День народження у день катастрофи. Спогади 86-річного ліквідатора Чорнобиля, який переніс 4 інфаркти і долає рак
86-річний Михайло Шанський зустрічає нас у лікарняній палаті відділення гематології. Спершу інтерв'ю давати не дуже хоче, але зм'якшується, коли його просить його улюблена лікарка.
Уже за кілька хвилин Михайло занурюється у спогади 40-річної давнини та жваво розповідає, як евакуйовував людей із зони відчуження. Ця сторінка його життя почалася з 26 квітня 1986 року, коли на ЧАЕС у Київській області стався вибух.
Радянська влада не поспішала повідомляти про аварію, але згодом підвищений рівень радіації зафіксували у Швеції, і про техногенну катастрофу в Україні заговорив весь світ.
Чорнобильська катастрофа змінила життя сотень тисяч українців. Наступного дня після вибуху на четвертому енергоблоці жителів Прип'яті почали евакуювати з міста. Їм не повідомляли, що вони залишають свої домівки назавжди.
Поступово евакуація охопила не лише Прип'ять, а й інші навколишні населені пункти – так сформувалася 30-кілометрова зона відчуження.
До ліквідації наслідків аварії на цій території долучалися тисячі пожежників, медиків, інженерів, військових, водіїв, працівників станції.
Ті, хто не ліквідовував наслідки безпосередньо на ЧАЕС, часто не усвідомлювали смертельної небезпеки: дехто з них використовував примітивні засоби захисту, як-от марлеві пов'язки, що майже не рятували від радіації.
Хтось із ліквідаторів відбувся відносно легкими наслідками, а хтось на старості років мусить долати "букет хвороб", подарованих Чорнобилем.
Сьогодні Михайло проходить лікування у Національному науковому центрі радіаційної медицини, гематології та онкології НАМН – одному з ключових закладів, де допомагають ліквідаторам і постраждалим від аварії. За 40 років тут побували сотні тисяч "чорнобильців".
"УП. Життя" поспілкувалася про наслідки аварії з ліквідатором і лікарями, які багато років працюють із такими пацієнтами, як він.
"Ми приїхали в Прип'ять, а там світло не горить, аж страшно"
26 квітня 1986 року службовець Міністерства автомобільного транспорту Михайло Григорович Шанський відзначав сороковий день народження. Того ж дня його племінник одружувався. Після обіду, сидячи в ресторані, чоловік почув обговорення гостей: "У Чорнобилі щось рвонуло".
Михайло не надав цьому значення – аварії на інфраструктурних обʼєктах траплялися часто. Тоді чоловік не знав, що наступного місяця разом із колегами вивозитиме людей із зараженої території, яку згодом назвуть "зоною відчуження".
"Були на весіллі в ресторані, і вже після обіду люди почали говорити, що в Чорнобилі щось рвонуло. Я кажу: "мало тих аварій". А потім виявилося, що це найбільша аварія. Уже молва пішла, хоча офіційно все приховували. Це вже радіостанція "Свобода" [українська програма американського "Радіо Свобода"] передавала, а наші приховували – "все добре", – згадує він.
Одразу після аварії Михайла призначили начальником оперативної групи з організації роботи автотранспорту в Чорнобильській зоні. Там він провів 31 день без виїзду додому: ночував то в робочому кабінеті в Чорнобилі, то в Зеленому Мисі. Основним його завданням була організація евакуації та контроль шоферів, яких залучали з усієї України. Щоб годувати ліквідаторів, 70 рефрижераторів возили продукти.
"Я щодня дивився, щоб не було п'яних, щоб була дисципліна, заправлений транспорт, не було ніяких надзвичайних випадків, аварій. І щоб вчасно доставляли людей, вантажі. Усе виконувалося", – каже чоловік.
Одного разу Михайло разом із колегою поїхав у Прип'ять подивитися, як працює міліція. Тоді місто вже застигло у часі: всіх людей вивезли, дозволивши зібрати лише документи і речі першої необхідності. Домашніх тварин залишили напризволяще – взяти їх в евакуацію не дозволялося.
"Прип'ять була вся обгороджена колючим дротом. Це було велике місто, десь більше 30 тисяч людей жило. Воно ж прямо біля станції. Сам Чорнобиль далі, а Прип'ять – впритул до блоків.
Ми приїхали в Прип'ять, а там світло не горить, аж страшно. Будинки стоять, ні світла, нічого. Проїхалися по Прип'яті і назад. Виїжджаємо, а на прохідній міліція чергує, чоловік п'ять-шість. І собак повно. Людей повивозили, а собаки залишилися, їсти хочуть, тягнуться до людей", – згадує чоловік.
Після аварії з Чорнобильської зони вивезли тисячі людей. Як би радянська верхівка не старалася применшити масштаби катастрофи, за кілька тижнів після неї весняні вулиці Києва були майже безлюдні.
"Я пам'ятаю, виходиш на вулицю в Києві – людей нікого немає. Бо спочатку все приховували, а потім розійшлося, що вікна не можна відкривати, форточки треба мокрими ганчірками завішувати. Вийдеш в магазин – нікого не зустрінеш", – згадує чоловік.
Також Михайло брав участь у вивезенні до Євпаторії маленьких дітей, по 3-5 років, з Києва та області.
"Я запропонував: давайте повністю перекриємо вокзал, нікого стороннього не пускати, поки дітей не посадимо в автобуси. Так і зробили. Треба було 30 автобусів, я сказав: резервних три. Дали тільки два, я сказав: ні, треба три. Пригнали ще – раптом зламається, щоб пересісти.
Колона була десь півтора кілометра, попереду міліція з мигалками. Привезли діток, все нормально", – розповідає він.
Чоловік згадує, що навіть не користувався дозиметром. Каже: тоді більшість не усвідомлювали смертельної загрози.
"Давали такі "пробники", як авторучка, щоб вони ніби накопичували радіацію. Але ніхто ними не користувався, ніхто не перевіряв. Я можу той пробник хоч під реактор покласти і набрати, скільки треба. Давали інвалідність не по тому пробнику, а по стану здоров'я", – каже він.
По завершенню операції Михайло, як ліквідатор, проходив цілий комплекс комісій. Тоді він ще не уявляв, який відбиток радіація залишить на його здоров'ї.
З 1986 року Михайло переніс 4 інфаркти, а в 2019 році – почав лікуватися від лейкемії.
"Уже після Чорнобиля, може, кілька років пройшло і почалися ці інфаркти, один за одним. Чотири штуки. Лікарі писали: блокада ніжки [пучка] Гіса. Серце працює наполовину.
Раніше я спортом займався, у мене перший розряд із волейболу. У військовій частині я більше за всіх гирю піднімав, міг і на одній нозі присідати разів тридцять. Сила була. А потім серце як прихопило – все. Уже 5-літрову банку з водою не можу принести, уже зупиняюсь", – нарікає чоловік.
Останніми роками він часто лежить у лікарнях. Даються взнаки і вік, і наслідки Чорнобиля. Каже, кілька років тому йому раптом стало дуже зле – не міг ходити, тож його направили у Феофанію.
Там він побачив поранених бійців, які лежали просто в коридорах через нестачу місць.
"Жарко було, а вони в цій формі, спека… Мені так шкода цих військових… Я подивився, думаю: краще мені померти, ніж якогось військового звідти прибрати", – каже він.
Зараз Михайло ще й втрачає слух і зір – це може бути як наслідок віку, так і вплив радіації.
Хоча лікарка Михайла, гематологиня Зоя Мартіна, каже, що чоловік тримається добре: на пʼятий рік лікування онкохвороби медики стараються підтримувати його якість життя, мінімізувати болі.
Єдине, що у Михайла не завжди на висоті – це настрій. Часом Михайло впадає в песимізм, але як тільки говорить про інших ліквідаторів – усміхається. Каже, вони були дуже дисципліновані.
Чоловік досі підтримує контакт із ними. Щороку їздить до пам'ятного знака автомобілістам і дорожникам, які працювали у Чорнобильській зоні того 1986 року. Встановлення цього знаку – це, зокрема, його ініціатива.
До ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи залучили десятки тисяч людей, тільки автомобілістів – понад 30 тисяч. Втім, памʼять про них, як і про інших ліквідаторів, бережуть переважно їхні товариші – ті, хто ще живий.
Кожного року кількість стареньких свідків тих подій скорочується: якщо раніше до знака приїжджало кілька сотень людей, то зараз – 50-60.
"Я читав, що коли блок зірвало, під ним була водойма із водою для охолодження. І якщо б ця розжарена маса туди провалилася, міг бути ще один вибух. Треба було злити воду. І знайшли трьох зварщиків, які знали, де той люк, бо вони самі той люк варили.
Вони пішли туди фактично на вірну смерть. Потім їх у Москву забрали, і вони там тяжко вмирали страшною смертю. І хто про них пам'ятає сьогодні? Ніхто й не знає", – каже Михайло, коли ми говоримо про пам'ять.
Чоловік не дуже святкує свій день народження. Хоч його щороку приходять вітати онучка і син, ця дата у його споминах не надто святкова.
"Радіація вражає практично все". Як Чорнобиль позначився на здоров'ї українців
Михайло – лише один із багатьох ліквідаторів, які стали постійними пацієнтами Національного наукового центру радіаційної медицини, гематології та онкології НАМН.
Виконувач обовʼязків директора закладу Володимир Жовнір, який працює з такими хворими, каже, що навіть сьогодні його вражають масштаби катастрофи.
"Кількість заражених територій – приблизно 145 тисяч квадратних кілометрів. Це величезна площа – як деякі країни", – зазначає він.
Кількість людей, яких можна вважати постраждалими, сягає понад 1,4 мільйона. Йдеться про різні рівні впливу – від безпосереднього опромінення до проживання на забруднених територіях.
До ліквідації наслідків аварії були залучені до 600 тисяч людей. Це не лише ті, хто працював у Чорнобильській зоні перші дні після вибуху, а й усі, хто протягом років будував саркофаг, забезпечував евакуацію, займався технічними роботами.
"Частина людей, які були там в перший день – приблизно 300, отримали гостру променеву хворобу. Інші ліквідатори різною мірою постраждали", – пояснює Жовнір.
Ще десятки тисяч людей були змушені переселитися з рідних містечок: за різними оцінками, від 35-40 тисяч до майже 90 тисяч. У перші роки після аварії до лікарень масово надходили пацієнти із забруднених територій, зокрема через споживання продуктів (переважно грибів і молока), які накопичували радіонукліди.
Рак щитоподібної залози – найпоширеніший наслідок Чорнобильської катастрофи, особливо серед тих, хто у 1986 році був дитиною, повідомив директор Інституту ендокринології та обміну речовин імені Василя Комісаренка, доктор медичних наук Микола Тронько. Причому ця недуга найбільше вразила людей, у яких майже не було йоду в раціоні.
Окрім раку щитовидки, медики вже 40 років лікують багато інших "чорнобильських" хвороб.
Лікарка-гематологиня Зоя Мартіна, яка працює з пацієнтами ще з 1992 року, пояснює: багато гематологічних захворювань, пов'язаних із радіацією, належать до так званих стохастичних ефектів. Це означає, що для їхньої появи не існує "крайньої" дози – наприклад, рак крові може виникнути навіть при мінімальному опроміненні.
Раніше вважалося, що деякі види раку крові не пов'язані з радіацією, однак українські дослідники змогли це спростувати.
"Хронічний лімфолейкоз вважався таким, що не може бути викликаний радіацією. А ми на міжнародному рівні довели, що може. Міжнародні стандарти радіаційної безпеки були змінені саме завдяки роботі наших учених", – каже лікарка.
Хвороба проявляється, зокрема, падінням імунітету, збільшенням лімфатичних вузлів і змінами в аналізах крові. Пацієнти часто мають вторинний імунодефіцит і страждають від інфекцій, зокрема оперізуючого герпесу.
За останні роки лікарі спостерігають і нові тенденції. Зокрема, значно побільшало випадків множинної мієломи – ще одного виду раку крові, який уражає кістки і швидко призводить до інвалідизації. Лікарка пов'язує це з накопиченням радіонуклідів, зокрема стронцію, в кістковій тканині.
Після Чорнобиля в Україні загалом побільшало онкологічних захворювань, зокрема раку кишківника.
Лікарка каже: якщо рак уже розвинувся, його перебіг у ліквідаторів не відрізняється від інших пацієнтів, і лікування проводять за загальними принципами.
Та сьогодні більшість пацієнтів – це люди віком 60+, які мають цілий комплекс супутніх захворювань: серцево-судинні хвороби, діабет, виразки. Не всі з цих проблем спричинені радіацією, але вони додатково ускладнюють стан здоров'я.
"Радіація вражає практично все: серцево-судинну систему, гормональну, нервову. У цих людей інфаркти, атеросклероз виникають значно швидше", – додає керівник лікарні Володимир Жовнір.
Окремо медик звертає увагу на вплив катастрофи на дітей і наступні покоління, адже радіація викликає мутації в ДНК.
"Є накопичення в плаценті, і це впливає на розвиток плода. Кількість вад розвитку [у дітей] в забруднених зонах вища", – каже Жовнір.
У лікарні сподіваються проводити більше досліджень, повʼязаних саме з епігенетичним впливом Чорнобильської катастрофи на наступні покоління.
Самих ліквідаторів стає дедалі менше – багато з тих, кого роками лікували у центрі радіаційної медицини, вже померли.
40 років від Чорнобильської катастрофи очима медиків
У медичних установах досі зберігаються дані мільйонів обстежених. Близько 2 мільйонів людей пройшли тільки вимірювання внутрішнього опромінення – тобто кількість радіонуклідів в організмі.
Через 40 років після аварії досвід Чорнобиля в Україні намагаються використовувати для підготовки до нових загроз. За словами Володимира Жовніра, їхній заклад виконує не лише лікувальну, а й стратегічну функцію.
"Основний профіль – це медичний супровід чорнобильців. А друге – стратегічне завдання: підготовка медиків і закладу до реагування на надзвичайні ситуації, пов'язані з радіацією", – каже він.
У лікарні працюють спеціалізовані лабораторії, які можуть визначати внутрішнє опромінення людини. Також досліджують продукти, воду і ґрунти, щоб оцінити безпеку для життя. У лабораторію навіть можна принести гриби та виміряти, скільки в них радіації.
Окремий напрям – довготривалі спостереження за постраждалими.
"Дивимося, який зв'язок між забрудненням і захворюваннями: наскільки більше стало пухлинних і непухлинних хвороб, як люди живуть, що з ними відбувається", – пояснює Жовнір.
Українські медики також співпрацюють з іноземними партнерами, зокрема з японськими дослідниками, які вивчають наслідки атомного бомбардування Хіросіми і Нагасакі та аварії на АЕС Фукусіма-1.
Саме український досвід ліквідації наслідків Чорнобиля допоміг японцям швидше реагувати після аварії на "Фукусімі".
"Японці приїжджали до нас і просили наш досвід. І ті заходи, що ми зробили після Чорнобиля – евакуація, чистка, контроль їжі – вони теж впровадили", – каже лікар.
Чому радіація – це не страшилка з минулого?
Українські медики постійно готуються до нових можливих інцидентів. У лікарні регулярно проводять імітаційні навчання разом із ДСНС, поліцією та Червоним Хрестом.
Сценарії мають бути максимально наближені до реальності: медики відтворюють дії після аварії на атомній станції, репетирують поведінку при надходженні постраждалих, відпрацьовують сортування потерпілих, деконтамінацію (тобто знезараження), лікування.
"Їде швидка з мигалками, поступають хворі. Ми дивимося, як вони одягнені, як їх везуть, як працюють дозиметристи, як знімати забруднення", – описує Жовнір.
Продумують навіть деталі – куди утилізувати воду після змивання радіоактивного пилу, як знезаразити одяг, як організувати потоки пацієнтів.
"Ми продумали навіть, куди дівається вода після душу. Бо вона ж теж контамінована", – додає він.
Ці навчання відкриті не лише для одного закладу – до них залучають інші медичні установи, щоб масштабувати досвід.
Особливу увагу приділяють готовності до ситуацій, які можуть виникнути вже сьогодні – зокрема через війну.
Йдеться і про ризики навколо Запорізької атомної електростанції, і про загрозу застосування Росією "брудної бомби".
"Якщо ще подумати про Енергодар, шість реакторів в окупації, то у разі провокації ми будемо мати не просто черговий Чорнобиль, це [зачепить] весь басейн Дніпра, Чорне і Середземне море.
Ми, гематологи, маємо тримати руку на пульсі, завжди бути готовими до того, що може статися", – додає Зоя Мартіна.
У разі нової радіаційної аварії медики опиняться в центрі подій щонайменше так само, як це було під час пандемії COVID-19. І вони мають бути готові.
Саме тому досвід Чорнобиля не можна вважати завершеним, вважають у центрі радіаційної медицини.
"Один із найбільш небезпечних міфів – що це вже все пройшло і забулося. Це не так", – наголошує Володимир Жовнір.
За словами медика, тема Чорнобиля залишатиметься актуальною ще щонайменше десятиліттями.
"На жаль, ми цю трагедію будемо відчувати досить довго. Але це дало нам безцінний досвід", – підсумовує Жовнір.
І жартує: у разі ядерного удару киянам краще збиратися не на Щекавиці, а біля лікарні. Принаймні там точно знають, що робити.
Текст: Олена Барсукова, Українська правда. Життя
Фото: Олександр Чекменьов, УП
