"Перший бій покаже, хто стане воїном". Історія штурмовика, який підірвався на міні і з протезом повернувся в бойову бригаду

У Руслана дещо вповільнена й обережна хода. Однак стороння людина зверне на неї увагу хіба на нерівній, перетятій місцевості.

Причина цієї обережності проста – у бійця немає правої ноги. На початку 2023 року він підірвався на протипіхотній міні.

Наступні 7 місяців важкопоранений Руслан, який служить штурмовиком 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, відлежав у госпіталях і переніс 9 операцій. А далі вдягнув протез і повернувся в бригаду. 

"Українська правда. Життя" розповідає його історію.

"Чи страшно на бойових завданнях? Ви не розумієте – у мене від цього кайф!" 

– Я добре пам’ятаю той день, – каже Руслан. – Ми заходили на нові позиції, я йшов попереду. Зробив крок, відчув під ногою "клац" і через долю секунди побачив, як у повітрі пролітає берця разом зі ступнею. Протипіхотна міна… Я одразу крикнув своїм: "Стояти, тут міни".

Це було о 6.14 – завжди дивлюся на годинник. Відповз на ліктях назад і о 6.16 наклав турнікет, а далі доповів по рації, що "300". О 7.05 мене доставили до медиків. Я знав, що робити, – один турнікет у мене висів на стегні, один на броніку й два в аптечці. 

Руслана виручила інтенсивна підготовка на початку війни. Хоча в ЗСУ його відмовлялися брати. Коли 25 лютого чоловік прийшов у Полтавський військкомат і став у довжелезну чергу добровольців, вийшов офіцер і оголосив: "Хто без бойового досвіду, йдіть додому". 

– Я не проходив навіть строкову службу – на початку 90-х армія була не модна, ось мама й порішала питання за ящик тушонки, – сміється Руслан. – Тому повернувся додому. А наступного дня у чат батьків, чиї діти займалися у спортивній секції (зокрема мій молодший син), прийшло повідомлення від тренера з пропозицією зібратися чоловікам, кому не байдужа доля країни. Я мисливець із багаторічним стажем, маю позашляховик і мисливську рушницю. Тому пішов.

У Полтаві тоді була філія підрозділу ССО, який набирав бійців. Після співбесіди добровольців розподілили по напрямках і почали навчати на полігоні. Паралельно групи виходили на бойові завдання.

Російські колони з броньованою та колісною технікою тоді підійшли до Гадяча, але далі просунутися не змогли – частину зупинили вогнем ЗСУ, а частина стала через нестачу пального.

За кілька днів почалося знамените "Гадяцьке сафарі" – росіян, що розбіглися з кинутої техніки, в довколишніх лісах виловлювали добровільні напіввійськові формування вперемішку з мисливцями й браконьєрами. Активну участь у "сафарі" взяв і підрозділ Руслана. 

– Паралельно ми тренувалися на полігоні, і наш тренер придивлявся, у кого до чого хист, – продовжує Руслан. – Так я став сапером і отримав позивний "Інженер".

Навчання були дуже інтенсивні, але з нетрадиційним підходом, пригадує боєць.

– Наприклад, командир питає: "Як ти вночі в окопі відрізниш пластид (вибухова речовина – ред.) від гівна?" Так ось – пластид на смак гіркий – сміється Руслан. – А ще нас добре тренували по такмеду. 20 присідань у повній амуніції, 20 відтискань, встаєш і крутишся на місці із заплющеними очима. Медик крикне: "Вибух справа, поранені права рука й нога. Засікаю час". Ти падаєш і з заплющеними очима накладаєш турнікет. Коли я підірвався на міні, ці тренування виручили.

Але головні заняття стосувалися вибухової справи. Бійців учили поводитися з різними видами вибухівки, правильно закладати "подарунки" й дистанційно приводити їх у дію.

Підривні групи часто виїжджали на бойові завдання й зупиняли ворожі колони в кількох сусідніх регіонах. Ще перед тренуваннями "Інженер" підписав розписку про нерозголошення, тому деталі операцій повідомляти не може. З цієї ж причини не показує й своє обличчя. 

– Можу описати тільки в загальних рисах – ми четверо зупиняли колони з технікою й двома сотнями кацапів, – каже Руслан. – Після нашого "бум!" ворожі пісюни розліталися в різні сторони. А ми встали, обтрусилися від пилюки й пішли. Чи було страшно? Ви не розумієте – у мене від цього кайф! 

Певний час підрозділ функціонував напівофіційно. Але коли почалися втрати (поранені й загиблі), хлопці зрозуміли, що треба легалізуватися.

Для поранених бійців це значить набагато менша бюрократія при лікуванні, а в разі загибелі рідні й близькі зможуть розраховувати на допомогу від держави. 

– Ми спочатку ставилися до цього з гумором, – каже "Інженер". – Із нашим підрозділом дружив місцевий священник, який якось пообіцяв мені: "Не переживай – у випадку чого відспіваю за вищим розрядом!" Але сміх сміхом, а до деяких речей слід ставитися серйозно. Щоб потім рідні не ходили по судах і не доводили, що загинув при виконанні бойового завдання. Тому зрештою пішов у військкомат. 

"Кладемо кацапів із кулемета, а вони залягають і трупи своїх перед собою котять, прикриваються…"

Руслан попросився в навчальний центр на Хмельниччині, щоб отримати сертифікат сапера, і йому це пообіцяли. Через кілька днів, коли він був на виїзді, з військкомату зателефонували й сказали бути за годину на місці – терміново виїжджає транспорт. 

– Я швидко зібрав речі, прибув на місце, сів у автобус, який уже від’їжджав, і заснув – не спав перед тим дві доби. А коли прокинувся, виявилося, ще мене привезли не на Хмельниччину, а на Львівщину – на Яворівський полігон, де саперів не готують, – пригадує Руслан.

Через кілька днів "новобранця", котрий уже мав бойовий досвід, зробили інструктором із саперної справи й навіть запропонували підписати контракт, щоб залишитися служити на полігоні. Однак "Інженер" відмовився – захотів повернутися в бойову частину. 

– У мене було відношення зі свого підрозділу ССО, і мені пообіцяли, що відправлять на старе місце, – каже Руслан. – А якогось дня скомандували: "За тобою приїхала машина, збирай речі". Я зібрав, сів у машину й мене привезли в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.

Бригада тоді вела важкі оборонні бої біля Бахмута, і Руслана сходу зробили командиром відділення в гірсько-штурмовій роті. 

– Ми тримали позиції на околиці Яковлівки, – згадує "Інженер". – Збоку посадка, де стояв наш суміжний підрозділ, а попереду соняшникове поле, з якого постійно лізли. Кладемо їх із кулемета, а вони залягають і трупи своїх перед собою котять, прикриваються…

Однієї ночі Руслан з побратимом побачив у тепловізор, як біля посадки йде група з семи бійців.

– Питаю по рації: "Наші чи пі*ори?" "Хвилинку, з’ясовуємо". За хвилину перепитую – мовчок. А треба реагувати, бо наближаються. Гранатометник пропонує: "Давай шмальнемо з підствольника метрів за 20 перед групою й подивимося, куди побіжать.

Якщо в посадку – наші, а в соняхи – пі*ори. Шмальнули – побігли в соняхи. Все ясно. Взяли гранатомет, кулемет і всіх вичухали. До речі, кулеметник у нас невисокий, то спочатку ставав на ящик, щоб зручніше стріляти. Але за два тижні під ногами стільки відстріляних гільз зібралося, що і ящик став не потрібним, – розповідає військовий.

На початку минулого року 128 ОГШБр перевели на Запорізький напрямок. Під час заходу на нові позиції Руслан і підірвався на протипіхотній міні.

Перші місяці лікування він переживав страшні болі (які повністю не зникли й досі). А далі поступово звик. 

– Після кількох операцій мене відправили на реабілітацію додому, – каже "Інженер". – Дружина на роботі, син у школі, а мені піднятися по 19 сходинках за допомогою милиць – суцільна мука. Потім прийшов протез, я призвичаївся до нього й ходити стало легше. 

"Перший бій покаже, хто стане воїном"

ВЛК дала Руслану 2 групу інвалідності, з якою з армії звільняють. Але він поїхав на Закарпаття в штаб бригади й написав заяву, що під власну відповідальність буде служити далі. І повернувся в зону бойових дій. 

– Я дуже хотів на бойові позиції, просився кулеметником, кажу: "Ви ж розумієте, що не втечу!" – каже Руслан із усмішкою. – Але не поставили, взяли інструктором. До речі, ті позиції, на які ми тоді заходили, перевіряли сапери з нашого інженерно-саперного підрозділу. Запевнили, що все розмінували. Я потім довго думав, що скажу їм, коли повернуся. І ми поспілкувалися. Тепер усі необхідні для тренувань боєприпаси отримуємо без будь-яких зволікань. 

Останні кілька місяців "Інженер", котрому нещодавно виповнилося 50 років, навчає новоприбулих штурмовиків на тренувальному майданчику, облаштованому за кілька десятків кілометрів від передової.

Своєрідний мініполігон весь у вирвах від вибухів гранат і пострілів РПГ, а металеві мішені багаторазово прошиті кулями з автоматів і кулеметів. 

– Хлопці приїжджають із навчальних центрів і кажуть, що двічі стріляли з автомата по вісім патронів, а гранати й РПГ бачили тільки на картинці, – каже Руслан. – Так що в мене тут багато роботи. До того ж зі здоров’ям у багатьох далеко не все добре. Прислали недавно чоловіка за 50 років вагою 130 кілограмів, котрий навіть ходити швидким кроком не може через задишку. То який із нього штурмовик?

З мотивацією в новобранців теж не дуже, скаржиться "Інженер".

– Добровольців мало, ті, хто був "запаяний" на захист країни, давно воює або й загинув. А зараз привозять тих, хто майже два роки ховався по селах, умовно кажучи, пас корів. Як я їх мотивую? Зразу кажу, що ми всі помремо, просто кожен у свій час. Сміються. А що – я ж правду кажу, – й сам сміється Руслан. – Є й хороші люди, з бойовим настроєм, із них можуть вийти справжні бійці. Перший бій покаже, хто стане воїном, а хто налякається і толку з нього ніякого.

Вдома Руслана чекає дружина з 11-річним сином. На питання, як рідні сприйняли той факт, що він після поранення міг залишитися вдома, але знову пішов воювати, боєць відповідає з гумором: 

– Моя дружина лікар, то зразу сказала, що я йо*нутий. А якщо серйозно, то рідним, звичайно, важко, коли глава сім’ї на війні. Дружина собаку купила, коли я пішов… Але мусить же хтось бути й тут. 

Згідно з російськими пропагандистськими наративами, Руслан взагалі не мав би воювати. Адже в нього російське коріння, та ще й з військовим червоноармійським бекграундом. 

– Мій дід по батьковій лінії з Тюменської області, етнічний росіянин, а бабуся з Полтавщини, – пояснює "Інженер". – Під час Другої світової німці вивезли бабусю на примусові роботи, а в 1945-му дід її звільняв. Йому було 40, їй 17. Так і познайомилися, а потім одружилися. Дід був кадровим військовим, високопоставленим командиром, після закінчення війни якийсь час служив у Польщі, де залишалися радянські війська. 

Утім, "червоноармійське" коріння Руслана не спрацювало в потрібному для роспропаганди руслі, він добре знає історію України, яка трагічним чином відбилася й на його рідних. 

– По маминій лінії моя бабуся жила на Сумщині й мала 12 дітей, – продовжує Руслан. – Вона пережила голодомор. Чоловік, намагаючись врятувати родину, зібрав із дому цінні речі й поїхав у місто, щоб продати й купити якихось продуктів. І не повернувся, пропав.

Жінка залишилася сама з дітьми, восьмеро з них не пережили голодомор… Я добре пам’ятаю, як бабуся до останніх днів ховала по хаті продукти "про запас", а мама сердилася, бо не могла зрозуміти, звідки міль. Ненавиджу росіян усім серцем. Шкодую лише, що рано втратив ногу й мало їх покришив. Але ще повоюю, хай навіть без ноги.

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя