Від сексуального насильства до життя з мертвою сестрою у квартирі. Як система підводить дітей, яких могла би врятувати
Дитина рідко каже прямо, що вдома її бʼють, ґвалтують або знущаються в інший спосіб.
Зазвичай вона починає пропускати школу або навпаки не хоче йти додому, різко змінюється в поведінці, приходить засмученою, голодною або брудною, замовчує "домашні" теми або намагається пояснити свою біду натяками.
Коли ж дитина наважується говорити, часто дорослі не вірять або вирішують не втручатися – мовляв, це ж сімейна справа.
Історії жінок, з якими "УП. Життя" поговорила про їхнє дитинство, мають дещо спільне. В обох випадках поруч із дітьми, які потерпали від насильства, були вчителі, сусіди та інші дорослі, які могли допомогти, але вирішили не втручатися.
Коли ж у дорослому віці жінки почали шукати справедливості, вони знову зіткнулися з байдужістю інших, зокрема у правоохоронній системі.
Детальніше про те, як діти опиняються в біді через невтручання дорослих, що не так із системою розпізнавання дитини в небезпеці та як це можна виправити, у матеріалі "УП. Життя".
Заріна Майєр, 7 років жила з тілом померлої сестри у квартирі
"Було дуже багато дзвіночків. Бачили вчителі, школярі, батьки"
Заріна Майєр народилася у Костянтинівці на Донеччині у 1994 році. Мати виховувала її та старшу доньку Дарину самостійно. Жінка перестала працювати, коли Заріна була ще маленькою. Родина жила на соціальні виплати.
У 2002 році, коли помер дідусь Заріни, її мати почала дивно поводитися. У жінки почалося маячіння: вона могла вибігати надвір, кричати, що втрачає душу, спалювати ікони. Заріні тоді було 8 років.
У школі дівчинка спочатку добре вчилася. "Я дуже любила вчитися, для мене це був єдиний спосіб показати, що я не така, як про мене думають", – каже жінка.
Втім, коли Заріну почали булити, шкільні роки перетворилися на пекло. Мати не здавала гроші на шкільні потреби, у Заріни майже не було власного одягу. Вона доношувала завеликі чоботи, порваний одяг, колготки, зашиті кольоровими нитками. Через булінг мати навіть перевела Заріну до іншої школи.
"Кожен день на уроках, на перервах мене просто били, принижували, на мене клеїли якісь папірці з жахливими словами. Ніхто зі мною не спілкувався, налаштовували сусідні класи проти мене. Це було тотальне знищення мене за те, що я жила в таких умовах. Ніхто взагалі не подивився, що це не мій вибір. Я не вибирала, де народитися", – говорить дівчина.
Інколи мати тижнями не пускала Заріну до школи, коли їй могло наснитися, що доньку мають вбити й зґвалтувати.
Коли ж через пропуски виникали запитання, мати почала сама водити Заріну до школи й сидіти на уроках. Вона згадує, що мама не дозволяла їй самостійно розмовляти з учителями. Але дівчина не пам'ятає, щоб хтось із учителів залишився з нею наодинці й запитав, що відбувається вдома.
"Вони не запитували про це, але говорили: а чому це вона тобі не довіряє? Ти що, така погана дитина? (…)
Моя мама, наприклад, приходила в школу, матюкала дітей, проклинала. І навіть по зовнішньому вигляду було видно, що людина нездорова. Але чомусь це все було проігноровано. Було дуже багато дзвіночків. Бачили вчителі, школярі, батьки", – згадує вона.
У школі Заріну часом оглядала медсестра, але пізніше мати зі скандалами заборонила будь-які огляди.
"Коли я приходила на медогляд, вони бачили, що я брудна. І піднімали речі з такою огидою, дивилися на мене, як на якусь кінчену", – згадує жінка.
Пізніше однокласники розповідали слідству, що в цей період Заріна дуже змінилася: могла сидіти на уроці, нічого не пишучи, й дивитися в одну точку. Сама вона майже не пам'ятає уроки.
Через параною мати заклеювала вікна вдома, тримала під подушкою сокиру, забороняла донькам говорити вголос, а натомість змушувала спілкуватися записками.
Водночас, незважаючи на страждання з матір'ю, у Заріни залишався один промінчик світла – старша сестра Дарина. Вона була розумною і творчою, багато писала і вишивала. Коли Заріна була школяркою, Даша навчалася у професійному училищі й отримувала стипендію, купувала їжу та піклувалася про молодшу сестру.
Та на початку 2000-х років у Дарини почалися напади – щось на кшталт епілепсії. Перший, за словами Заріни, стався після того, як в училищі на сестру з ножем кинулася однокурсниця.
У цей період мати дедалі сильніше обмежувала спілкування доньок з іншими людьми. У Дарини були дві подруги з їхнього будинку, але мати не хотіла, щоб вони спілкувалися. Не було й контактів із родичами.
У дівчат була бабуся й троє тіток, але ті не надто звертали увагу на дітей. Одна з тіток перестала навідувати своїх племінниць, ще коли помер дідусь Заріни. А бабуся взагалі не приходила в гості – лиш могла дати онучкам сухарі, які сушила для собак, хоча знала, що сім'я бідує.
"Бабуся не сильно любила мою маму. Вважала, що вона вчинила неправильно, народила дітей без шлюбу. І взагалі за все моє життя навіть конкретно не зверталася до нас за іменами, не те щоб якісь подарунки давати. Ми були ніби продовженням нашої матері, але нас ніби й не було", – згадує жінка.
Коли в школі ще давали безкоштовне харчування, Заріна намагалася приносити їжу додому. У середніх класах, коли харчування вже не було, доводилося голодувати. У 2005 році, за її спогадами, мати та сестра важили приблизно по 35-40 кілограмів.
"2005-й рік – це був тотальний голод", – згадує Заріна.
Дівчинка зазвичай їла тільки раз на день. Коли на урок праці діти мали принести продукти, Заріні приносити було нічого. Вона досі пам'ятає, як вчителька присоромила її за це.
"Хтось із однокласників сказав: "Може в неї просто нема чого принести". І [вчителька], я пам'ятаю, каже: "А що, у неї навіть немає шматочка хліба?" Це було настільки принизливо. Я ж не могла сказати, що у мене реально немає шматочка хліба", – згадує жінка.
Останні півтора року життя Дарина майже не виходила з дому. Мати говорила, що чує Бога, і переконувала дочку, що вона обрана. З часом дівчина також почала у це вірити.
19 грудня 2006-го Дарина померла у віці 22 років. Але мати відмовилася ховати доньку. Перші дні вона змушувала Заріну спати разом із тілом Дарини, а потім поклала його на інше ліжко.
"Мама вирішила, що моя сестра – месія. Коли сестра вже помирала, вона питала: "Мене Бог у жертву приніс?".
Основна думка [матері] була, що її не можна ховати, бо вона воскресне. Але при цьому інша лінія її мислення трохи усвідомлювала, що людина вже померла, тому що вона говорила: "Не дай Боже, ти комусь про це скажеш", – згадує Заріна.
Після цього параноя і маячіння матері посилилися. Вона постійно била Заріну, кричала, могла годинами лаятися, стукати по стінах, заборонила виносити сміття. Заріна згадує, що тази з сечею стояли просто в коридорі.
Сусіди точно мали чути сморід від тіла померлої, але ніхто не заходив до помешкання, не пропонував Заріні допомогу. Лише сусідка знизу постійно стукала у двері, бо її затоплювали.
Якось у 2011 році до квартири 17-річної Заріни у Костянтинівці прийшли дільничний міліціонер і працівник ЖЕКу. До цього її мати неодноразово заливала сусідів знизу, тож зрештою двері квартири вибили.
Усередині роками накопичувалося сміття, яке займало кухню, ванну і частину кімнат. У квартирі не було нормального водопостачання, газ та електрика були відключені, а сама Заріна не могла нормально митися й ходила в брудному одязі.
Мати стояла біля дверей однієї з кімнат і тримала їх, щоб ніхто не зайшов. За цими дверима вже понад 5 років лежало тіло Дарини. Однак міліціонер не відчинив двері до кімнати, не поговорив із Заріною і не намагався з'ясувати, що відбувається в домі.
"У той момент був реальний шанс, щоб усе це закінчилося. Заходить дільничий, заходить працівник ЖЕКу, бачить, що там просто треш. В кімнату, де лежало тіло моєї сестри, були закриті двері. Вони на мене дивляться. Я тоді вдома ходила в якихось ганчірках, була постійно брудна, взагалі не милася. І вони кажуть: "О, ще одна йо*нута росте". Перекрили воду і вийшли", – розповідає Заріна.
Тоді ніхто не викликав соціальні служби, а 17-річна дівчина з матір'ю самі ледве полагодили вибиті двері.
У Головному управлінні Національної поліції в Донецькій області "УП. Життя" не змогли повідомити, ким був той дільничий, який потрапив у квартиру Заріни.
"Органи міліції припинили свою діяльність у 2015 році. Через тривалий час, реорганізацію відомства, а також проведення бойових дій на території Донецької області, архівних документів та журналів обліку за 2011 рік, в яких би могла знаходитися запитувана інформація, не збереглося", – йдеться у відповіді.
Навчання у школі Заріна зрештою не завершила повноцінно. Через травму ноги, яку мати їй не лікувала, дівчинка пропустила важливий період і не склала іспити. Після цього приблизно рік мати майже не випускала Заріну з дому.
Вихід вона знайшла випадково: у безкоштовній газеті побачила інформацію про вечірню школу, а потім вмовила матір віддати її на навчання. Там дівчинка повторила дев'ятий клас, а потім закінчила десятий та одинадцятий екстерном, паралельно працюючи.
Єдиний, хто, за словами дівчини, проявляв до неї доброту та уважність в той період, – пастор і директор вечірньої школи. Але Заріна не наважувалася розповісти йому про те, що відбувається вдома.
Коли Заріні виповнилося 18 років і "дитячі" виплати припинилися, вона позичала у сусідів та перехожих дрібні гроші, просила гнилі овочі у продавців на базарі, шукала харчі на кладовищах. Згодом – почала працювати в теплицях у Костянтинівці. Мати продовжувала водити її туди за руку, тому дівчина знову зазнавала булінгу вже від дорослих співробітників.
"Світ складався не просто з байдужості, а з презирства, ненависті. До кого можна було звернутися? Я не бачила жодного шансу довіритися комусь", – згадує жінка.
У 19 років Заріна почала шукати іншу роботу з проживанням. Так вона опинилась у дитячому театрі та фактично потрапила у сексуальне рабство до його керівника.
"У мене не було ніяких опор, у мене не було внутрішнього спротиву. Мене придушили вже давно, і я не знала, як себе захищати. Взагалі моїх кордонів не існувало. Якщо все життя тобі кажуть, що ти нічого не вирішуєш, то ти не прокидаєшся в 18 років іншою людиною", – ділиться жінка.
Пізніше через театр їй запропонували роботу з хорошою зарплатою в ресторані "Княжий двір" на виїзді з Києва. Але там вона знову зазнавала сексуального насильства і потрапила в трудове рабство. Після 5 місяців роботи без оплати Заріна з іншою дівчиною наважилися втекти.
У Києві Заріна почала нове життя. Працювала танцівницею, майже нікому не розповідала про дитинство, але продовжувала фінансово забезпечувати матір у Костянтинівці.
"Я про себе нічого правдивого не розповідала. Придумала ідею, яка я, і з цієї ідеї жила", – згадує жінка.
Переломним моментом стала повномасштабна війна. Заріні знадобилося приблизно півтора року інтенсивної терапії, щоб вирішити звернутися до поліції. Проте кілька фахівців радили не повертатися до минулого і просто жити далі, хоча тіло сестри все ще залишалося у квартирі. До того ж, дівчині казали, що її можуть звинуватити у смерті сестри.
"Мені було дуже страшно. Я придумала картинку, що мене посадять у тюрму, а я з такими зусиллями вибудовувала своє життя", – зізнається дівчина.
Одного разу вона пішла на консультацію в психіатричну лікарню імені Павлова у Києві та розповіла свою історію. Але психіатриня на ім'я Галина, за словами Заріни, лише дорікнула їй тим, що після 18 років дівчина сама не вирішила ситуацію.
"Вона каже: "Ще раз сюди прийдете, я викличу поліцію. Ідіть звідси. Мені таке не розповідають", – згадує Заріна. Жінка каже, що їй було би легше, якби психіатриня все-таки викликала поліцію тоді.
Зрештою, через знайому судову психологиню Заріна отримала контакти адвокатів Світлани та Дмитра Савицьких. Тільки з їхньою підтримкою у 2025 році вона наважилася піти до поліції.
Заріна каже, що слідчий, з яким вона спілкувалася, неохоче вислуховував її. Але після заяви квартиру у Костянтинівці нарешті відкрили. Тіло Дарини забрали на експертизу, а мати залишилась у квартирі з вибитими дверима. Заріна мусила сама вивозити її з Костянтинівки, орендувати житло.
"Вони відкрили квартиру, винесли тіло. Її залишили в цій квартирі з розбитими дверима. І коли це все закрутилося, мені дзвонить слідчий і каже: "Ну, ви там маму забирайте. Її ж ніхто не забере звідси", – згадує дівчина.
Лише в рамках судово-психіатричної експертизи матері Заріни вперше поставили діагноз – шизофренія. Щоби примусово госпіталізувати жінку, потрібне було рішення суду.
Процес весь час затягувався, а Заріна тим часом продовжувала оплачувати частину витрат матері, перевозила її між квартирами, компенсувала власникам пошкодження житла. Лише 7 травня 2026 року після клопотання адвоката суд дозволив примусово госпіталізувати жінку, однак остаточне рішення ще не ухвалене.
Попри весь цей складний шлях Заріна дуже вдячна собі за те, що пішла до поліції та розповіла свою історію в медіа.
"Я насправді не маю сильної ненависті [до матері]. Я все одно відчуваю зв'язок. У мене стоїть питання: чи було б це все, якби не було хвороби? І я ніколи про це не дізнаюсь.
Але дуже багато років усе, що в моєму житті було зроблено, насправді було для того, щоб її врятувати. У мене ніколи не було ідеї, що я можу вибрати себе. І оцей крок, який я зробила того року, – це вибір себе", – говорить донька.
Олена Живе, 7 років потерпала від зґвалтування вітчимом
"Коли я хотіла щось сказати, у мене була думка, що мене побʼють"
Олена Живе народилася в Криму у 1995 році і була третьою з п'яти дівчат у родині. Як і одна з її сестер, вона має інтерсекс-варіацію (застаріла назва – псевдогермафродитизм) – вроджену особливість статевого розвитку, коли у людини поєднуються і чоловічі, і жіночі статеві ознаки.
У її випадку статеві органи дещо відрізнялися від типово жіночих, тому, зі спогадів Олени, мати погрожувала віддати її в монастир – мовляв, її тіло "непридатне до шлюбу".
Родина була тісно пов'язана з православним середовищем. У різні періоди діти жили у родичів, у монастирях та закладах при них. Ще у молодшому шкільному віці Олена вперше пережила сексуальне насильство з боку дядька-священника.
Тоді родина жила у Феодосії. За документами в Олени був рідний батько, але він не виховував її. Коли мати почала стосунки з іншим чоловіком, дітей від першого шлюбу залишали в селі з бабусею та її сином, дядьком Олени. За словами дівчини, він першим почав кривдити її та її сестру.
"Мене ловили дорогою, затягували в сарай… Це був дядько, брат матері. І цій людині цілували руки. Я ще дитиною бачила, що люди, яким цілують руки, можуть робити, що хочуть.
Він перший після чергового випадку поскаржився матері, що це я до нього лізу. І коли в першому класі мати пред'явила мені "Дядько каже, що ти таке робиш", я сказала, що це робить він сам. Після цього нічого не сталося. Ми й бабці казали. Показали журнал з порно, який він показував нам, дітям. Вона теж нічого не зробила", – згадує жінка.
Олена пам'ятає, що боялася говорити про тіло та сексуальність з раннього дитинства, бо за це дітей карали. Якось одна з сестер показала їй "гру", пов'язану зі статевими органами. Коли про це дізналися бабуся і дядько, дівчинку побили на очах у інших.
"Вони влаштували справжні тортури. Дитині було десь чотири роки. Вони її били, а я дивилася на це – для науки, щоб більше не казати, не чіпати, не говорити про статеві органи. І цей кадр досі в мене в голові: як вона кричить, а вони її б'ють. Коли я потім хотіла щось сказати, у мене вже була думка, що мене побʼють", – згадує Олена.
У сімʼї всі діти потерпали від фізичного насильства. Олена пам'ятає, як одного разу мати відправила її із сестрою здавати пляшки з-під вина, а дорогою дівчат нагодувала знайома жінка з церкви. Коли мати про це дізналася, вирішила, що доньки жебракують, і побила їх просто на вулиці. Один перехожий це побачив, але не втрутився.
"Вони дуже чітко тримали ширму перед суспільством. Мати мала гроші з нерухомості, постійно пахла парфумами, купувала одяг, окуляри, прикраси. Вона любила показувати посвідчення, що вона багатодітна. Але це не заважало їй бити дітей, знущатися", – міркує Олена.
У 2006 році, коли Олені було 12 років, родина переїхала з Криму до Запорізької області разом із новим чоловіком матері – Олександром, який певний час служив священником УПЦ Московського патріархату. Згодом, за словами Олени, він відійшов від офіційної структури УПЦ та перейнявся радикальнішими поглядами.
Жінка памʼятає, що дорослі постійно говорили про близький кінець світу, відмовлялися від документів, чекали на російського царя. Каже, вітчим хотів заснувати власне "поселення".
"У них не було жодних авторитетів: ні школа, ні поліція, ні прапор, ні національні символи. Нічого цього просто не існувало. Вони повністю відділилися від суспільства. Їхніми кумирами були старовіри, які жили десь у поселеннях без інтернету", – згадує Олена.
У 2008 році сім'я переїхала до маленького села Червонка на Житомирщині. А потім мати перенесла інсульт і вже не могла самостійно пересуватися.
13-річна Олена дедалі більше думала про коригувальну операцію, пов'язану зі своєю фізіологічною особливістю, і сподівалася, що вітчим допоможе знайти на неї гроші. На тлі інших дорослих він певний час здавався їй менш небезпечним.
"Він здавався з двох бід меншою. Я подумала, що можу його обхитрити. Мені була потрібна операція, треба було зрозуміти, чи є в них гроші. У мене вже були свої схеми, як поводитися перед ними: ховатися, не вилазити, не конфліктувати, не відповідати. Я думала, що я розумна і зараз щось вигадаю.
І ще я бачила, як він заніс маму після операції на руках, як він за нею доглядав. Я подумала, ну, значить, він може бути нормальною людиною, може бути батьком", – пригадує Олена.
Вітчим уже тоді багато пив і давав алкоголь Олені. Одного разу дорогою з магазину вони заговорили про дядька, який знущався з неї у дитинстві. Олександр сказав, що знає про "схильності" дядька, і Олена сприйняла це як можливість нарешті розповісти дорослому про пережите.
Під час тієї ж розмови він почав розпитувати про її тіло, попросив показати статеві органи. Олена сподівалася, що він допоможе їй з операцією, і послухалася. Але після цього почалися сексуалізовані натяки, які вітчим "виправдовував" уривками з Біблії. Коли ж Олена відмовила вітчиму, вдома він її побив.
Зі спогадів Олени, того ж вечора кривдник уперше її зґвалтував. Олена каже, що зґвалтування стали систематичними. Іноді це відбувалося навіть у кімнаті, де лежала хвора мати або спала сестра.
"Він вимагав від мене, щоб я казала, що мені добре. Я могла йому підігрувати, щоб зґвалтування закінчилося якнайшвидше... Мені завжди було дуже боляче. Я кричала, зривала голос", – згадує жінка.
Попри те, що відбувалося вдома, Олена добре вчилася, перемагала на олімпіадах. Після дев'ятого класу вона свідомо не пішла до коледжу в сусідньому місті, бо боялася, що вітчим зможе легко її знаходити.
Натомість обрала школу приблизно за 20 кілометрів від дому: спочатку їздила туди велосипедом, а згодом отримала житло навпроти закладу. Та Олександр дізнався адресу і почав приходити туди.
Олена каже, що вітчим знімав сексуальне насильство на телефон. Коли дівчинці було приблизно 15 років, двоє хлопців вкрали її телефон. Запис почали поширювати по школі. Олену викликали до директора й завуча, але замість запитань про відеозапис почали цікавитися її інтерсекс-тілом.
"Я думала, що мене вислухають, що мені дадуть якусь підтримку. Зараз я розумію, що вони мали викликати поліцію, звернутися до того попа, викликати його.
Вони почали ставити питання: чи правда я хвора, в якій лікарні лежала. Я сказала, що в харківському "Охматдиті", вони сказали, що такої лікарні немає, "Охматдит" у Києві. І я відчула, що зараз буде паніка. Сказала: "Добре, нічого не було" і пішла. Я не змогла донести суть моїх переживань", – згадує дівчина.
Тоді школа не повідомила про відео правоохоронців або службу у справах дітей. Значно пізніше одна з колишніх учениць написала Олені, що школярі думали, ніби вона "зустрічається" з вітчимом добровільно.
Після школи Олена вступила до університету в Харкові. Вітчим поїхав із нею на поселення до гуртожитку, представився батьком. Навіть коли дівчина була на відстані, він постійно їй телефонував.
Старші сестри розʼїхалися з дому, а Олена продовжувала повертатися до села, бо вважала себе відповідальною за хвору матір, купувала їй ліки, привозила продукти. Насильство тривало і після того, як Олена стала повнолітньою – дати відпір вітчиму вона просто боялася.
"Я була єдина, на кому залишився обов'язок доглядати матір, яка була лежача. У телефонному режимі я мала дізнаватися, чи потрібні їй ліки. У моєму розумінні, якби мене не було, вона б просто залишилася сама.
І [вітчим] знав адресу гуртожитку. Для мене було дуже реально, що він може прийти і сказати: "Покличте Лєну". І я вже від цієї думки впадала в ступор", – згадує жінка.
Вирватися вдалося лише тоді, коли 20-річна Олена переїхала до іншого гуртожитку і вітчим не знав нової адреси. Олена сказала йому, що сексуальних контактів більше не буде, але ще раз повернулася до матері з продуктами.
За словами дівчини, під час цього приїзду він знову її зґвалтував. Після цього Олена вирішила більше не повертатися, але не казати про це вітчиму.
"Весь цей час мені хотілося закричати: "Я зараз іду. Я вільна". Але він ішов зі мною, і мені доводилося показувати, що все добре, що я повернуся. Я його весь цей час називала "папа", "папочка", говорила те, що він хотів чути. Ми підходимо до дороги, я його обіймаю з такою огидою і знаю, що ніколи в житті сюди більше не повернуся. І більше не повернулася", – пригадує жінка.
Навіть після цього назвати пережите зґвалтуванням і розповісти про нього іншим Олена змогла не одразу. Уже після закінчення університету вона пішла на сповідь у православному монастирі в Харкові та розповіла, що зазнала насильства від двох священників з родини. Втім, їй не порадили звернутися до поліції.
"Я все розказала: що мене в дитинстві ґвалтували. Вони просто провели сповідь, і все. Ніхто нічого не засуджував, ніхто нікуди не звертався", – згадує Олена.
За словами Олени, вона також розповідала про пережите священнику з сусіднього села, який особисто знає її вітчима, однак він порадив їй нікому не говорити.
Жінка звернулася до поліції лише у 2026 році, після того, як розголос отримала історія Надії Вікарій – дівчини з Житомирщини, яку катувала матір і ґвалтували рідні брати.
Олені Живе допоміг адвокат та громадська організація "Сильні". Але навіть у правоохоронній системі жінка знову зіткнулася з байдужістю.
Одним із найважчих етапів слідства для неї стала судово-медична експертиза. За словами Олени, експертка ставила їй некоректні запитання про сексуальне життя, підвищувала голос і використовувала сексуалізовані формулювання.
"Вона казала пошлості, почала питати: "Класно тобі було? Як він тобі робив, отак?". Дуже сильно жестикулювала, підвищувала тон, кричала. Я в якийсь момент сама почала на неї кричати. А потім в кінці розмови вона вже така: "Ой, яка ти маленька, яка гарненька", і обіймає мене. Я взагалі не розуміла, що зі мною відбувається.
Я розповіла слідчій, що вона таке-то казала. А слідча каже: "Та вона з усіма так". Мене це не втішає", – обурюється Олена.
Поліціянти відкрили кримінальне провадження.
Зараз Олені 30 років, і вона досі страждає від наслідків пережитого.
Жінка наголошує, що не могла звернутися по допомогу раніше – з самого дитинства вона звикла, що їй ніхто не допоможе. Адже, зі слів Олени, навіть деякі її сестри вважали, що вона мала добровільні "стосунки" з вітчимом.
"Коли я починала думати про те, щоб пожалітися, у мене одразу перед очима була церква, сестри, засудження, пекло, картинки, де горять люди. Ти нічого не скажеш, тому що ти під владою, під загрозою пекла і побиття…
Основна причина, чому я не пожалілася, – я не знала як. Я була в такому середовищі, що, мені здавалося, мені не повірять. Не було ніякого розуміння, що є держава, є хтось, хто може тебе захистити. Я досі приходжу до того, що я була дитиною. І всі ці дорослі рішення, які мала прийняти, я не могла прийняти", – каже Олена.
Чому система підводить дітей, яких могла би врятувати
"УП. Життя" розпитала правозахисниць, що не так із нинішньою системою виявлення дитини в небезпеці.
Насамперед проблема в тому, що вчителі, лікарі, психологи, сусіди та інші часто не знають, де межа між приватними справами сім'ї та небезпечною ситуацією, пояснює Дар'я Касьянова, голова правління "Української мережі за права дитини" та директорка з розвитку програм "СОС Дитячі Містечка Україна".
"З однієї сторони, у нас вилучають дітей із сімей, якщо є ризик життю і здоров'ю. Але дуже часто фахівці запитують: "А що ж це за маркери небезпеки?" і дуже по-різному трактують їх", – каже правозахисниця.
Відповідальність часто фактично перекладають на дитину: вона має сама розповісти про насильство, переконати дорослих, щоб їй повірили, а ще витримати наслідки – погрози або ще сильніші знущання з боку кривдника. Але діти, які роками живуть у насильстві, мовчать саме тому, що не бачать безпечного дорослого, до якого можна звернутися.
Також існує стереотипне уявлення про кривдників як про маргіналів, алко- чи наркозалежних людей. Якщо на перший погляд родина здається "нормальною", а діти начебто нагодовані та вдягнені, багато хто не запідозрить, що дитина може перебувати у небезпеці.
Окрема проблема – ставлення до сексуального насильства. Це табуйована тема, і багато дорослих не хочуть визнавати, що це може відбуватися поруч із ними.
Також біда в тому, що дорослі, які оточують дитину, не зобов'язані повідомляти про свої підозри Службу у справах дітей, і за їхнє мовчання немає жодної відповідальності.
Наприклад, лікар може бути одним із небагатьох дорослих поза родиною, який регулярно бачить дитину і може помітити сліди насильства. Проте медики не завжди звертаються в поліцію.
"Знаю один із випадків, коли маленька дитина була вбита мамою. Коли почали аналізувати, чи була сім'я під супроводом, чи хтось знав, що там є проблеми, пішли до лікаря-педіатра. А педіатр каже, що бачив, що в 4 місяці у дитини був вже перелом ключиці. Його питають: чому не повідомили службу у справах дітей? "Та [мати] сказала, що [дитина] каталась на гойдалці в 4 місяці". Тут дуже часто оця байдужість: а може пронесе, чого я буду туди лізти", – пригадує Касьянова.
Найважливіший шанс дитини на порятунок – це школа. Вчителі бачать дитину регулярно, можуть помітити синці, різку зміну поведінки тощо.
"Ми знаємо, що школа дуже часто не повідомляє, що, наприклад, дитина не приходить [на заняття] або прийшла з синцями. Ми проводимо навчання прямо в школах із психологами, соціальними педагогами. І вони кажуть: "Так, ми бачимо такі випадки, але чому ми будемо про це говорити? Наше завдання – навчати, а цим хай займається служба у справах дітей", – говорить Дарʼя.
Аналітикиня Української Гельсінської спілки з прав людини Аксана Філіпішина також вважає, що школа чи садочок мають бути тією першою точкою, де дитину реально можна захистити. Правозахисниця працює у сфері захисту прав дітей ще з кінця 1990-х і за цей час бачила, як змінювалася система.
На початку її роботи захист дітей мав здійснюватися у системі освіти, і фактично цим займалася одна людина – інспектор. Наприкінці 1990-х почали створювати служби у справах дітей.
Поступово функції розподіляли між різними структурами, а в 2004 році захист прав дітей перейшов від системи освіти до служб у справах дітей. Але перші роки між органами, які мали захищати дитину, фактично не було чітких правил взаємодії.
"Не було нормативних документів, які регулювали взаємодію всіх органів, дотичних до захисту прав дитини. Поліція, освіта, служби у справах дітей, охорона здоров'я, – всі, кому могло стати відомо про насильство над дитиною на той час, – не мали зобов'язальних наказів, кому, коли і в який спосіб повідомити. Це було на чесному слові", – згадує Аксана.
Зараз взаємодія між службами врегульована краще. Проте, як показують історії героїнь цього тексту, це не гарантує дітям захисту. Адже для цього необхідно насамперед розпізнати насильство.
"Людина, яка не навчена, не володіє певними знаннями в дитячій психології, діє формально. Дитина сказала "все добре", значить немає підстав для реагування. Але професійна людина має оцінювати навіть спосіб озвучування дитиною "все добре". Вчитель має бути навчений ідентифікувати дитину як жертву домашнього насильства.
По тому, як дитина сідає на стілець в класі, можна зрозуміти, що щось не так. Якщо дитина, яка ходила з першого класу охайно вдягнена, підготовлена до навчання, була активна, приязна і так далі, потім несподівано змінює свою поведінку. Якщо ходить в теплу пору року в одязі з довгими рукавами, з закритою шиєю і так далі. Якщо дитина постійно спить на уроках, втомлена, краде їжу, – це все дзвіночки, які моментально мають насторожити вчителя", – пояснює Філіпішина.
Крім того, освітяни часто бояться конфліктів із батьками або просто не хочуть брати на себе відповідальність.
"В соціальній сфері та в освіті, як правило, працюють жінки. І якщо батько чи мама, наприклад, достатньо впевнені й агресивні, їх просто бояться, не хочуть зв'язуватися. Такі випадки дуже часто бувають", – додає Дарʼя Касьянова.
Навіть бажання дорослого допомогти не завжди означає, що дитина справді опиняється в безпеці. Правозахисниця особисто стикалася з випадком, коли вихователька забирала дитину до себе додому, бо мати не приходила за нею, але не повідомляла про це відповідні служби.
"Ми працювали з дитиною і з'ясували, що вона довгий час жила у виховательки вдома. Я запитала, як так сталося. Вихователька каже, що її не забирали додому, тому вона брала її ночувати до себе, виводила їй вошей. А ви комусь повідомляли? "Ні". А чому? "Тому що мама іноді приходила, тому що я її боялась, вона знала, де я живу. Навіщо мені проблеми?".
Людині здавалось, що вона допомагає. Але насправді вона наразила цю дитину на ще більшу небезпеку. Тому що все одно мама її забирала, і що там відбувалося, ми з вами не знаємо", – коментує Касьянова.
Є й інша проблема: навіть коли дитину нарешті забирають із небезпечної родини, це не гарантує, що система доведе справу до безпечного завершення. Дитину можуть вилучити, влаштувати до іншої сім'ї або закладу, а згодом знову повернути біологічним батькам (як у випадку Надії Вікарій).
Ба більше, дитина, яка зазнавала насильства у сімʼї, часто продовжує потерпати від нього в інтернаті – уже від старших вихованців чи інших дорослих.
Тому позбавлення кривдників батьківських прав чи влаштування в інституційні заклади не є "панацеєю" для дітей у небезпечних обставинах.
"Справи про позбавлення батьківських прав можуть йти роками. І при цьому є випадки, коли дитина залишається з батьками, чи, наприклад, у бабусі, тому батьки можуть спілкуватися з дитиною. Тобто дитина не в безпеці. Або може бути так, що дитина живе в інтернатному закладі роками, а процес тягнеться.
Дуже часто фахівцям не вистачає навичок збирання доказової бази. Служба у справах дітей разом з поліцією мали би збирати ці докази, правильно оформлювати. Тому що якщо докази зібрані неякісно, суд їх не приймає", – каже жінка.
Правозахисниці вважають, що українське законодавство у сфері захисту дітей загалом достатньо сильне, але часто ці норми залишаються лише "на папері".
Одна з причин – нестача ресурсів та людей у громадах. Після децентралізації значну частину повноважень у сфері захисту дітей передали громадам, а разом із ними – відповідальність за роботу служб.
"Але на місцях часто не вистачає людей, грошей і досвіду. Соціальні працівники та фахівці служб у справах дітей отримують низькі зарплати, через що кадрів критично бракує.
При цьому кількість завдань зростає – працівники мають постійно звітувати про свою діяльність перед численними контролюючими органами, але людей, які би працювали безпосередньо з родинами, бракує", – каже Аксана Філіпішина.
Дарʼя Касьянова помічає ті ж самі проблеми.
"У громадах може бути таке, що взагалі немає соціальних працівників, які б знали свої сім'ї. Може бути, що в громаді навчальний заклад не працює, дітей возять кудись в інше місце, тому школа не повідомляє. Або служба у справах дітей складається з однієї людини, яка має скажене навантаження. Тому і зараз ця система не є досконалою, при тому, що законодавство в нас дійсно непогане", – додає жінка.
Як допомогти дітям у біді
Аксана Філіпішина переконана, що найважливіше – Мінсоцполітики має підсилювати Служби у справах дітей і постійно навчати фахівців усіх "дитячих" галузей. Якщо дитина щодня контактує з учителем, лікарем, поліцейським чи соціальним працівником, кожен із них повинен вміти розпізнавати можливе насильство.
"Є питання фінансування, питання кадрового забезпечення, питання підвищення кваліфікації людей на постійній основі. І не тільки підвищення кваліфікації служб у справах дітей.
Якщо ми хочемо адекватно, швидко і якісно реагувати на насильство, то всі, хто дотичні до дитини, мають володіти базовими навичками розпізнавання дитини як імовірної жертви насильства", – каже правозахисниця.
Дар'я Касьянова також вважає, що захист дитини не може бути завданням лише однієї служби. Дуже важливо, щоби громада була небайдужою і втручалася, якщо підозрює небезпеку для дітей.
"Де проживає сім'я з дитиною, там і мають її побачити. Сусіди, родичі, лікарня, дитячий садочок, школа. Має бути проаналізовано законодавство, де ці протоколи міжвідомчої взаємодії не спрацьовують.
Потрібні дуже чіткі алгоритми. Умовно, вчителька повинна знати, що вона обов'язково має робити, по пунктах. А якщо вона так не зробила, мають бути санкції", – міркує правозахисниця.
На практиці люди досі бояться "втрутитися не у свою справу", зіпсувати стосунки з сусідами чи нарватися на конфлікт. У випадках Заріни Майєр чи Олени Живе все було так само: через ігнорування з боку оточення діти роками потерпали від знущань. Правозахисниці переконані, що цей ланцюг байдужості необхідно розривати.
"Мені здається, що інформаційна складова має бути постійною і на більш високому рівні. Потрібно нагадувати кожному і кожній про те, що поруч з вами може бути дитина в небезпеці. Особливо батькам, чиї діти ходять у садок чи школи. Тому що діти дуже часто натякають або розповідають одне одному історії зі свого життя.
Ви маєте бути пильними і свідомими. І не боятися повідомляти про будь-які перестороги або підозри тим же правоохоронним органам чи службам. Тому що в цьому питанні краще "пере", ніж "недо". Інтерес дитини має переважати над інтересом дорослої людини. Це має стати правилом і нормою для всіх нас", – наголошує Аксана Філіпішина.
Якщо ви помітили дитину в небезпеці, можна анонімно повідомити про це за такими контактами:
- Національна поліція – 102;
- Служба у справах дітей вашого міста чи області;
- Національна гаряча лінія для дітей та молоді (безкоштовно) – 116 111;
Ваша небайдужість може врятувати життя!
- Урядова гаряча лінія з протидії домашньому насильству та насильству стосовно дітей (цілодобово та безкоштовно) – 1547.
Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"