"Прийомні батьки заплакали, коли я назвала їх "мама і тато". Історія Ірини про життя в інтернаті та силу сім'ї
20-річна Ірина майже не бачила дитинства. У 4–5 років дівчинку вилучили з родини через складні життєві обставини. Рік у лікарні, потім інтернат, де Ірина стикнулась з булінгом, фізичними покараннями й використанням дитячої праці.
На що здатна дитина, коли її люблять, Ірина дізналась у прийомній сім'ї. Усього за три місяці з батьківською підтримкою вона навчилась читати й писати, здивувавши вчительку, займалась моржуванням. Єдине, чого вона досі не може змінити, – почати довіряти людям.
Далі – її пряма мова.
"Забрали "на ялинку" і обіцяли повернути назад"
У біологічній сім'ї мені жилось не дуже добре. Бабуся подавала заяви в служби для позбавлення батьківських прав мого батька, оскільки він приходив у нетверезому стані додому й міг підняти на нас руку. Це було доволі часто. Після чого до нас приїхала соцслужба.
Нас – мене, двох братів і сестру – забрали "на ялинку", після свята обіцяли повернути додому, але замість цього привезли до лікарні. Там ми були близько року.
Коли ми питали про маму з татом, всі мовчали. Нас підстригли дуже коротко, хлопців – наголо, оскільки не хотіли морочитись з тим, що було у нас на голові.
Іграшок у нас не було. Ми робили з папірців м'ячик і гралися ним. Інколи люди, які виписувались з лікарні або тільки заселялись, приносили нам смаколики. Пам'ятаю, перший раз це була в'язка бананів і чотири йогурти. Ми стрибали від щастя.
За весь період у лікарні до нас батьки ні разу не приїхали. Після цього нас забрали в інтернат.
"Їсти давали порцію. Хліба – по одному шматочку"
В інтернаті не було такого, що ти можеш прийти й поїсти, коли захочеш. Тільки у певний час разом з усіма: сніданок був, наприклад, о дев'ятій ранку, десь біля першої години – обід, о шостій – вечеря.
Вибору їжі теж не було. У всіх все однаково: каша, супчик, склянка компоту або чаю і невеличкий шматочок хліба. Не можна було взяти три шматочки хліба або скільки захочеш.
А якщо дитина наїлася і не з'їдала порцію, її змушували доїсти. Ти не виходив з-за столу, поки не з'їдав усе.
"Свята проходили як звичайний день"
З дітьми я не дуже спілкувалася. А ось з книжками могла сидіти цілий день. Мріяла, щоб у мене була своя книжка з казками.
Вчилися. Але уроки були якісь сірі, нецікаві. Мені було нудно. Ніхто не перевіряв, чи виконав ти завдання. Тобто хочеш – робиш уроки, не хочеш – не робиш. Я спочатку приходила, щось робила, а потім перестала.
Прибирали свої кімнати ми самі. Мили коридор, мили сходи – великі, десь 40 сходинок. На кухні картоплю чистили й тісто замішували.
Свята проходили як звичайний день. Якщо тобі подарували подаруночок з цукерками, то ці цукерки забирали вихователі й потім видавали по дві-три штуки на день – не тільки тобі, а всім дітям.
"Старші хлопці змушували прати їхні шкарпетки з трусами"
У нас були покарання. Ставили на коліна в ігровій кімнаті в куток. Стикалися і з фізичним насильством.
Старші хлопці дуже часто дозволяли собі ображати молодших. Використовували нас як своїх підлеглих – наказували щось принести, подати. Змушували мити їх брудне взуття, прибирати в їхніх кімнатах, прати їхні шкарпетки з трусами.
Я не виконувала ці накази. Тоді могли накричати, штовхнути, вдарити. Вони гадали, що якщо старші, то всі мають їм підкорятись. Ми жалілися вихователям, але ті не реагували.
Через психологічну травму від біологічних батьків я могла ходити під себе. І старші з цього знущались. Це було найгірше.
Для мене слова, які асоціюються з інтернатом – це непокоєння, сум і постійне напруження. Бо ти ніколи не знаєш, чого можна очікувати від інших.
"Відкрити свою душу якійсь людині – не можу досі"
В інтернаті у мене не було такої людини, якій я могла довіритися. Я весь час мовчала, весь час була сама або допомагала вихователям з молодшими дітьми. В інтернаті ти міг покластися тільки на себе.
Відкрити свою душу якійсь людині – я цього не можу зробити й досі.
"Коли я назвала їх "мама" і "тато", вони розплакались"
Після інтернату я недовго жила з тимчасовими батьками. А після них потрапила вже у справжню сім'ю. Вони мені показали, що таке сімейне тепло. Я живу з ними вже 11 з половиною років.
Точно не пам'ятаю, та на перший чи на другий день вже почала називати їх "мама" і "тато". Воно якось само так вимовилось. І коли я їх назвала мамою й татом, вони реально розплакались.
"Вчителька сказала, що неможливо за три місяці так змінити дитину"
Я дуже погано вчилася, оскільки до цього я не вчилась взагалі. В інтернаті ніхто не звертав уваги, як я вчуся. Тому я не вміла нормально читати і толком писати.
Мої нові батьки за три місяці навчили мене цього. Вчителька у школі була здивована: "Це просто неможливо за три місяці так змінити дитину".
Батьки приділяли нам багато часу. Вони мені показали життя геть з іншої сторони – яскравої.
І за всі 11 років мене ні разу не вдарили.
"Найулюбленіший спогад – як ми всією сім'єю почали моржувати"
Найулюбленіший спогад з життя в родині – це коли ми всією сім'єю почали моржувати, закалятись. Нас спочатку в ванні тато обливав холодною водою, а взимку ми вперше занурилися в проруб. Була дуже холодна зима, на озері лід – завтовшки десь до 25 сантиметрів. Тато бензопилою вирізав невелику ополонку. Це було чудово! А потім ми приїхали додому і влаштували гарний обід.
Пам'ятаю, на чийсь день народження ми з сестрою і батьками поїхали в парк. А хлопці тоді були в таборі. І тато взяв велосипед на чотирьох осіб. Він крутив педалі, а ми з сестрою сиділи, і нас тоді мама сфотографувала. Ми розважалися: були на батутних гірках, вперше в житті спробували солодку вату, їли попкорн, ходили на різні атракціони. Влаштували пікнік і купались в озері.
І я тоді зрозуміла, що таке батьківська любов.
Сім'я – це коли один за одного стоїть горою. Коли вся сім'я тебе захищає і не дає образити. Це коли ти в будь-який момент можеш підійти і дорослим все розказати, що з тобою відбувається. І вони тебе зрозуміють. Що тебе не покарають, якщо ти щось зробив не так. Натомість порадять, як зробити це правильно. Коли у тебе є право голосу та є право вибору.
Цей матеріал створено в рамках кампанії "Система потребує перезавантаження. Почуй, про що мовчать діти в інтернатах" яку реалізує міжнародна благодійна організація "СОС Дитячі Містечка" на підтримку реформи системи догляду та підтримки дітей (деінституціалізації).
