"До цього не хотілося служити, а потім захотілося". Історії мобілізованих військовослужбовців "Хартії"
"Особовий склад" – проєкт фотографа Романа Пашковського та журналіста Дмитра Кузубова, які служать у 13-ї бригаді НГУ "Хартія".
Серія складається з портретних фото "хартійців" та історій про їхнє цивільне минуле, мобілізацію, бойовий шлях, особисту еволюцію під час війни та плани на майбутнє.
Фото зроблені, а історії записані в пунктах постійної дислокації поміж ротацій, поки бійці відновлюють сили перед новими випробуваннями та рефлексують над тим, що їм довелося пережити.
УП.Життя публікує монологи військовослужбовців – учасників проєкту, яких мобілізували представники ТЦК, тож шукати свою мотивацію їм довелося вже безпосередньо під час навчання та служби.
"Клуб"
"Клуб", 37 років. Фото: Роман Пашковський для "Хартії"
Я із села Хроли, що в Харківському районі. У старшій школі почав працювати в місцевому клубі. Дітей там навчали брейку, дискотеки крутили, концерти влаштовували.
"Клуб, клуб" – якось так і прижилося. Тут мені позивний не дали. Кажу: "Значить, буде по-старому".
Крайнє місце роботи в мене було на виробництві одноразових капців. Чекав, коли прийдуть із ТЦК – ніхто не приходив. Я ніде не ховався – лише трішки, коли влаштували дуже сильні облави, бо на роботі на мені було багато задач. А так по місту катався, туди-сюди ходив.
На початку зими 2024-го йду на роботу по дамбі, бус мене підрізає, вилазять із нього ТЦКшники. Кажу: "Добре-добре!" Одразу запакували.
Пройшов ВЛК, відпустили на дообстеження. Не прийшов туди вчасно. Вирішив, що не хочу повторювати помилок. Підготувався, всі справи завершив.
Почитав, подумав, попитав людей, і обрав "Хартію" – по-перше, через медійність. По-друге, в мене тут знайомі. По-третє, знаю цю бригаду доволі давно, колись ми навіть їй трішечки допомагали. І, звісно, головний фактор – тут дім мій, Харків, ну йоперний балет!
Я адекватно ставлюся до служби – тим більше в наші часи. Це теж робота, хтось її має виконувати. Різниця між тим, що собі уявляєш, і тим, що насправді, суттєва, бо мало хто на гражданці знає, що тут відбувається. Але нема такого, що я розчарований. Я знав, куди йду і що може статися.
У мене поки був один бойовий вихід. На позиціях провів рівно 50 днів. У норі було дуже складно фізично. Я відтискався, розкачувався як міг, намагався якось рухатися в обмеженому просторі. Але сильно не розімнешся, далеко не побігаєш. Були свої нюанси, але, слава богу, все нормально: всі зайшли, всі вийшли.
Раціон на позиціях – стандарт. Хліб, консерви, ковбаска, солодощі, горішки, чай, кава, цукерки замовляли, батончики. Під кінець спецзамовлення зробили – курочку копчену. З "Вампіра" скидали її. Буває, посилка на дерево впаде, буває – розіб'ється. Але курочка вся ціла прийшла – трішки, може, вакуум порвався, а так нормально все.
Тільки потім вже зрозуміли – після неї дуже сильно хочеться пити. Інколи навіть трішки себе стримували, бо води було мало.
Коли повернувся з позицій, був трошки втомленим. Про що найперше подумав? Хочу шуби! На другий чи третій день приїхали друзі – також із "Хартії" – забрали мене, поїхали в кафе, поїли, посиділи, поговорили.
Після демобілізації насамперед хочу побути з сім'єю. Якось на роботі жартома я розмовляв з напарницею. Сказав їй, що коли піду в армію, війна почне закінчуватися. Ну от побачимо.
"Водолій"
"Водолій", 40 років. Фото: Роман Пашковський для "Хартії"
Я родом із Полтави. Працював менеджером із продажу будівельних матеріалів. Позивний, що хотів, був зайнятий, а я за гороскопом – водолій, тож обрав собі такий. Гороскопи можу почитати, але не так, щоб на 100% їм вірити. Кожен сам собі кує свою долю і своє щастя.
Зараз я стрілець. До армії потрапив у травні 2025-го за повісткою. Коли вона прийшла, владнав свої справи, місяць допрацював. Знав, що, коли піду, треба щоб фінансовий запас був – раптом потрібно буде щось купувати додатково: чисто для себе, бо це твоя безпека.
Як потрапив до центру комплектації, вже знав, що буду йти в "Хартію". Плюс до цього багатенько реклами бачив, в інтернеті відео дивився. Думаю, обрав найкращий варіант.
Тут постійно йде навчання і удосконалення навичок. Треба все всотувати, як губка. Особливо медицину – хоча б мінімум потрібно знати, щоб міг побратиму надати допомогу. У мене п'ять днів було посилене навчання медицини, я багато дізнався корисного, навіть чимось можу поділитися. Добре розповідають, показують, все наочно. Ну і головне – практика, бо коли своїми руками все відчуваєш і робиш, вже знаєш, що, коли і як.
У мене вже був один бойовий вихід. На позиції перебували 45 днів. На третій день нас почали крити мінометкою, два тижні крили, потім – пауза.
Найважчими були, мабуть, останні три-чотири дні, нам FPVшки розбирали вхід, а перед цим "Молній" штук шість спіймали, вони розчищали вхід для FPV. Але перетерпіли, укріпляли в ці останні дні вхід, закладали, щоб вони не потрапили до нас всередину. Потрібно вкопуватися, бо це твоє життя.
Найголовніше – бути уважним, стежити, щоб голова на 360 постійно крутилася. Скільки б тих виходів не було, зі слів побратимів, страх не пропадає. Я ще не зустрічав людей, які не бояться. І це природно, бо інстинкт самозбереження має бути завжди.
Виходити було мені простіше, ніж заходити. Хоча сили вже покидали, ми десь за 5,5 годин вийшли. Тим більше, у мене побратим був толковий хлопчина, з ним мені було більш-менш спокійно.
Плани у нас всіх однакові: повернутися живими та цілими до своїх родин – до дітей, дружин. Перший місяць я точно нікуди не піду, просто відпочиватиму з родиною. Ще відпустки як такої в мене не було, але, думаю, найближчим часом буде.
"Кабан"
"Кабан", 29 років. Фото: Роман Пашковський для "Хартії"
Я з Тернополя. Позивний "Кабан" – так пішло з дитинства. На цивілці займався ремонтами, будівництвом.
В армію потрапив неочікувано. У 2024-му у жовтні вийшов із дому, поліція зупинила, попросила документи, яких із собою не було. Ну і все. Повезли на ВЛК і далі на учєбку ЗСУ, а звідти вже забрали в НГУ.
Зараз я в "Хартії" на посаді бойового медика на Харківському напрямку. У нас в підрозділі проходили заняття. І я на них ставив багато запитань, було цікаво, бо медицина – це твоє життя. Тож ротний медик порекомендував мене на медицину, записав на курси. До цього взагалі з медициною не стикався.
Найскладнішим був перший вихід. Зайшли ми на адреналіні, а вже коли поверталися, було не дуже весело. Позицію розкрили. Але завдяки командуванню, яке швидко реагувало на все, вийшли ми теж більш-менш нормально.
Запам'яталося також перше поранення побратима. Я вперше пішов на позиції як боєць-рятувальник. Було дві групи закрєпу, і я позаду них залишився медиком. І одну з позицій розібрали. Ну а потім і нас розібрали. Й ми вже дружно відійшли на іншу позицію. У побратима було осколочне поранення в плече. Ми його залатали, руку підв'язали і перев'язочки робили. Зараз він на реабілітації.
Стереотипів про службу у мене не було. Армія є армія. Я не відчуваю різницю в менталітеті Сходу і Заходу – принаймні у нас в підрозділі жодної дискримінації немає.
Тут мені найбільше не вистачає своїх країв. А так усього вистачає. До міста ми маємо можливість поїхати. Можна завжди звернутися до командирів – послухають і, якщо потрібно, відпустять. Після демобілізації найбільше хочу створити сім'ю.
"Барон"
"Барон", 33 роки. Фото: Роман Пашковський для "Хартії"
Чому "Барон"? На учєбці такий позивний дали: наряди були, а я ходив командував.
Я з Безлюдівки, Харківська область. Будівництвом займався – гранітна кладка. Мобілізували 9 квітня 2025 року в моєму селищі. Йшов собі, під'їхали: "Ви в розшуку". Я не знав, бо за тією адресою, куди прийшла повістка, не проживав.
Сів до них, одразу повезли на ВЛК. Нормально відреагував: вирішив спробувати себе з іншого боку – з цивільного життя піти в інше. У ТЦК запропонували "Хартію".
Від БЗВП, КМБ позитивні враження. Нам взводник гарний попався, з досвідом бойовим. Мінуси – одноманітна їжа, плюс – цікаво те, чому навчають: мінування, тактика тощо. Запам'яталися останні наші стрільби "Чикаго": виходить увесь взвод, у лінію стаємо та стріляємо щосили – багато магазинів, гучно, класно. Також компанія запам'яталася: подружився там багато з ким, приємні люди, позитивні, з різних міст. Я в піхоті. Страшно спочатку, але тільки дурак не боїться.
У липні був перший вихід, тривав 25 днів. Я був як песик, який біг за господарем, нічого не бачив навколо. Мені досвідченого напарника поставили, він навчав, підказував, підтримував.
Сам захід на позиції – нерозуміння, а вже перебування там та повернення – важче емоційно. Побоюєшся, звісно, шалений адреналін. Я не вилазив з нори. Лише раз вискочив, посилку забрав. Мій побратим казав: "Я сам, ти ще встигнеш". Найстрашніше – це дрони. А так спілкування, сміх – без гумору нікуди, особливо чорного, він дуже допомагає. Другий вихід був 45 днів. Тоді вже більше йшло розуміння, що треба бути уважним, бо ризик у будь-якому разі.
З такими чудовими наставниками і побратимами легше набувається досвід. Поки не позиціях, тут у нас заняття щодня. Крім того, чистка зброї, приготування їжі, прибирання – є чим зайнятися. Мотивація в мене з'явилася ще в учєбці. Змінився погляд зсередини. До цього не хотілося служити, а потім захотілося. Втягуєшся.
Я вже забув, що таке цивільне життя. Небагато минуло, але тим не менш – відвик. Взагалі не будую планів на майбутнє, потихеньку родичам гроші перекидаю, займаються ремонтом. А так нічого глобального. Звісно, є добрі помисли, але як воно буде…
"Вано"
"Вано", 45 років. Фото: Роман Пашковський для "Хартії"
Позивний мій "Вано" – через прізвище. Я з Кам'янського, Дніпропетровська область. Електрогазозварювальник, на заводі працював.
На роботу прийшла повістка, я її не взяв. На початку вересня минулого року поліція приїхала додому, повезли до ТЦК. 17 жовтня 2024-го підписав контракт з НГУ. І понеслося: учєбка одна, учєбка інша. А потім сказали – треба в Харків. У квітні 2025-го прислали сюди.
Спочатку був у військовій частині, поки був на позиціях, перевели в "Хартію". Я про цю армію, якщо чесно… Не розумів взагалі, що відбувається. Думав, окопи якісь будуть, а там, виявляється, просто копанки. Тут уже по місцю зрозумів, що до чого.
У мене було три виходи: перший – 52 дні, другий – 20 з чимось, третій – 17. Під час першого вперше зрозумів, що таке дрони над тобою, що таке, коли по тобі міномети стріляють. Ідеш собі, а тебе хочуть вбити. Назад не можна. Йдеш вперед.
Заходити туди – найважче, можна сказати, доповзаєш. Як на позицію прийшли, засіли, сидимо. Й почали обстрілювати: і арта, і міномети, і FPV-шки. З позицій вилізти назовні страшнувато, але втягуєшся потрохи. Вже розумієш, де воно летить, де стати під дерево, де йти, де пробігти.
До цього краще не звикати. Я не зможу пояснити, як це – треба спробувати, щоб зрозуміти.
Свій морально-психологічний стан оцінюю, певно, на троєчку, бо постійно знаєш, що тобі знову туди йти. Буває, що перемикаєшся, забуваєш про все, а так постійно колотушка.
Після першого виходу психолог прийшов до нас, трошки душу йому вилив. Але вони ж не зроблять "опа" – і в тебе все добре. Коли хтось каже: "Все буде добре" – я сам знаю, що буде так, як воно є. А наперед не знаю, що буде.
Побратими – найкращі психологи. Збираємося вечорами, лялякаємо. БпЛАшники приходять, показують, як нас захищають, небо це, росіян відганяють, їх теж бомблять. Оце підтримує набагато більше, ніж психологи.
Додому дуже хочеться. Вже рік, як толком там не був. Були звільнення, після учєбки приїхав, деньок побув. А так все по телефону. Позавчора лупили по місту моєму, і до цього теж. Там син, жінка, друга жінка та її діти, які мені як рідні стали. Тільки почали створювати родину, уживатися, і я опинився тут.
Бентежить, що вони там, а я не можу нічого зробити, не можу допомогти їм. Буває, жінка в Харків приїжджає, коли з позицій виходжу, дні на три. Знає, що тут бомблять і може трапитися все, але їде. Підтримує мене.
Хто його знає, скільки ще триватиме війна? Я ж не Мессінг, не Ванга… Хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася. Але за відчуттями щось не дуже скоро. Багато їх дуже.
Як повернуся, буду продовжувати свою сім'ю устатковувати. Щастя своє будувати. Оптимізм? Я реаліст. Немає дуже оптимізму. Надія завжди є.
"Рибак"
"Рибак", 43 роки. Фото: Роман Пашковський для "Хартії"
Мій позивний – "Рибак". Вдома ходив рибалити, і тут часом, коли якісь пів дня є, на річку або на ставочок йду. Хобі таке – трошки відволікає. Востаннє щучки дві спіймав.
Я з Хмельницької області. Будівельником працював, висотки на Вінниччині, Хмельниччині і Київщині будував. Іноді так, допомагає тут на інженерці.
У грудні 2024-го йшов на роботу, не дійшов 15 метрів. Одразу повезли на ВЛК. Ще на полігоні запропонували "Хартію", з людьми поговорив, подивився, попитав. Після учєбки за нами приїхали. З березня у секторі. Був готовий до всього, бо знав, куди йду. Не шкодую.
П'ять виходів було. Під час першого ми мали хлопців поміняти. Але до тієї позиції не дійшли, бо хлопці були "300-ті", не могли перейти одну ділянку і мусили повернутися на позиції. А ми сиділи їх тут чекали два тижні. І тому вже коли вони вийшли, не було сенсу нас заводити. Чекали, поки вони заживуть трішки, щоб могли пересуватися. І тоді вже разом виходили.
Один з виходів був затяжненький – три місяці. Хоча я прогнозував, що триватиме до 25 днів. Не дуже легко три місяці було в норі, але протрималися. На позиції зазвичай солодкого хочеться, щоб цигарки були, кава. Ну і, звісно, щоб ковбасинка якась прилетіла, тушонка, хлібчик. Вода – без води нікуди.
Найочікуваніший був вихід. Ніяк не могли хлопці, які йшли нас міняти, дійти до нашої позиції – як не одне, то інше. Нам це пояснювали, ми розуміли, що не так легко… Але нічого – з п'ятої спроби нас поміняли.
Коли вийшов, хотілося лише відпочити. Помитися, привести себе в порядок. Після звичайного виходу пару днів нас не чіпають, занять немає. А після того затяжного додому з'їздив ще – вперше після мобілізації там побував. Ми заробили ці вихідні. Трішки незвично було вдома. На гражданці одне життя, а тут – зовсім інше.
Дивишся на людей: у них нема забот, а вони не розуміють, що тут робиться. Кожному своє, комусь потрібно і там якусь роботу виконувати, бо жінки не впораються самі.
У нас тут немає дискусій між Сходом і Заходом, хто б звідки не був – маємо одну мету. Один одного підтримуємо, якщо у когось щось не виходить чи трішки не розуміє – завжди підкажемо. Як у сім'ї.
Ще не планував свого майбутнього. Хотілося би продовжити працювати у сфері будівництва. Є дружина, сім'ю треба годувати і заробляти. Звісно, бачу себе у відбудові країни – ви ж самі бачите, що роботи буде вдосталь. Треба, щоб швидше це все закінчилося.
"Тінь"
"Тінь", 45 років. Фото: Роман Пашковський для "Хартії"
Мій позивний – "Тінь". Не люблю на видноті перебувати. В інституті був старостою групи – мене знають як Староста, за іменем не називали.
Я з Харкова. Закрійником працював. Не був військовослужбовцем, не знав, як займатися військовою справою. Коли почалася війна, цікавився, читав.
У 2022 році багато моїх знайомих пішли до військкомату. Їм сказали: "Хлопці, у вас немає військового досвіду, у нас і так достатньо людей". Їхні дані записали і сказали: "Ми вам зателефонуємо".
Я спочатку теж хотів піти, а потім із хлопцями поговорив, кажуть: "Беруть тільки з бойовим досвідом, а такі як ти, які строкову службу навіть не проходили, зараз їм не потрібні".
У мене є жінка і двоє діточок. Одній вже 18 років, іншій – 14. Спочатку казав їм: "Буде повістка – піду". Все одно рано чи пізно це мало статися. Тому ми чекали, коли повісточка прийде. Й коли на пошту вона прийшла, вирішив піти в тому напрямку.
Чому "Хартія"? Гарна рекламна кампанія була: розписали, що три місяці йде підготовка, дивляться на твої навички і гарно ставляться до людей. Про ставлення я не знав точно – так було написано. Але врешті так і вийшло. Ми маємо приносити користь. З цієї метою я і пішов в "Хартію".
На БЗВП було дуже важко, бо багато людей хворіло. У мене було запалення легень. Навички давали, напрям – теж, хто хотів – той вчився. КМБ мені більше сподобалося, там вже більше глибоко давали те, що треба нам для виживання. Топографія дуже сподобалася, орієнтування за компасом: може знадобитися, коли, наприклад, опинишся в тій чи іншій точці, а треба буде вийти і не загубитися.
Мене як на БпЛА записали, так сюди й потрапив. У дитинстві займався авіамодельним спортом. Я заходив на сайт, читав про професії, які має виконувати військовослужбовець – я їх не розумію. Пішов в тому напрямку, який зараз вважаю доцільним.Зараз я спорядник БК на БпЛА: з боєприпасами працюю, споряджаю різні. І далі вже буду навчатися. Так можна дійти до пілота – одразу пілотом не беруть.
Взагалі не шкодую, що пішов. Стосунки з побратимами – бомба, ставлення – на п'ятірочку з плюсом. І командування так само. Як ти, так і до тебе – це бумерангом завжди.
Плани на цивільне життя не будую. Як можна їх будувати, якщо треба дійти до якогось логічного кінця? А я його поки не бачу. Не вірю в жодні перемовини. Ну скільки вже років воно тягнеться? Що можу робити – те й роблю. Кожен свою крихту додає, й по крупинці збереться щось толкове.
Дмитро Кузубов, фото – Роман Пашковський, спеціально для УП. Життя