"Не треба робити з неї культ". Історія ветерана, який поборов рак і говорить зі школярами про війну
Він не може залишатися осторонь. Особливо, коли на кону доля країни.
38-річний Данило Качура родом із невеликого села на Запоріжжі. Чоловік не мріяв про військову карʼєру, але життя обрало для нього саме цей шлях.
Данило пішов до війська добровольцем ще у 2014-му. Через шість років служби чоловік дізнався про невтішний діагноз – рак. Лікування пройшло успішно, проте пережита хвороба стала причиною звільнення з війська.
До цивільного життя Данило повернувся за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. У 2022-му, попри заборону лікарів, чоловік приєднався до добровольчого загону. Він стежив за прогалинами в лінії оборони навколо Запоріжжя, яка тоді тільки будувалася.
Невдовзі Данило остаточно поринув у цивільне життя, але знайшов своє призначення: ветеран почав спілкуватися зі школярами про війну. Чесно, але без агресії та мілітаристської пропаганди, як каже сам Данило
Чоловік вже провів близько 250 таких зустрічей у школах. Він сподівається, що це допоможе в майбутньому побудувати свідоме українське суспільство.
"УП. Життя" розповідає історію Данила Качури.
"Цивільний бачить світ різнокольоровим, а військовий – чорно-білим"
Данило змалечку був звиклим до фізичної роботи. З підліткового віку підпрацьовував у теплицях, щоб допомагати мамі, яка сама виховувала трьох дітей. Потім навчався у професійно-технічному ліцеї, а після випуску – відправився на строкову службу.
За рік в армії Данило повернувся до цивільного життя й не думав, що за кілька років йому доведеться застосовувати набуті навички у справжній війні.
"Коли почалася російська агресія в Криму, я працював на абразивному заводі та не думав, що стану військовим. Потім був Донбас. Росія діяла дуже нагло, зухвало. У XXI столітті це виглядало як дикість. Я не міг просто спостерігати.
Тоді почали формуватися добробати. Один із таких – запорізький "Скіф". У травні 2014 року я пройшов ВЛК і доєднався до цього підрозділу. Мені видали автомат, пістолет і гранатомет. Всі ми тоді були універсальними солдатами", – згадує Данило.
Бойове хрещення він пройшов у Маріуполі, а вже потім були Гранітне, Павлопіль, Сартана, Талаківка, Лисичанськ, Северодонецьк, Торецьк.
"Заїзд у Маріуполь з боку Мангушу в липні 2014-му став для мене особистим рубіконом. До цього моменту цивільні думки від мене ще не пішли, але тоді моє сприйняття реальності змінилося.
Ми їхали на зачистку й проїжджали через розбитий блокпост, який ще димів (досі не знаю, чиїм він був – нашим або ворожим). Я розумів, що це не картинка з телевізора, і треба змінювати свій погляд на життя. Цивільний бачить його різнокольоровим, а військовий – чорно-білим. Чорне – це ворог, а біле – побратими та люди, які тебе підтримують. Свідомість перемкнулася", – розповідає ветеран.
З його слів, тоді війна сильно відрізнялася від сьогоднішньої. Інколи відстань між українськими та ворожими позиціями сягала лише 200-300 метрів. Не існувало навіть класичної лінії фронту – одне село могло бути під контролем сил оборони, наступне – окуповане, а за ним – знову за українськими військами. Було багато "вклинень" у глибину оборони противника, дані розвідки відставали від реальної ситуації на фронті.
"Не завжди можна було зрозуміти, хто – свій, а хто – чужий. Дивишся, йде хлопчина в спортивному костюмі – начебто, цивільний. А тоді він повертається, дістає гранату й кидає в тебе. Одного разу в Маріуполі на сусідній блокпост дідусь приніс банку меду з вибухівкою. Той етап війни був набагато підлішим", – каже чоловік.
Попри всі жахи війни, психіка адаптувалася, а погляд на реальність остаточно змінився на чорно-білий. Тепер стиль життя в тилу став для Данила незвичним.
"Цивільні живуть різнобарвʼям. І це правильно, їм не можна в цьому дорікати. Але на війні ти відвикаєш від такого стилю, перестаєш його розуміти, звикаєш до чорно-білого світу, бо інакше некомфортно. Музика серед ночі, лімузини, обливання шампанським – все це здається зайвим.
Згодом ти звикаєш, перелаштовуєшся, але звичка завжди вміє чекати та не відпускає повністю", – ділиться ветеран.
Коли фронт стабілізувався, Данило брав участь у зачистках прифронтових територій і контрдиверсійній діяльності. У 2020 році він почав замислюватися над створенням сімʼї, а отже – поверненням до цивільного життя.
"Тоді гаряча фаза вже минула, війна перевтілилася у сплячого монстра. Мені здавалося, що я зробив усе, що міг", – говорить чоловік.
"Розумів, що штурмувати посадки вже не здатний, але можу бути корисним по-іншому"
Одного дня Данило відчув у горлі "ком" під час ковтання. За кілька тижнів дискомфорт нікуди не зник, навпаки – посилився. Чоловіку зробили біопсію та діагностували лімфому 2-ї стадії. Морально було важко, але здаватися в його плани не входило. Тому в листопаді 2020 року розпочалося лікування.
За пів року Данило пройшов через 4 хіміотерапії та 15 сеансів променевої терапії. А тоді почув омріяне: "У вас ремісія".
Під час лікування чоловіка спіткала ще одна неприємність – розставання з коханою. Через це він вирішив все ж залишитися у війську.
Попри бажання Данила, ВЛК визнала його непридатним до служби, зняла з військового обліку та дала третю групу інвалідності безстроково. Тоді чоловік почав звикати до цивільного життя та віддався навчанню – здобував освіту вчителя фізичного виховання. Але тривало це недовго.
На початку січня 2022 Данило отримав диплом магістра. Чоловік ледве встигнув розпочати свій шлях у новій сфері, як війна його знову покликала. Він розумів, що так станеться, але до останнього не хотів у це вірити.
"Можливо, це неправильно, але десь у глибині душі в мене спалахнула вже майже затухла іскра: я знову зможу доторкнутися до військової сфери. Стати частиною цієї великої родини. Зʼявилося відчуття потрібності, адреналін.
Я жодної хвилини не думав про те, щоб залишити Запоріжжя. Хоча рідні кликали мене до Польщі, і я мав законні підстави для перетину кордону. Не хотів, та і совість не дозволяла. Розумів, що штурмувати посадки вже не здатний, але можу бути корисним по-іншому. Треба підтримувати країну, а не тікати з неї, будувати нове суспільство", – наголошує ветеран.
На початку березня 2022-го поліція почала формувати невеликі добровольчі загони з колишніх співробітників силових структур і ветеранів. Їхнє завдання було патрулювати вночі прогалини в лінії оборони навколо Запоріжжя, яка на той момент тільки формувалася, стежити за дорогами та залізничними коліями. До однієї з таких долучився й Данило.
"Мені казали, щоб не ризикував, бо зовсім мало часу пройшло після початку ремісії. Лікарка попереджала про небезпеку стресу та безсонних ночей для організму. Але я на це все не зважав.
А тоді на чергуваннях або після них почалися постійні кровотечі з носу. Думав, що проблеми з тиском. Через деякий час пройшов планове обстеження, на якому виявилося, що маю проблеми з тромбоцитами. Кров рідка, організм ще не переналаштувався. За словами лікарки, в мене могли статися або інсульт, або рецидив. Тільки тоді я зрозумів, який це був ризик, але не шкодую", – ділиться чоловік.
Восени 2022 року лінію оборони добудували, тому потреба в нічних чергуваннях добровольчих загонів зникла. Данило здав зброю та повернувся до цивільного життя. Тепер уже остаточно.
"Яке суспільство ми побудуємо, якщо діти формують свій світогляд на ворожій пропаганді?"
Данило досить швидко знайшов собі заняття – влаштувався тренером із боксу. Але цим він не обмежився.
"Я не раз помічав, що в наших дітей і підлітків час від часу проскакують російські наративи, які вони чують у соцмережах. Розумів, що їм має бути противага, інакше можна загубити ціле покоління. Яке суспільство ми побудуємо, якщо діти формують свій світогляд на ворожій пропаганді?
Спершу це просто були думки. А тоді я загадав, як до нашої школи приходити ветерани Другої світової війни. Мені завжди було цікаво слухати їхні історії та думки. Бо до вчителя звикаєш і вже не так глибоко його сприймаєш. А нову людину слуха цікавіше. Тим паче, якщо вона пережила те, про що розповідає", – зазначає Данило.
Тоді чоловік подумав: чому б цим не зайнятися саме йому? Він обговорив ідею зі своєю знайомою, яка працює завучем в одній із запорізьких шкіл. Вона передала це директорці, а та – погодила захід. Так, першу свою зустріч зі школярами Данило провів у тисячний день повномасштабного вторгнення – 19 листопада 2024 року.
"Я готувався. Написав текст, роздрукував його, щоб нічого не забути, взяв свої військові нагороди. Тоді діти тільки нещодавно повернулися за парти після онлайн-навчання, тому ще були не зовсім соціалізованими, соромилися ставити питання. Попри це, виявилися зацікавленими та досить активними", – згадує ветеран.
Данило розумів, що одна така зустріч – це крапля в морі, тому вирішив масштабувати свою ініціативу. Директорка школи відрекомендувала його міському департаменту освіти, який розіслав пропозицію про організацію зустрічей іншим закладам освіти. Неочікувано для себе Данило отримав понад 100 запитів – на пів року вперед.
Спершу зустрічі чоловік проводив для старшокласників, але згодом охопив і середню школу – 5-9 класи. А інколи послухати ветерана збирається вся школа.
На початку Данило розповідає дітям про себе та свій досвід служби, а потім – відповідає на їхні запитання.
"Часто питають, що мене підштовхнуло йти на на війну, як ведуть свій побут і чим харчуються. Цікавляться, які тяжкі моменти мені довелося пережити. Тут я розповідаю максимально обережно, без надмірної агресії та жорстокості. Я не підтримую мілітаристську пропаганду, яку часто використовує наш ворог на своїх дітях. З етичної причини завжди уникаю питання про те, скількох людей убив на війні.
Важко, коли на зустрічі присутні діти, чиї батьки загинули. Вони можуть розплакатися, тому треба приділити їм увагу. Сказати: "Твій тато герой, він назавжди залишиться в наших думках. Він зробив для своєї країни та родини максимум. Велика йому шана". На жаль, від цього нікуди не дітися. Діти згадуватимуть про втрату все своє життя", – каже ветеран.
"Не треба робити з війни культ"
Данило виділяє для себе два основних правила розмови зі школярами про війну – чесність та делікатність.
"Не треба робити з неї культ. Війна – це трагедія, яку ми маємо витримати достойно. Я пояснюю, що країна – це велика родина, тому її треба цінувати. Так само, як і мову, нашу ідентичність. Це дружні розмови, від душі, а не пропаганда. Дитина закривається, коли відчуває тиск чи жорстокість", – наголошує чоловік.
У такій атмосфері Данило провів уже близько 250 заходів, і зупинятися навіть не думає. Він відчуває, що саме таким зустрічами може бути корисним для країни та вносити свій вклад у розбудову свідомого суспільства.
"Через стан здоровʼя я не можу сидіти в окопі. А ці зустрічі допомагають мені не залишатися осторонь у складний для країни час.
Я не кажу, що мої розповіді можуть докорінно змінити світогляд дітей. Хай навіть на 5% – це вже користь. Тим паче, соцмережі продовжують сіяти російську пропаганду – від цього не втечеш. Доносити проукраїнську позицію просто необхідно", – зауважує Данило.
Він прагне, щоб інші ветерани долучалися до ініціативи, аби такі зустрічі зі школярами стали системою, а не винятком.
"Треба брати й робити. Знаходити в собі аргументи, сили, підбирати правильні слова. Цим ми формуємо власне майбутнє", – каже чоловік.
Як і будь-який українець, Данило мріє, щоб на нашу землю повернувся мир. Але має він і трохи особистих бажань – побудувати родину, хоча б раз у житті зʼїздити за кордон і написати книгу про українську боротьбу, яку хоче назвати "Битва за свободу".
Альона Павлюк, "Українська правда. Життя"
