"Готова ще 6 років служити, тільки б мій син не бачив усього цього". Історія медсестри, яка поміняла білий халат на піксель
Таміла – начальниця медичного пункту 3 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр, офіцер ЗСУ.
Жінки не часто служать у піхотних підрозділах, які апріорі передбачають такі "бонуси", як максимальна наближеність до лінії вогню, мінімальні побутові зручності й небезпека для особистого життя. Утім, сама Таміла сприймає службу по-філософському. "Хто, як не я?" – риторично запитує вона.
Як служиться жінці в колективі чоловіків, які після бойових виходів не дуже стримують себе в словах і діях, як матері переживати розлуку з сином-підлітком, якому особливо важлива присутність рідної людини, яка найбільша мотивація для служби в ЗСУ – усе це в історії колишньої медичної сестри з Рівненщини, котра поміняла білий халат на піксельну форму.
"Коли почула назву бригади, в яку мене розподілили, з очей полилися сльози. Я просила командування: "Ні, не хочу в 128-му"
Крутий поворот у власному житті Таміла, медична сестра районної лікарні з 15-річним стажем, наважилася зробити шість років тому.
– Я завжди була на обліку в ТЦК як медична працівниця, й мені періодично пропонували піти в армію, але поки син був маленький, навіть думки такої не допускала, – пояснює Таміла. – А коли йому виповнилося 10, наважилася. Прийшов час, що треба було щось у житті змінити.
Перші три місяці жінка провела в навчальному центрі, проходила базову загальну військову підготовку. А далі по розподілу потрапила в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.
– Коли я почула назву бригади, мої очі зробилися великими, полилися сльози. Я просила командування: "Ні, не хочу в 128-му…". Нас на полігоні дуже ганяли, було важко, і я подумала, що в піхотній бригаді буде ще гірше. А виявилося, що в бойовому підрозділі набагато простіше й легше. Наскільки може бути просто й легко в армії…
Жінка відбула кілька ротацій у зоні бойових дій, під час однієї з них пройшла спеціальну смугу перешкод (дуже складну й виснажливу навіть для чоловіків) і отримала одну з найпрестижніших відзнак гірської піхоти – берет гірського штурмовика.
– В нашій бригаді це була перша жіноча група, що проходила смугу. Перед тим ми тренувалися 14 днів. У результаті інструктор сказав, що я впоралася швидше за деяких чоловіків, навіть назвав рекордсменкою, – розповідає жінка.
Повномасштабне вторгнення Таміла зустріла в пункті постійної дислокації бригади на Закарпатті. На той час вона служила в підрозділі, який вважається відносно тиловим. Однак через гостру нестачу медичних працівників у бойових підрозділах Тамілу відправили на підсилення в гірсько-штурмовий батальйон. Це сталося восени 2022-го, коли бригада вела контрнаступ на Херсонщині, піхота штурмувала ворожі позиції й несла важкі втрати.
– Я була санінструктором, і моя посада передбачала роботу на медичному пункті батальйону. Але я практично зразу почала їздити на евакуацію поранених, – пригадує жінка.
Із поля бою поранених на певну точку виносили бойові медики, а далі Таміла на транспорті підбирала їх і везла в стабілізаційний пункт. Виїздити доводилося в зону ворожого вогню, і одного разу евакуаційний екіпаж потрапив під обстріл російського танка. На щастя, вогонь був неприцільним.
– Першу допомогу я надавала в машині. Доводилося зупиняти кров при відірваних руках і ногах, накладати турнікети, вводити знебол. Бригада вела штурмові дії, хлопці гинули й на полі бою, і при мені. Усе робилося на адреналіні, і зараз мені важко згадувати ті події. Я не пам'ятаю облич хлопців, котрим допомагала, сама переживала страшний стрес. Але був випадок, який нагадав про себе пізніше.
Евакуювали молодого хлопчину з відірваною вибухом по лікоть рукою. Ми веземо його в машині, я надаю допомогу, а він сильно кричить, що його болить палець на відірваній руці, аж корчиться від болю… Ми вивезли його, все нормально. А через два роки, коли я поїхала в справах у фронтове місто, до мене підійшов молодий хлопець: "Добрий день! Ви мене не пам'ятаєте?" "Добрий день! Ні, вибачте, батальйони такі великі, всіх не запам'ятаєш…" Тоді він повертається до мене боком, і я бачу, що лівої руки по лікоть немає. "Ви мене тоді вивозили, дякую вам!". З ним було ще кілька хлопців, і вони теж починають дякувати: "Ви й мене вивозили…". "І мене…".
"Війна – це найгірше жахіття, яке лише може бути. Але я готова ще 6 років служити, тільки б мій син не бачив усього цього"
Перший контракт Таміли давно закінчився. У жінки була можливість звільнитися, незважаючи навіть на воєнний стан, але вона залишилася в бригаді.
– Служу далі. Я не жалію, що пішла в ЗСУ і навіть не думаю переводитися в якусь іншу бригаду. Чи справдилися мої очікування від армії як колишньої цивільної людини? У чомусь тут краще, у чомусь гірше. Війну не можна спрогнозувати наперед, тут усе не так, як у мирному житті. Іноді я засмучуюся через певні речі, але в цілому все десь так, як і передбачала.
Поки не набралася досвіду, було важко, а далі поступово втягнулася. Я не можу сказати, що в чомусь розчарована. Може тому, що дуже люблю свою роботу. Але є в ній дуже депресивний момент – багато хлопців, котрих я знала, загинули. І коли переглядаєш їхні фото, стає особливо важко…
Таміла й далі періодично їздить на евакуації, хоча, знову ж таки, посада начальника медичного пункту передбачає роботу на певній віддалі від активних бойових дій.
– Зараз практично ніколи не евакуюємо вдень. Виїжджаємо або по-сірому, або в дощ чи туман, щоб дрони не побачили. Часто бувало так – чуєш по рації характер поранення, а на місці виявляється, що допомогу треба надавати по-іншому. То зараз мені досить почути від чергового інформацію й моментально прокрутити в голові, який може бути стан пораненого, що може знадобитися в першу чергу, скільки потрібно екіпажів. Тобто, завжди треба бути готовим до чогось непередбачуваного.
Піхотні підрозділи більш як на 95% складаються з чоловіків, яким після активних бойових дій чи довгого перебування на позиціях буває непросто стриматися в словах чи діях. Тому жінкам тут нелегко. Однак на питання про спроби колег по службі нав'язати "неформальні стосунки в позаробочий час" Таміла має цілком конкретну відповідь:
– Я так скажу – до нас ставляться так, як ми дозволяємо. Чесно! Ми самі вибираємо свій шлях, свою модель поведінки. Тому як дозволяємо, так і ставляться. Це з моєї практики.
Син Таміли вже 6 років бачить маму наживо тільки під час її коротких військових відпусток. І це ще один армійський "тяж" для жінки.
– Йому вже 16, вчиться в ліцеї МВС, хоче працювати в поліції. По суті ще підліток, і хоча ми постійно на зв'язку, це такий період, коли особливо хочеться бути поряд – щось порадити, підказати, адже скоро почнеться доросле життя.
Син уже вищий за мене і щоразу, коли я їду у відпустку, зустрічає й проводжає з квітами. Ми багато їздимо, відпочиваємо на термальних курортах, у горах… Після війни, сподіваюся, теж будемо подорожувати. Мені чомусь дуже хочеться в Таїланд, – сміється Таміла. А далі знову стає серйозною. – Я вже 6 років у ЗСУ, і вони нелегкі для мене – дуже важкі. Тому що війна – це найгірше жахіття, яке лише може бути. Але я готова ще 6 років служити, тільки б мій син не бачив усього цього, тільки б йому не довелося воювати…
Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя