"Мій урок – моя кухня, що хочу, те і роблю". Як переможець Global Teacher Prize Ukraine Руслан Шаламов закохує дітей у біологію

"Школа – це вайб, це моя стихія", – каже Руслан Шаламов із Харкова.

Усміхнений, він розповідає про вчителювання і свою улюблену біологію з таким захопленням, що заснути на останній парті було б нереально.

Руслан Шаламов – 56-річний вчитель біології та екології наукового ліцею "Обдарованість", переможець конкурсу Global Teacher Prize Ukraine 2025 і автор сучасних програм для Нової української школи.

Він з дитинства марив наукою, а потім прийшов до шкільного класу в кримінальні 90-ті та назавжди залишився зі своїми учнями.

Шаламов вірить, що найкращі уроки – це не ті, де діти тихо сидять за партами, а ті, де вони ріжуть, клеять, ламають, спостерігають за природою і пізнають світ самостійно.

І хоч його експериментальний підхід нерідко викликає хейт, ефективність доводять десятки олімпіадників та випускників-науковців.

Як закохати дітей у природничі науки в епоху TikTok, чому вчителю варто бути трішки самозакоханим, що не так зі шкільними підручниками та як перейти від культу "зубріння" до дитиноцентричного навчання – Руслана Шаламова розпитала "Українська правда. Життя".

– Як ви прийшли у вчителювання?

– Нетипова історія. Я буквально народився зі словом "біологія" в роті. Я перший у родині, хто отримав вищу освіту й зацікавився наукою. Ще в дитсадку всім казав, що буду біологом, навіть не розуміючи, що це значить. У школі вже точно знав, що хочу бути вченим-біологом – і ніким іншим.

Закінчую школу, беру участь в олімпіадах, вступаю на кафедру біохімії Харківського університету – туди, куди мріяв. Витримав шалений конкурс, адже це були 80-ті. У моєму лексиконі не було слова "школа". Тільки біологія, тільки наука.

Але я закінчив університет у 93-му, пішов у лабораторію імунології Харківського інституту загальної невідкладної хірургії. Пропрацював 4 місяці – і жодного разу не отримав зарплату. Жити не було за що, навіть на метро не було. Пішов працювати в автосервіс. Але я швидко піднявся, і це не всім сподобалось.

Влітку 94-го була низка важких і карколомних подій, мені довелося ховатися. І мій старший друг, директор школи, сказав: "Іди до мене, перебудеш, трохи підзаробиш". У вересні я прийшов у школу, абсолютно нічого не розуміючи про цю професію, без педагогічної освіти – у мене класична наукова "хардова" освіта, без практик і курсів педагогіки.

Вересень я оговтувався, втягнувся в роботу. А в листопаді йшов після уроків, зупинився й сказав собі: "Шаламов, схоже, ти знайшов своє місце".

Мені так захотілося працювати з дітьми, що це навіть важко пояснити.  Потім я згадав про свою мрію, вступив в аспірантуру, але школу не покинув.Паралельно закінчив аспірантуру, захистив дисертацію, яка зі школою взагалі не пов’язана.

Після захисту в Інституті біохімії НАН одна з офіційних опоненток публічно запропонувала мені очолити відділ біохімії в Інституті кардіології імені Стражеска в Києві. Пропозиція була дуже серйозна, але я вже кілька років працював учителем, вдома мене чекали переможці олімпіад, і я не зміг залишити дітей.

На восьмому році роботи в школі, у 32 роки, я отримав звання "Заслужений учитель України". На той момент був наймолодшим, хто його мав, адже підготував першого і не останнього призера міжнародної олімпіади з біології.

З того часу я постійно в освіті. Продовжую вчити дітей – це моя основна робота й моя стихія.

– До яких ще проєктів ви долучені?

– Я співавтор державних стандартів Нової української школи, зокрема концепції природничої галузі. Зараз міністерство виклало оновлені концепції – я теж серед співавторів.

Також очолюю перевірку робіт українських учнів у міжнародному дослідженні PISA. Ми вже перевірили наші роботи, відправили в загальний пул, а результати отримаємо наприкінці 2026-го.

Пишу підручники з біології, книги для вчителів, зошити, методичні матеріали. Працюю як експерт в "Освіторії" та в інших освітніх проєктах, які реально допомагають українській освіті.

Кілька років викладав у педагогічному та медичному університетах біологію, генетику, паразитологію. Але школа – це вайб, це моя стихія.

– Як ви адаптуєтеся до різниці між "високою" наукою і біологією для школярів?

– Коли я працював у фізико-математичному ліцеї в Харкові, там навчалися діти з 5 по 11 клас. А тепер я у науковому ліцеї, який раніше брав дітей з 8-го по 11-й. Минулого року Нова українська школа дійшла до 7 класу – це початок предметного навчання, коли з’являються фізика, хімія, біологія, географія. Я запропонував: якщо ми хочемо мати сильних учнів, треба брати з 7-го.

У нас фантастична адміністрація – ми друзі. Я сказав директору: "Я писав стандарт, мушу по ньому відпрацювати". Він погодився, переконав засновника – Харківську обласну раду. Коли стало ясно, що ми набираємо 7 клас, я прийшов і кажу: "Раз уже я цю кашу заварив, давайте я спробую бути класним керівником". А я ніколи ним не був.

Колеги дивувалися: "Ти ж казав – що завгодно, тільки не класне керівництво". Але відчув, що хочу. І мені дали цей клас. Зараз вони вже у 8-му. Я кайфую. Ми створили справжню спільноту.

Оскільки ліцей науковий, ми можемо творити, що хочемо. Я зробив свій клас математично-біологічним – таких узагалі немає. Діти вивчають поглиблено математику й біологію. Раніше я мав групу своїх біологів – це спорт високих досягнень, не масова фізкультура. 

Є в нас і окрема історія про математика. Це наш випускник – закінчив Харківський університет, магістратуру в Берліні, аспірантуру в Марселі, захистив докторську з математики. У 2022 році, коли почалася війна, він кинув усе і повернувся в Україну. Прийшов до нас і сказав: "Хочу вчити дітей тут". Ми його взяли, і я зробив усе, щоб він працював саме в моєму класі.

Я – Руслан Васильович, і діти мене називають РВ. Він – Роман Вікторович. РВ-старший і РВ-молодший. Ми обидва ведемо профільні предмети, і він також зрозумів, що з дітьми круто.

– Як ви будуєте спільноту з дітьми?

– Складна історія. Я написав чимало книжок для вчителів – не сухі конспекти, а з ідеями, як будувати власну систему роботи. Але користуються ними лише невелика група вчителів біології. І я зрозумів чому.

Мене ніхто не вчив бути вчителем. Я не маю педагогічної освіти, я навчився у дітей. Дивився, що їм цікаво, і в мене вийшло. Але свій досвід я не можу передати, бо так, як я роблю, можу тільки я. Це не добре і не погано – просто так є.

Як із футболістом: один з дитинства тренується за методикою, а інший грає "дворовий футбол" і виграє. Але якщо його "перетренувати", він стане посереднім.

Так само й зі мною – я дію інтуїтивно. Діти кажуть, що їм цікаво. У фізмат-ліцеї, де я раніше працював, учні часто поверталися після випуску просто поговорити.

Одного разу спитав їх: "Чому ви приходите до мене, ви ж не вчилися в мене?". І один хлопець сказав: "Руслан Васильович, ви ніколи не закінчуєтеся. Ви завжди актуальні". Тоді я зрозумів, що роблю, хоча раніше це було неусвідомлено. Вони відчувають, що я на одній хвилі.

Я в школі вже 31 рік, мені 56, але я не відчуваю різниці у віці. Біологічно – так, а всередині ні. Мої друзі – це мої колишні учні. Ми різні за віком, але рівні у спілкуванні. У багатьох із них уже свої сім’ї, діти, але ми залишаємося близькими. Усе моє коло спілкування виросло зі школи.

– Чому багато вчителів, які молодші за вас, психологічно відірвані від учнів?

– Це питання мене завжди цікавило. Про біологію я можу пояснити все – як старіє організм, як змінюються клітини. А от як старіє ментальність – не знаю, я не експерт.

Думаю, як і з тілом, хтось старіє швидко, а хтось залишається молодим. Напевно, і з ментальністю так само. Є люди, які ще в школі вже "дорослі мужики", а є ті, хто залишається молодим усередині.

Я не знаю, чи я ментально молодий, але точно знаю одне – дітям зі мною цікаво. Вони йдуть до мене, і я цьому завжди радий. Я часто кажу: "Зі мною без п’ятачка дружити неможливо. А мій п’ятачок – це біологія. Хочеш доступ – вчи!" І вони вчать.

– Як ви закохуєте дітей у біологію?

– Тим, що сам закоханий у неї. Коли мені щось подобається, я розповідаю про це захоплено, з любов’ю, що не полюбити просто неможливо. А як це масштабувати – Бог його знає.

– А як ви без зубріння досягаєте високого рівня знань?

– Для олімпіад, звісно, треба багато вчити. Але тут не про зубріння, а про розуміння. У біології важливо не просто пам’ятати, а розуміти, як це працює. Базу треба знати, але головне – вміти мислити. Тоді навіть якщо не знаєш точної відповіді, можеш зробити припущення, здогадатися.

Колись джерелом знань могла бути одна книжка, часто застаріла і в дефіциті. Освіта була знаннєвоцентричною: треба вивчити "від сіх до сіх". А інша система освіти – дитиноцентрична. Її мета – розвиток дитини, поштовх до успіху.

Дитина має розуміти, навіщо їй це сьогодні і де вона зможе це застосувати завтра. Коли розумієш, чому ти став кращий сьогодні, порівняно з собою вчорашнім, тоді це справжня освіта.

– А як ви пояснюєте дітям, якщо вони кажуть: "Для чого мені ця біологія?"

– Взагалі не до мене запитання. Ніколи в житті жоден учень мені не поставив такого запитання. Ніколи, чесно вам говорю. Я працюю у фізмат-класах, у загальноосвітніх, у хіміко-біологічних – у різних. І ніхто ніколи не запитав мене "навіщо".

Я знаю про це від колег, які часто стикаються з цим. А я не знаю, що відповідати, бо в мене такого не було. Або їм цікаво, або, може, комусь страшно. Але я не страшний – я добряк по характеру.

Навіть із дисципліною. Коли вчителі кажуть: "Клас стоїть на вухах, уроки зривають", я питаю: "Ми точно про той самий клас говоримо?" Не розумію, як це може бути. Я приходжу, відкриваю рот – і все, немає проблем. Ніколи не було, щоб я кричав чи сварився.

Чому це працює, як я це роблю – Бог його знає. На інтуїції. Я думаю, що діти бачать перед собою непоганого успішного чоловіка. Заслужений учитель уже 23 роки, кандидат наук, купа підручників написано. До війни мав успішний освітній бізнес – інтелектуальні ігри для дітей. Після війни буду відновлювати, зараз заморозив – якщо хтось хоче витратити пару доларів, хай краще віддасть їх ЗСУ.

Я приїду після вручення, вони це все дивилися. Вашого вчителя назвали №1 в Україні. Круто? Напевно, так. Хочеться бути схожим? Напевно, у деяких місцях так. І тягнуться, напевно, саме за цим.

А коли приходиш і кажеш "дивіться, хто ваш учитель", гордо себе несеш, поважаєш себе – тоді все інакше. "Я гідний того, щоб мене поважали. Ти мусиш захотіти бути таким, як я, бо я – дорога до успіху". Тоді не треба нікого примушувати нічого робити. Тоді ніхто не скаже: "Нащо це треба?".

– Але ж не всім дітям подобається біологія. Що б ви порадили таким дітям і їхнім батькам?

– Припустимо, дитина класно справляється з англійською – перша в класі. А математика кульгає. У вас є можливість найняти лише одного репетитора. З якого предмета візьмете? З англійської.

Це і є дорога до успіху – підсилювати сильну сторону. Якщо щось не йде, не треба "виправляти", треба підсвітити те, що виходить. Якщо ви бачите, у чому дитина сильна – підсилюйте це ще більше, дайте їй привід бути успішною. Це круто. Це і є розвиток.

Якщо не знаєте, що саме її, – шукайте. Розмовляйте, водіть до психологів, кар’єрних радників. Є методики визначення нахилів, здібностей. Дізнавайтеся про дитину.

Є ще один класний шлях: проби й помилки. Музична школа, футбол, гурток техніків, юні натуралісти, археологи – будь-що. Водіть, показуйте. Десь загориться.

Буває рання акцентуація, як у мене. Мені в дитинстві нічого не було цікаво, крім біології. Потім уже зрозумів, що важливі й фізика, і математика. Рання акцентуація трапляється рідко. Це не добре і не погано – просто факт. Так сталося в моєму житті. А більшість дітей не знають одразу, що їхнє. І треба допомогти дізнатися.

– Вчителі кажуть, що зараз менше дітей цікавляться природничими науками. З вашого досвіду, яка частка ваших учнів має нахили й бажання до природничих наук?

– Біологія – це основа медицини, і це правда. Біологію треба добре знати, щоб вступити в медичний університет. Тому це вагомий сегмент, бо медицина популярна.

Є невеликий прошарок дітей, які захоплені біологією – або вчитель трапився гарний, або вони самі відкрили в собі нахили. Є сегмент тих, хто бачить себе в харчовій промисловості, біотехнології, ветеринарії, сільському господарстві – основа цього теж біологія.

Загалом їх не так багато, бо не можуть усі бути біологами. Інша річ – у моїх класах їх аномально більше. А в геніальних учителів фізики чи математики, напевно, аномально більше фізиків і математиків. У кожного своє.

Буває, що дитина, може, і не стала б біологом, якби не зустріла мене. А так – або поламана доля, або навпаки – ощасливлена. Але навчаючись у мене, досить важко не знайти себе в природничому.

Ось, наприклад, 2012 рік. Ми з колегою, автором підручників із хімії, вели хіміко-біологічний клас: я – біологію, він – хімію. Із 30 учнів 24 пішли за спеціальністю. Семеро стали хіміками, решта – біологами або медиками. Один зараз професор у Франції, інший – військовий, очолює медичну службу на фронті. Він навіть записував мені ролик, коли я готував відео на конкурс. Коли два "монстри" працюють – є результат.

– Розкажіть про найцікавіший урок, який ви проводили.

– Зараз пококетнічаю, скажу – я нецікавих не проводжу.

Є, безумовно. Колись на початку 2000-х обласний Інститут удосконалення вчителів, який зараз уже так не називається, повадився до мене двічі на семестр водити на урок групи вчителів, які проходили курси.

Тоді це було з відривом від роботи – вчитель на місяць ішов на навчання, зарплата зберігалась. І цілу групу вчительок заводять до мене: "Подивіться, як працює гарний учитель".

Мій урок – це моя кухня, що хочу, те й роблю. Хочете зрозуміти якість моєї роботи – відслідкуйте моїх випускників. Де вони в житті, наскільки стали успішними. Не біологами – не в тому справа. Скільки серед них нещасних, а скільки – успішних. От і буде вам показник моєї роботи.

А водять і досі – дивляться уроки й оцінюють учителів саме за ними. Я цього, чесно, ніколи не розумів. Але якщо вже водите до мене вчителів, то мені завжди цікаво, мені треба кураж – чим більше публіка, тим більший азарт. Ми з дітьми сідаємо і вигадуємо щось.

Був у мене чудовий клас. Тема – клітина, що там усередині. Ми зробили розсадку таку, ніби ми – клітина. Там органелки, везикулярний транспорт, усе рухається, діти переміщуються, щось показують. Вийшло "вау".

До сих пір мені кажуть вчительки: "Ви змінили моє уявлення про урок".

Я й сам передивився багато уроків як член журі "Учителя року" чи атестаційних комісій. Є цікаві, менш цікаві, новаторські, класичні. Усі хороші, але я не розумію, навіщо на це дивитися. Де результат?

Це як прийти до хазяйки й оцінювати, як вона моркву та буряк порізала в борщ, а борщу не дали спробувати. І ти пішов і поставив їй оцінку за борщ, якого не бачив.

– Але все-таки уроки теж мають значення і впливають на ставлення до предмета.

– Впливають. Є такий проєкт "Зміст", який курує найбільша фінська неурядова неприбуткова організація FCA. Він готує нас до старшої профільної школи, яка почнеться з 2027 року. Я там керую природничою галуззю. У мене фантастична команда із молодих українських вчителів, я у захваті від них.

Ми розробили інтегрований курс природничих наук для старшої профільної школи для неприродничої галузі. І отут ми написали уроки, прямо сценарій. Не конспект, а сценарій – для учнів і для вчителів окремо.

Безкоштовно, у вільному доступі кожному вчителю. Там і завдання, і активності прописані, і поради для вчителів, як це організувати. Підручник не треба, і завжди можна щось поміняти під себе. Наприклад, десь ми помилилися, ніхто не застрахований, або змінилися погляди – відкриття ж стаються часто.

Підручники раз на 5 років друкують, ти вже нічого не виправиш. Я думаю, що від підручників ми будемо потихеньку відмовлятися.

Зараз 30 закладів України пілотно працюють за нашими уроками. У різних школах, у різних регіонах України всі в захваті.

– У чому перевага інтегрованого курсу природничих наук, порівняно з окремими предметами?

– Ви вчитеся в гуманітарному класі – історичний, літературний, мовний, англійськомовний. У вас є 4 години на всю природу. І прикиньте: у вас 4 різні предмети по одній годині на тиждень. Ви втрачаєте навчальний час – ні про що.

Коли я заходжу в клас рідше, ніж два рази на тиждень, то кожного разу мені треба нагадувати, хто я такий, як мене звати і з якою фігньою я до вас прийшов.

Коли у вас є 4 години одного предмета, один учитель – це дві пари або чотири окремі уроки. У вас цей курс – це не окремо фізика чи хімія, яку ви боїтеся вивчити. А це природничі науки, де мета курсу – навчити майбутнього неприродничника цивілізовано взаємодіяти з природою.

Ресурси не безкінечні. Ми мусимо давати раду собі зараз і дбати про майбутнє покоління. Кожна культурна людина має знати: не випилювати ліси, як завгодно, не продавати надра, кінець-кінцем, не кидати недопалки повз смітник або упаковки від морозива. Елементарні речі.

І додатковий бонус – показати, як функціонує природний світ, майбутньому неприродничнику, який останній раз у житті вивчає щось про природу, бо далі піде на філфак. Він буде вчити, як функціонує соціум, світ слова або світ права і закону. Але йому треба елементарні уявлення про те, як функціонує природа навколо.

Наприклад, коли народите дитину, її треба щепити, а не вигадувати історії, що від щеплення аутизм виникає або ще якусь ахінею, якої повно.

– Як ви поєднуєте написання курсів, підручників, різні проєкти і викладання?

– Я зібрався жити вічно, поки все йде нормально. Колись сили закінчаться, безумовно, або помру ще повний сил. Не знаю, що краще, поки не пробував.

Щодо таймінгу – так, я дуже зайнятий. Щоб зі мною зустрітися друзям, десь там по келишку пива випити, треба домовлятися. Правда, в мене й друзі такі – всі зайняті. Яке їхало, таке й здибало.

Я поміняв таку купу робіт. У мене трудова книжка давним-давно закінчилася. У Радянському Союзі сказали б, що "літун". Тільки школа може тримати довго.

– Що вас тримає у школі?

– Діти. Діти дають спілкування. Це такий драйв. Коли я отримав сьомий клас у керівництво, у мене народилася асоціація… Напівзаборонений сьогодні професор Преображенський, щоб омолоджувати людей, пересаджував їм статеві залози мавп. А я собі пересадив сьомий клас. Отако працює.

У мене енергії з’явилося більше, ніж було до того: писати, консультувати, їхати на тренінги до вчителів, ролики знімати. Я бачу в освіті багато проблем, тому за це беруся. І вирішую їх, щоб мені було простіше жити на основній роботі.

– Багато вчителів, особливо державних шкіл, скажуть: у нього час є, а в нас купа папірців, позашкільні заходи.

– Я знаю про всі папірці. От коли вчителі починають говорити, що їм багато папірців, я запитую – конкретно що, скажіть мені? Що саме ви маєте на увазі? Журнал заповнити? Вибачте, це наші посадові обов’язки. Які ще папірці?

Не знаю. Я ніколи в житті ніяких папірців не бачив, чесно. Якщо приходив хтось і натякав, що треба оте от, я завжди говорив: покажи мені документ, де це написано. Не ти придумав, а документ – наказ міністерства, інструкція з посадових обов’язків, постанова Кабміну.

Якщо там чітко написано, що я мушу це зробити – зроблю або звільнюся, бо не вмію такого. А коли вчителі кажуть: "От завуч прийшов, сказав, змусив" – що значить "змусив"? Ви дозволили йому вас принизити.

Звісно, вас будуть пресувати. Але якщо ви гідна людина і даєте відсіч усьому, поводитеся гідно відносно себе, то хто ж до вас прийде, хто вам які папірці дасть?

– Які основні проблеми заважають вчителям і дітям прийти до дитиноцентричної освіти?

– Ми йдемо до неї. Власне, перехід від знаннєвоцентричної до дитиноцентричної освіти зараз відбувається у всьому світі. Хтось раніше почав, хтось пізніше. Не знаю, що там в Афганістані, Північній Кореї чи в наших придурків-сусідів. Але цивілізований світ іде отак.

І те, що є люди, які досі не зрозуміли сутності реформи, – це проблема браку комунікації з боку розробників. Міністерство освіти й науки України погано комунікує з учителями, хоча хоче краще.

Проблема – в нерозумінні сутності. Коли на тебе навалюють згори: роби те-то, а ти не розумієш, для чого. Ти типу робив, у тебе виходило, завжди було нормально. "Я 30 років так працюю, ти мене будеш учити, що я мушу щось по-інакшому робити?" Якщо чесно – так. Ти 30 років працюєш, ти задоволений? Ні.

Як одна мені вчителька зарубіжної літератури кричала прямо на семінарі: "Діти і так читати не хочуть, а ви ще хочете щось міняти". Кажу: "А чи не оксюморон у вашій фразі? Діти і так не хочуть читати – і ми хочемо щось міняти, щоб хотіли читати".

Вона почервоніла, зрозуміла. Але підтекст був зрозумілий – я не розумію, що ти хочеш.

Брак комунікації – дуже серйозна річ. "Освіторія" робить безмежну справу в цьому плані – знімають відеокурси, беруть класних експертів, які пояснюють учителям, навчають, підвищують кваліфікацію.

Зараз, слава Богу, можна вибирати місце, де ти підвищуєш кваліфікацію. Раніше це був обласний інститут підвищення кваліфікації, а зараз – будь-що.

Так можна вирішити першу проблему – супротив реформі через брак комунікації. Кожен учитель, якщо його спитати, чи хоче він, щоб його учні були успішними, скаже: "Звичайно, хочу". А як це зробити? "Не знаю". Це дуже серйозна проблема.

Друга – відсутність якісних навчально-методичних матеріалів: підручники, книжки для вчителя, зошити для учнів, допоміжні матеріали тощо.

Зараз великий проєкт робить "Освіторія" – напрацювання компетентнісних завдань. Власне, моя освітня мрія – навчити вчителів біології це робити. Мені обіцяють, що витратять на це мільйон.

– Що це має бути за курс, який передбачає ваша освітня мрія?

– У мене освітня мрія – курс для вчителів біології із конструювання компетентнісних завдань. Це важливо і абсолютно обов’язково для того, щоб оцінити рівень сформованих компетентностей – куди ми рухаємося і як.

Бо те, що зараз ми бачимо на ринку… Йдеш, береш книжечку "Компетентнісні завдання з біології". Відкриваєш: "До якої родини належить соняшник?" А) айстрові, Б) капустяні, В) пасльонові. Ви про що? Це ж зовсім інше.

Компетентнісне завдання – це розлоге завдання, де є історія, є контекст, і ти не мусиш знати відповідь до того, як тебе почали запитувати. От що головне. Ти мусиш прочитати, зробити висновок і обрати відповідь або написати її. Йдеться про застосування того, що ти щойно вивчив. А може, навіть і не вивчив, а вивчиш, коли будеш розв’язувати завдання, коли прочитаєш.

Це робота з текстами. Те, що у світі називають компетенціями, у нас у концепції Нової української школи і в законі називається наскрізними вміннями. Наскрізними – тому що вони тобі корисні все життя.

Це, наприклад, читання з розумінням, отримання інформації з нетекстових джерел, уміння встановлювати причинно-наслідкові або логічні зв’язки, уміння виділяти головне, керувати емоціями, брати на себе відповідальність, діяти в групі відповідно до ролі тощо.

Це корисні речі протягом життя кожній людині. Але ми їх мусимо у школі сформувати засобами своїх предметів. Те, що вони читають на моїх уроках біологічні тексти й відповідають на біологічні задачі, – вони вивчать певну кількість біології. Але це навчить їх читати з розумінням.

Тобто якщо вони навчилися цього на біології, на фізиці, на історії, на літературі – є висока імовірність, що, вийшовши зі школи й отримавши якийсь інший текст, вони зможуть його прочитати і зрозуміти. Оце важливо. Метапредметні навички завжди важливіші, ніж будь-які предметні.

– Як би ви описали проблему з навчальними матеріалами, з підручниками? Вони занадто теоретичні?

– Занадто знаннєві. Підручник – це окремий жанр навчальної літератури. Є довідники, словники, енциклопедії, посібники й підручники. Вони по-різному називаються не просто так – це різні жанри.

Відкриваю підручник, а кожен абзац починається словом, виділеним жирним, і після нього тире. Я кажу: це словник, це не підручник. Вчительки радіють: "Ура, він легкий, дітям легко заходить, бо коротко і ясно". А я кажу: ні, це словник з іноземної мови. Вам цікаво його читати? Ні? І мені ні.

Дітям – теж. Вони бачать: "мітохондрії, рибосоми, мізосоми, пероксисоми…" – якісь іноземні слова. Далі йдуть визначення. Хто це буде вчити? Це нецікаво. Є енциклопедії – про різноманітність світу: про річки, моря, природу. Цікаво читати? Так, буває, якщо добре написано. Але це про кругозір, а не про розуміння.

Підручник має містити навчальні тексти. Він мусить дати відповідь на два питання: "Чому сьогодні ми так думаємо?" і "Чому я, коли про це дізнаюся, стану кращим, ніж був до цього?" Який підручник дає відповідь на ці запитання? Майже жоден.

"Чому сьогодні ми так думаємо" – це щоб знання не падали з неба. Не просто "Діти, запам’ятайте: клітина має ядро, ядро виконує таку-то функцію".

А давайте підведемо дітей самих до цього відкриття. Дамо їм навчальний текст, порівняємо клітину з містом – де є дороги, будинки, склади, мерія, лікарня, сміттєпереробний завод. Покажемо картинку. Запитаємо: це складна система? Так. Чи потрібне їй керування? Так.

Отже, всередині клітини є щось, що керує нею. Що це в місті? Діти скажуть – мерія. Ми вже їм показали місто, намалювали. І в клітині є така структура – ядро. Там міститься спадкова інформація. Краще, ніж просто "запам’ятайте"?

Що означає "керування"? Як мерія керує містом? Є мер, заступники, кожен відповідає за свою галузь: опалення, сміття, школи. А що тут? Тут теж керування. Давайте заглянемо всередину клітини, відкриємо для себе, як це відбувається. Це навчальний текст.

Підручники мають містити саме такі тексти – не енциклопедичні, не словникові, не конспектні, не посібникові. Коли автори кажуть: "Діти не люблять читати довгі тексти, тому ми зробили наші параграфи короткими – дві сторінки, зверху текст, знизу зображення. Це особливість нашого підручника", я кажу: це не особливість підручника, це особливість верстки. Пофіг, де стоїть картинка, аби вона стояла там, де треба, щоб поруч у тексті було написано, що вона ілюструє.

Коли ми вперше брали участь у PISA, міжнародні експерти помітили: українські діти замість відповідей просто копіюють частину запитання. Вони зацікавилися – дайте підручники для 9 класів. Принесли, переклали по параграфу. Вони говорять: "Ви що, в 9 класі вчите дітей читати й переказувати тексти?"

Параграф "Клімат Африки" – питання: "Опишіть клімат Африки". Параграф "Будова клітини" – питання: "Опишіть будову мітохондрії". Та це ж просто переписати абзац!

Домашнє завдання: "Дайте відповідь на перше питання" – і дитина переписує перший абзац у зошит. Експерти були в шоці. Я дав свій підручник "Біологія 9 клас", 2017 року. Вони подивилися – кажуть: "О, нормальний".

А багато вчителів його захейтили: "Дуже складний, треба весь час думати". А тут – коротко і зрозуміло. Я кажу: це не підручник, це конспект з іноземної мови. Ви хочете, щоб діти складали вірші, а вони ще абетку не вивчили.

Кажуть: "У тебе там таке складне, нічого не спишеш". А я кажу: слухайте, до всіх підручників є ГДЗ. Я б їх конституційно заборонив, бо це вбиває все. У моїх підручниках – жодного ГДЗ, принципово.

Мені пропонували: "Напиши, отримаєш гроші, буде шалений попит". Я казав – ні, принципово ні. Бо я проти. Шукайте когось іншого. І всі відмовилися, бо там думати треба.

Скільки було хейту від батьків: "Що він понапридумував? Де відповідь на питання в параграфі? Треба думати, а я хочу, щоб моя дитина просто переписала і здала". Це жахливо.

Навіть елементарні запитання у моїх підручниках – такі, на які не можна просто списати. Відповідь є, але поки не зробиш хоча б один крок, не знайдеш її. Отак треба. Але це подобається не всім.

Багато кому зручніше: прийшов, переказав текст, діти переказали твій переказ, усіх оцінив – і все. А для чого це? Ніхто не знає. Але це все знаннєцентричне – не про розвиток, а про ретрансляцію.

– Вчителі кажуть, що дітям не цікаві природничі науки. Мовляв, як їм розповідати про мітохондрію, коли є ТікТок?

– Зацікавлювати.

Уроки наших природничих предметів мають відрізнятися від усіх інших сильніше, ніж математика від фізкультури. Якщо на уроках діти просто сидять, а вчитель біля дошки щось пояснює – значить, уже щось не так.

Діти мають різати, клеїти, ламати, переливати, насипати, палити – що завгодно. Якщо хтось скаже, що в нього немає техніки – є. Поки є пластикові пляшки й пластянки, техніка є. З ними можна зробити буквально все. Так, я ходжу з мішком усякого мотлоху по школі, бо я прийшов, роздав, і діти цим займаються.

Якщо це біологія, то вони не мусять випускати з рук біологічні об’єкти: гілки дерев, яблука, коренеплоди, бульби, комах, колекції листя, квітки. Серце хочемо вивчити – людське серце на біології людини. У мене такі уроки, і в багатьох моїх колег, починаються з походу на базар, де ми купуємо або свиняче, або бичаче серце. Ріжемо, дивимося – наше серце точно таке саме.

Якщо ти його потримав у руках, розрізав і побачив ті чотири камери – скільки б не показував на дошці картинки, це зовсім інше. Коли ти сам відкрив, подивився на клапани, на судини – це твоє відкриття.

Немає справжнього – зробіть модель. На аркуші, тут гофра, тут пляшка з-під води – і вже ціла система органів. Можете наливати, випускати, показувати, як воно працює. Зробіть це цікавим. Зробіть так, щоб діти працювали руками й головами, а не слухали ваші перекази.

– Як ви бачите українську школу через 10 років?

– Не знаю…

– А своє життя?

– Діти кажуть, що куплять мені будиночок на Мадейрі. Але я не знаю, чи я захочу. Я так хочу працювати, чесно, що про відпочинок поки не думаю. А так, може, і поїхав би на Мадейру.

– Що для вас особисто означає, що вас назвали найкращим учителем України?

– Я один із десяти. Нас десять, і ми однакові. Те, що я "переміг", – це просто означає, що мені дали більше грошей. Але я такий самий, як вони – рівний серед сильних. Це дуже круто. Я в захваті від усього, що відбувалося.

Текст: Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"

Фото: Олександр Чекменьов, "Українська правда"