"Попри все лайно, яке пройшла у війську, я лишилася собою": одкровення героїнь фільму "Як ти там живеш?"
На початку березня ГО "Землячки" провела закритий показ документального фільму "Як ти там живеш?", у якому представлені відверті розмови із 5 захисницями.
Як жінки боронять Україну, про що мріють, чим обурюються і як тримаються в нескінченному вирі боротьби та горя – усе це звучить у стрічці, відзнятій у серпні 2024 року на Донеччині.
Фільм продюсував Андрій Колесник, Ксенія Драганюк виконувала завдання сценаристки та журналістки, а Марʼя Дар була відеоператоркою та режисеркою монтажу.
Більшість територій, де проходили зйомки, вже окуповані росіянами. У деяких бійчинь уже змінилися місця служби чи навіть позивні, але незмінною залишилася важка праця у Силах оборони.
Під час панельної дискусії на показі героїні фільму знову зустрілися та рефлексували про сексизм у підрозділах, побратимство, підтримку і пам'ять про війну.
У розмові, яку модерувала головна редакторка "Української правди" Севгіль Мусаєва, взяли участь:
- Світлана з позивним "Фенікс" – командирка взводу, операторка FPV-дронів;
- Елизавета "Лу" – командирка взводу медичної евакуації медичної роти;
- Валерія "Козирна" – командирка відділення БПАК у десантно-штурмових військах;
- Анастасія "Капібара" – медикиня евакуації 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади;
- Наталія "Вільна Птаха" – заступниця командира роти.
Як війна змінила героїнь
Військовослужбовиця на псевдо "Вільна Птаха" каже, що за роки повномасштабної війни змінилося майже все.
"Змінилися мрії, змінилося бачення свого майбутнього, змінилося розуміння себе. Не змінилося тільки, напевно, рішення, стійкість і характер.
Більше не викладаєш гітару, більше не думаєш, що ти тільки гуманітарій. Виявляється, можна бути і гуманітарієм, і техніком, і дронщиком, і всім, чим завгодно.
Я не думаю, що це на гірше. Я думаю, що це тільки на краще, тому що ми є тут і зараз", – міркує захисниця.
У відповідь на запитання, що найважливіше вона зрозуміла про себе за весь цей час, жартує: "Я люблю більше собак, ніж людей".
Захисниця "Капібара" також каже, що не сумує за собою з початку повномасштабної війни. До речі, у фільмі вона мала позивний "Щастя", а новий – отримала нещодавно.
"Я одна з небагатьох, хто може похвалитися стабільністю. До 24 лютого я працювала на Донецькому напрямку, повномасштабне вторгнення я зустріла на Донецькому напрямку. І вгадайте, де я зараз – на Донецькому напрямку.
Я стабільно займаюся медициною. У плані роботи змінилося аж нічого. Але внутрішні зміни, постійні трансформації, нові досвіди, нові люди, розчарування і відкриття – це те, що відбувається з тобою весь час, допоки ти живеш. І це точно не про якісь дати", – ділиться "Капібара".
Під час повномасштабної війни до військової прийшло найважливіше усвідомлення. "Капібарка, бляха, набагато сильніша, ніж їй здається", – говорить вона.
Захисниця "Козирна" каже, що виросла на цій війні. Вона пережила окупацію ще з 2014 року, і саме це дало їй розуміння, що потрібно брати участь у боротьбі.
"Війна зробила мене дорослішою", – рефлексує захисниця.
Також війна навчила її цінувати дуже прості речі: випити кави, посидіти в тиші, погуляти.
Захисниця "Лу" додає, що за час повномасштабної війни у неї особливо змінилася самоідентичність.
"Найважливіше, що змінилося, – це моя самоідентичність як українки. Я виросла в зросійщеному колі, і воно дуже впливало. Але коли я змогла сама вирішувати, я зробила свій свідомий вибір – і, власне, я тут.
Я неймовірно пишаюся, що віднайшла свою національну ідентичність. Мені здається, я розірвала порочне коло всіх своїх минулих поколінь", – каже вона.
Жінка пригадує, що коли мобілізувалася, дала собі обіцянку залишитися собою. І це їй вдалося.
"Я обіцяла собі, своїм друзям, що не втрачу себе. Попри все лайно, через яке я примудрилася пройти у війську, я залишилася собою", – радіє "Лу".
Захисниця "Фенікс" ділиться, що до війни будувала фундамент свого майбутнього і мала багато планів. Але зараз її мрії – набагато простіші.
"До війни я збудувала ідеальний, як на мене, фундамент для свого майбутнього. Я мала амбіції, мрії, які дуже успішно втілювала в життя.
Наразі я мрію тільки бачити, як росте моя молодша сестра... Щоб мама не плакала більше через мене. І частіше відвідувати могилку свого тата, якого вже немає", – говорить бійчиня.
Чи стала жінка нормою у війську
Під час панельної дискусії звучить запитання: чи стала жінка нормою у війську? Тим більше нині, коли у Силах оборони щонайменше 86 тисяч військовослужбовиць.
Учасниці ділилися власним досвідом і погодилися в одному: інколи жінкам досі доводиться доводити свою професійність в армії.
"Коли приходиш у підрозділ, тобі потрібно довести, що ти дійсно можеш виконувати бойові завдання і гідна бути тут.
До дівчат ще багато років будуть ставитися скептично. Будуть перевіряти, наскільки ти стресостійка і психологічно готова працювати в чоловічому колективі", – вважає "Вільна Птаха".
Водночас, за словами захисниці, ставлення змінюється, коли люди бачать роботу і професійність.
"Якщо дійсно прийшла працювати, хлопці бачать твою роботу і розуміють, що ти тут заради перемоги.
Згодом починається новий етап – коли тебе вже не випускають на бойові не тому, що сумніваються в твоїх силах, а тому, що бояться втратити", – додає спікерка.
Її посестра "Капібара" зауважує, що проблему сексизму не можна розглядати лише в контексті армії.
"Жінці чи чоловіку, бойовій одиниці – кожному однаково потрібно довести свою цінність і показати себе у війську.
Військо – це зріз суспільства. І коли ми говоримо про сексизм у війську, то він існує і в звичайному соціумі", – вважає військова.
На думку захисниці, у Силах оборони особливо цінна взаємопідтримка між жінками.
"Мабуть, немає більшого фаната своїх посестер, ніж я. Мені пощастило жити в часи дійсно сильних жінок. Я завжди буду на боці жінки", – ділиться "Капібара".
Захисниця "Козирна" згадує, що у своєму підрозділі не стикалася з обмеженнями через стать, але на початку повномасштабного вторгнення до неї ставилися інакше через вік.
"Напевно, на початку повномасштабки до мене більше як до дитини ставилися. Начальник розвідки намагався мене вберегти. Тому мені якось повезло з цим", – зізнається "Козирна".
"Фенікс" каже, що у її випадку проблем із ставленням не виникало.
"До мене було нормальне ставлення. Коли я потрапляла в новий колектив, про мене вже все знали. Я нікому нічого не доводила – я просто виконувала свою роботу", – говорить жінка.
А от "Лу" згадує про побутові проблеми, з якими стикаються жінки-військові, зокрема про форму.
"Статутна форма, яку видають, – це тотальне лайно. У цьому не можна ходити, воно дуже швидко зношується", – каже захисниця.
Хоча, за її словами, навіть чоловіча форма не завжди комфортна, тому проблема значно ширша за гендер.
"У більшості випадків із чоловіками, з якими служила, я не стикалася з [сексизмом]. Хоча було: "Чого ти прийшла? Чого ти не народжуєш?".
Я до цього ставилася більш-менш спокійно, бо вони бачили в мені своїх сестер, дружин чи ще когось – це було більше про турботу. Але так, це надиктоване соціальними нормами про те, що "жінка не може".
Не можна розділяти на чоловіче і жіноче – це людина, неважливо, якої вона статі", – переконана "Лу".
Що таке побратимство і посестринство
Під час дискусії із залу питають, як військові самі описують побратимство і посестринство.
"Це готовність дати руку допомоги в будь-який момент і будь-кому", – відповідає "Вільна Птаха".
За її словами, люди в підрозділі можуть жити і працювати разом, сваритися через побутові дрібниці або кричати одне на одного, але коли стається щось важливе, усі конфлікти відходять на другий план.
"Капібара" додає, що для неї побратими і посестри – це сім'я.
"Нікого з них я не обирала. Це просто рандом, так співпало. Але якщо це мій побратим або моя посестра, я перед іншими завжди буду їх відстоювати і не давати в образу", – міркує військова.
Про підтримку всередині екіпажу говорить і "Козирна".
"Якщо в моєму екіпажі у когось є проблеми – значить це проблеми всього екіпажу", – ділиться вона.
Майбутнє і пам'ять про війну
Під час дискусії учасниць питають, що вони винесуть із цієї війни через 20 років. Більшості військовослужбовиць важко навіть уявити життя "після".
"Я живу сьогоднішнім днем. Сьогодні я жива – я можу попити кави, погуляти, попрацювати. І це гуд. А через 20 років подивимось", – каже "Козирна.
"По факту твоє життя зараз – війна", – також констатує "Вільна Птаха". Правда, потім зізнається, що боїться забути імена людей, які загинули.
"Імен така велика кількість, що часом ти пам'ятаєш образи, обличчя, якісь звички людини, але не можеш згадати ім'я. Напевно, хотілося б просто не забути імена", – каже жінка.
Її посестра "Капібара" також вірить, що її особиста місія – не дати забути про війну.
"Я буду повторювати і наголошувати на тому, що Росія – ворог. І вона буде ворогом і через 20, і через 30 років.
Я буду згадувати ці імена, цих людей, кожну територію", – міркує жінка.
Зрештою, і "Лу" вважає, що через десятиліття найважливіше пам'ятати, якою ціною здобувалася свобода.
"Щоб ніхто не забув, якою ціною. Які імена стоять за цим, скільки крові і сил за цим стоїть. Навіть якщо я буду в маразмі плюватися насінням, я повинна не забувати, хто псує нам не одне століття нашу історію і винищує нашу націю.
Я хочу завжди пам'ятати імена людей, з якими я ніколи не зможу познайомити своїх дітей", – каже "Лу".
Обіцянки на 2026 рік
Наприкінці дискусії учасниць просять завершити фразу: "Я обіцяю собі у 2026 році…"
У кожної захисниці обіцянки різняться.
"Я обіцяю собі в 2026 році зберегти людей поруч і навчитися вірити в себе так, як вірять вони", – починає "Вільна Птаха".
"Я обіцяю собі менше обіцяти, а більше робити", – каже "Капібара".
"Я обіцяю собі повернутися в роботу і роз***ашити ще більше к*цапів", – говорить "Козирна".
"Я обіцяю собі продовжувати бути хорошим командиром, щоб мій особовий склад продовжував мені довіряти і їхати зі мною на позиції", – обіцяє"Фенікс".
"Моє бажання останні роки – не вмерти", – додає "Лу".
