"Готуючись до звільнення зі служби, я думав назавжди піти з медицини". Історія невролога, який зміг подолати вигорання після фронту

"У моїй родині не було лікарів. Батько – священник, але дав мені повну свободу у виборі професії"

"З п'ятого класу у мене не було з біології нижче пʼятірки. Батько бачив це. Якось він приніс мені книгу з вищими закладами України і сказав: "Обирай що хочеш, чим зможу – допоможу"", – згадує Василь.

У 2005 році він вступив до Харківського медичного університету. Спочатку велике місто сильно виснажувало. В перші місяці майбутній лікар ходив із червоними очима й жахливим головним болем від незліченної кількості білбордів та вивісок – така була разюча різниця після спокійного Миргорода. Але водночас насичене життя у великому місті і досвід у гуртожитку загартували його.

В університеті Василь обрав спеціалізацію з неврології. Свою інтернатуру він проходив в Центральній клінічній лікарні, де його викладач сказав фразу, яку він запамʼяав на все життя:

"Мій наставник створив один із перших спеціалізованих інсультних блоків. За півтора року роботи там я не бачив жодного пролежня у важких пацієнтів – настільки крутою була організація. І якось він мені сказав: "Василю, з тебе невролога не буде, ти будеш головним лікарем". Тоді я лише посміхнувся", – розповідає ветеран.

Після інтернатури Василь викладав у коледжі, працював у приватних клініках Харкова, а згодом його запросили завідувачем неврологічного відділення у Люботин під Харковом. Паралельно почав вчитися на гештальт-терапевта:

"Колосальний відсоток людей іде до невролога насправді як до психотерапевта. Мені хотілося бачити людину як цілісний механізм, розуміти, що стоїть за фізичними розладами. Можливо, тут далися взнаки батькові гени – вміння слухати душі".

Потім був переїзд до Києва, одруження, народження дітей. Робота звичайним черговим лікарем у державній лікарні після завідування здавалася поверненням на "дно медичної ланки" – виснажливі чергування, по 15 інсультів за ніч у ковідний період. Василь відчував, що рутина затягує, і щоб не втратити потяг до розвитку, вступив до інституту отримувати другу вищу освіту з публічного управління. Але всі плани перекреслив лютий 2022.

Забравши дружину та дітей на рідне Закарпаття, уже 3 березня Василь стояв під дверима військкомату.

"У мене не було думки, що можна не піти. Так я потрапив у 128-му гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Нас відправляли ешелонами на Схід. Думали, їдемо на Маріуполь, але опинилися в Запоріжжі", – каже медик.

Спершу Василь працював на медичній евакуації, а згодом його відкомандирували в госпіталь у Запоріжжі. На той момент стабілізаційних пунктів ще не існувало – весь потік поранених ішов напряму до госпіталя. Василь виявився єдиним неврологом. Навантаження було таким, що перші півроку лікар взагалі не виходив за межі території.

"Високі стіни, колючий дріт. Щоб просто видихнути, я ходив на край території до смітників – звідти було видно захід сонця. Або ховався у друга в стоматологічному кріслі й засинав за три секунди, поки мене шукали медсестри по всьому госпіталю", – згадує Василь.

Справжнім випробуванням стали стабілізаційні пункти. Разом зі 128-ю бригадою Василь пройшов запеклий контрнаступ на Херсонщині.

"Насправді на стабіку мені подобалося більше. Надав допомогу, стабілізував – від епілепсії та інсультів до гострих реакцій на стрес – і передав далі. Але об'єми були шалені. За першу добу херсонського контрнаступу у нас було 286 людей. 100 повноцінних операцій на 4 хірургічних стола. Я тоді намотував понад 40 тисяч кроків за день", – ділиться медик.

Потім був Соледар. Місяць у суцільному пеклі, де кожне друге поранення було кульовим. Василь робив усе, що треба: вантажив, перев'язував, зупиняв кровотечі.

"Памʼятаю, як ми возили поранених на старенькій волонтерській машині. Крові та медикаментів хронічно не вистачало через хаос в організації тогочасного госпіталю, до якого нас прикомандирували"— ділиться медик.

За один лише місяць оборони Соледара бригада Василя втратила тисячу бійців – стільки ж, скільки за три місяці великого контрнаступу на Херсонщині. Саме там, спостерігаючи за розбіжностями в роботі різних медичних ланок, Василь зрозумів: медицина на війні – це насамперед про якісну систему управління.

На Херсонщині їхній керівник побудував ідеальну систему з нуля: пораненій людині на лобі малювали номерок, окрема людина відповідала за медичні карти, дані передавали по рації, процеси координувалися миттєво. На Соледарі ж через відсутність управління пацієнти годинами сиділи на ручних апаратах ШВЛ, бо госпіталі не могли їх прийняти.

"Він був у шоковому стані, кричав. І тут побачив мене, впізнав і просто видихнув"

Попри весь хаос, фізичне виснаження та тисячі втрат, саме на стабпунктах і в госпіталях Василь тримався за те, заради чого колись і пішов у професію – за врятовані життя. Багато з тих, кому він допомагав, досі знаходять його, дзвонять і дякують.

"Був один боєць, він потрапив до нас у важкому шоковому стані, у нього була апоплексія легені, чоловік просто кричав від болю й паніки. І тут серед усього цього пекла він побачив мене, впізнав, просто видихнув і заспокоївся. Ми швиденько поставили катетер, анестезіологи його завантажили, легеню розправили... Згодом, уже після відновлення, він знайшов мене й подарував на згадку ніж. Такі моменти не забуваються", – ділиться медик.

"Необхідна ротація. Тому що у людей дах зносить"

Після Соледара Василя знову повернули в госпіталь у Запоріжжі. На той час психіка працювала на межі. Навколо точилися розмови про хронічну нестачу людей, відсутність ротацій.

Коли у Василя народилася третя донька й з'явилися законні підстави для демобілізації, дружина почала наполягати на поверненні. Але сам процес звільнення затягнувся на півроку через сильний внутрішній страх лікаря.

"Я вигорів ущент і панічно боявся повертатися до цивільного життя"

"За майже 4 роки служби медиком я просто вигорів. Здавалося, ресурсу на цивільну практику не лишилось. Але я боявся йти, бо не хотів стикатися з ухилянством, поки хлопці на фронті закінчуються фізично. Ця прірва між тилом і фронтом жахала. Я серйозно думав взагалі піти з медицини", – відверто зізнається Василь.

Порятунком став дзвінок побратима, який розповів, що медична мережа "Добробут" запускає освітній проєкт – "Медосвіта для героїв". Програма пропонувала безоплатне фахове навчання для медиків-ветеранів у приватному закладі вищої освіти "Академія Добробут". Василь, який ще на стабпунктах побачив, як правильний менеджмент рятує життя, подав заявку за напрямом "Організація та управління охороною здоров'я".

Навчання стало для Василя можливістю побачити медицину з іншого боку – не лише з позиції лікаря, а й з позиції управлінця. Найбільше запам'яталися практичні заняття, під час яких учасники розбирали реальні управлінські кейси, порівнювали моделі охорони здоров'я різних країн та вчилися аналізувати роботу медичних закладів як систем.

"Для мене найціннішим було розуміння того, як будувати команду і налагоджувати процеси так, щоб система працювала незалежно від конкретної людини. Ми розбирали різні стилі управління, дивилися, чому в одних закладах усе тримається на ручному керуванні, а в інших процеси працюють стабільно навіть після зміни керівника. Зараз, коли я сам працюю на управлінській посаді, часто повертаюся до цих матеріалів", – розповідає Василь.

За словами ветерана, у війську авторитет часто підкріплюється посадою та званням, тоді як у цивільній медицині його потрібно вибудовувати через довіру, професійну репутацію та вміння працювати з людьми. Саме тому теми лідерства, побудови команди та організації процесів стали для нього одними з найпрактичніших під час навчання.

Окрім знань, програма дала йому професійне середовище однодумців. Навіть після завершення навчання учасники підтримують зв'язок, обмінюються досвідом і звертаються один до одного за порадою у складних робочих ситуаціях.

Вже четвертий місяць Василь керує медичним закладом у Києві. Він зізнається, що військовий досвід допомагає приймати рішення миттєво й чітко бачити слабкі місця в організації процесів. Хоча інколи ностальгія бере своє, і Василь трохи практикує як лікар.

"Я відчуваю, що на своєму місці. Програма "Медосвіта для героїв" витягнула мене з прірви вигорання та показала, що після служби є розвиток".