпиталі представники управління ветеранської політики Донецької ОВА. Артур Насібян, начальник цього управління, об'їжджає лікарні і бере поранених земляків на супровід. Саме він допоміг перевезти Ігоря до Дніпра, влаштував з житлом, підключив до реабілітації.

Артур сам ветеран, і працює за принципом "рівний рівному". Возить Ігоря на зміну культіприймачів, допомагає з документами, пенсійним фондом, усім, що виникає.

"Якось так сталося, що подружився і продовжую опікуватися", – каже він про свою роботу.

Ігор за підтримки Артура подав документи на отримання житла. Є така програма для тих, чиє майно залишилося на окупованій території. Чекає вже майже пів року. Каже, буває, що чекають понад рік, але програма працює.

Поки чекає, навчається, щось пов'язане з IT.

"П'ятдесят на п'ятдесят, для себе і для галочки", – відповідає Ігор без надмірних очікувань від себе: "Це ж не на доктора вчитися".

Про майбутнє говорить обережно, довго мовчить. Є відчуття апатії, коли людина ще не знайшла, до чого прикластися. Мріяв про машину ще до поранення, не встиг. Каже, спершу квартира, потім буде видно. Жодних великих планів чи красивих слів про те, яким він стане після всього, що пройшов і пережив.

Він не скаржиться і не розповідає про героїзм. Каже, що є кілька людей, з якими може поговорити по-справжньому і поділитися: старий командир, кілька колишніх побратимів, Артур. Більше нікого.

Коли батьки телефонують, то він відповідає, що все добре. Він не дуже хоче говорити про батьків і замовкає на середині речення.

"Батьки навіть не знають, що я підписав контракт…" – додає він.

Він із Маріуполя. Пішов захищати країну. Втратив ноги. Чекає на квартиру в іншому місті. Без рідних тут. Розмовляє з батьками так, ніби нічого не сталося.

Коли інтерв'ю закінчилося, йому вручили ключі від автомобіля. Авто переобладнано під його потреби, з ручним керуванням, і для крісла колісного є місце, в рамках проєкту "Боротись за своїх. Достойне життя ветеранам".

"Українська правда" разом із партнерами забезпечує ветеранів з інвалідністю інклюзивним транспортом, бо мобільність – це вихід з ізоляції.

Ігор мріяв про машину ще до поранення. Тоді він не встиг, а тепер є можливість уже надолужити.

Він довго не міг повірити, що це справді машина для нього.

Ігор – людина з руками, які звикли до роботи: збирав Lego, займався технікою, з першої спроби сів за кермо і поїхав. Не вживає алкоголь. Тримає порядок. Зараз у нього є власний адаптований автомобіль і багато вільного часу, який поки що нічим не заповнений. Таких людей нерідко витягує саме робота, бо це і як терапія і як щось конкретне, що треба зробити щодня.

Якщо ви можете запропонувати Ігорю роботу водія чи щось суміжне, зателефонуйте Артуру, начальнику управління з питань ветеранської політики Донецької ОДА: +38 050 733 33 90, або на лінію управління: +38 095 555 31 15