"Не завжди тати відмовляються від дітей. Часто система їх виштовхує": Історія мами 5 дітей і наставниці вагітної дівчини-сироти

Улітку 2025 року Оксана Вихристенко прийшла до Служби у справах дітей свого району із незвичним проханням: "Я хочу стати наставницею для молодої мами".

Законодавчо така опція ще не була передбачена, але жінка на волонтерських засадах стала наставницею для 18-річної вагітної дівчини-сироти.

"Нам не потрібно "розмножувати" всиновлювачів. Потрібно робити так, щоб сиріт не ставало більше", – вважає жінка.

Оксані 42 роки. Вона – мама п'ятьох дітей, практична психологиня та амбасадорка Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. Її любов до малечі й нелегка сімейна історія підштовхнули шукати відповідь на головне запитання: як підтримати матерів, щоб діти не опинилися в інтернатному закладі.

У грудні 2025 року Верховна Рада ухвалила закон про наставництво, а у січні 2026-го його підписав президент. До популяризації закону долучилися, зокрема, батьки-адепти сімейних форм виховання, до яких належить і Оксана.

Коли закон запрацює, наставника зможуть мати випускники інтернатних закладів та одинокі мами чи тати віком до 23 років.

Про виховання і всиновлення, наставництво для вагітної сироти та те, як дати дітям з інтернатів орієнтир у житті, Оксана розповіла "УП. Життя".

"Люди дивуються: "Тобі що, мало?". Як це – всиновити дитину, коли вже маєш четверо

Велика родина Вихристенків живе у будинку на околицях Києва. На першому поверсі – велика ігрова зона та відкрита кухня з букетами соняшників і хризантем на столі. У духовці – пиріг для дітей, на стінах – дитячі малюнки. Багато кольорових іграшок і книжок. Поруч з ігровою – лежанка, де відпочивають троє котів.

Поки Оксана вирвалася на інтерв'ю, наймолодшу доньку Соломійку бавила її багаторічна помічниця, а чоловік був на роботі.

"Я не встигаю", – зізнається Оксана, коли ми ставимо банальне запитання: "Як?!".

А ще ділиться: з пʼятьма дітьми зникає прагнення робити все ідеально. На першому місці для неї емоційні потреби дітей, а не успішність чи бездоганний порядок. Вона не вчить з дітьми уроки, а може допомогти лише якщо вони попросять.

Не стоїть біля плити, а може замовити доставку і частково делегує питання харчування школам.

Її сину майже 23 роки, донькам – 22, 8, 5 та 1 рік і 4 місяці. Коли люди дізнаються про її "багатодітний" статус, зазвичай кажуть: "Ви не схожі на маму пʼятьох".

Дійсно, Оксана не відповідає стереотипам про багатодітних матерів. Попри зайнятість вона постійно читає і займається самоосвітою, проходить навчання з психології, бере участь у заходах, присвячених сімейним формам виховання.

У вільний час жінка співає в аматорському хорі, а її чоловік – грає на барабанах. При цьому догляд дітей у родини Вихристенків не залежить від статі: чоловік і дружина обидвоє беруть повноцінну участь у вихованні.

"З кількістю дітей пріоритети розставляються по-іншому. Я точно не готова бути довгий час на кухні, тому що в мене є свої амбіції", – говорить жінка.

"Мене мурашить від народження дитини". Шлях до всиновлення

Оксана завжди любила дітей. У старших класах вона фактично організувала "опіку" для молодших школярів: на перервах допомагала їм розбиратися з навчанням.

Вивчилася на економістку, але за спеціальністю не працювала, натомість здобула другу освіту практичної психологині. У 19 років – уперше стала мамою.

"Мене мурашить від народження дитини. Окрім того, що я сама народжувала чотири рази, ще була присутня на пологах у своїх подруг.

Це дуже щасливий момент для мене – такий сакральний, особливий", – ділиться жінка.

Оксана народилася на Рівненщині, а вчилася в Києві, де й познайомилася з майбутнім чоловіком.

Він заснував власний бізнес, а вона присвятила себе активностям, пов'язаним із вихованням: проводила дитячо-батьківські тренінги, заснувала клуб розвитку дитини й Монтессорі-садок, співтворювала школу в Бучі.

Подружжя завжди хотіло багато дітей. Ще до народження молодших вони міркували: було б добре взяти в родину дитину-сироту. Вперше серйозно задумалися про це після поїздки до Швеції – там вони побачили сім'ї, які беруть на виховання дітей, маючи й біологічних.

"Мені тоді було цікаво, що дитину в сім'ю беруть люди, у яких уже є біологічні діти. Бо я жила зі стереотипом, ніби дітей з інституційних закладів усиновлюють переважно сім'ї, які не можуть завагітніти. Насправді все виглядає зовсім інакше, ніж я уявляла.

Дітей усиновлюють не від нестачі, власне, дітей, а від надлишку любові", – згадує Оксана.

У 2020 році, під час локдауну, Оксана народила вчетверте. Жінка хотіла ще більше дітей, та почала немов відчувати сором за це бажання.

"Ми з чоловіком говорили, що було б класно мати ще дітей, але озвучити це ширшій родині – складно. Хоч ми ні від кого не залежимо, але є суспільне: "Боже, скільки ще?" І коли я кажу, що усиновила дитину, люди досі дивуються: "Тобі що, мало?" – ділиться жінка.

Початок повномасштабної війни змусив Оксану шукати, чим вона може бути корисною. Під час COVID-пандемії зачинився її Монтессорі-садочок, а вже під час війни – школа в Бучі, тож жінка пробувала різні варіанти.

"Я проходила курси медичної допомоги, на парамедика. Але зрозуміла, що через стан здоров'я і зайву вагу не можу бути настільки активною. Я губилася – це не моя історія.

Ми з чоловіком зрозуміли, що виховання – це те, що в нас виходить найкраще. І знову повернулися до цієї теми", – каже вона.

У січні 2025-го в родині з'явилася п'ята дитина – усиновлена Соломійка. Дівчинка опинилася в дитбудинку одразу після народження, а у 4,5 місяці потрапила в сім'ю Вихристенків.

У перші дні вдома Соломія була надзвичайно тихою: не плакала, не давала знати про свої потреби. Оксана згадує: вона навіть намагалася спровокувати плач, але Соломія мовчала.

Базове відчуття безпеки, яке формується в перші місяці життя, у Соломійки було порушене. Вона довго не могла розслаблятися на руках, лише нещодавно почала горнутися.

"Хоч і говорять, що не треба виділяти дітей з інтернатів і наголошувати, що вони "інші", але не діти інші – інший їхній бекграунд, історія, травма. У мене, наприклад, із Соломією так: всі, хто її бачать, кажуть, що в неї дуже пронизуючий погляд", – ділиться мати.

"Ми, як велика родина, завинили перед дітьми". Історія наставництва, що тягнеться з минулого

Думки про усиновлення і роботу з сім'ями з'явилися в Оксани задовго до власного рішення – через сімейну трагедію, яка сталася з її родичами.

У її троюрідних сестри і брата дуже рано померла мама. Молодшій дівчинці тоді було менш як рік. Хоча батько був живий, опіку над дітьми взяла бабуся, вчителька за фахом.

"Тоді в селі так сприймалося: діти – це жіночі обов'язки", – згадує Оксана.

Та бабуся почала пити – мабуть, не могла пережити горе. Дітей зрештою помістили в інтернат.

Тітка й дядько Оксани, які не мали власних дітей, підтримували зв'язок із племінниками: забирали на канікули, купували речі, намагалися бути поруч. Після смерті бабусі вони серйозно замислилися про усиновлення. Але адміністрація інтернату всіляко відмовляла їх від цього кроку – так вони й не наважилися.

"Директор інтернату казав, що вони "не зможуть", "не потягнуть", що [дівчинка] "ніде не зможе вчитися". Тоді ж не було жодного навчання для усиновлювачів чи опікунів.

Я розумію, чому так сталося. Але все одно вважаю, що ми, як велика родина, завинили перед цими дітьми. Через страх, брак знань, через думку: "Я не впораюся", "Я зроблю гірше", ми їх не забрали", – говорить Оксана.

Попри те, що родичі намагалися підтримувати зв'язок і забирали дітей на свята й канікули, фактично ті виросли в інтернатній системі, де немає нічого по-справжньому "свого".

Якщо родичі привозили молодшій дівчинці одяг або особисті речі, вона ховала їх під матрацом. Коли ж їй купили власну шафу, старші діти почали її булити.

"Були різні історії. Дядько й тітка приїжджають за нею, а її немає – вона, наприклад, копає картоплю у директора інтернату. Бувало, що вона приїжджала в курточці на кілька розмірів меншій. Бо там що взяв, у тому й ходиш", – згадує Оксана.

З роками дівчинка почала уникати поїздок до родини. У 16-17 років у неї з'явилися стосунки, і вона почала ховатися, щоб за нею не приїжджали.

Троюрідний брат Оксани після випуску з інтернату став на шлях залежності й помер. Сестра ж у юному віці народила дитину і залишила її з батьком.

"Тітка казала їй: "Як ти могла? Ти ж знаєш, як це – рости без мами". Але ми не розуміємо, як це працює насправді. Ми дивимося на цих дітей через свою призму. А в них не формується прив'язаність, і вони не можуть передати далі те, чого в них не було", – каже Оксана.

Жінка зізнається: вона завжди відчувала провину перед своїми троюрідними братом і сестрою. Тому в дорослому віці вирішила зробити все можливе, щоб бодай в однієї дитини не повторилася їхня доля.

На усиновленні Оксана не зупинилася, бо відчувала: її любові вистачить на більше.

Про наставництво Оксана вперше дізналася на курсах усиновлення – разом з іншими формами сімейного виховання: опікою, ДБСТ, патронатом. Каже, що саме тоді вперше побачила всю систему цілком і зрозуміла: допомога дітям не обмежується лише усиновленням.

Після появи Соломії вона аналізувала, скільки ресурсу вимагає ще одна дитина, як проходить адаптація і чи залишився в неї простір для ще когось.

Влітку 2025 року вона повернулася до теми наставництва – але вже не для підлітків з інституцій, а для тих, хто ризикує не впоратися з материнством.

Оксана дедалі більше думала про превенцію сирітства:

"Зараз наставництво – це законодавчо закріплена форма для підлітків з інституцій. І це окей. Але паралельно я думала: що можна зробити, щоб діти туди не потрапляли. Усі говорять: "Треба підтримати мам". Але як саме підтримати – ніхто не пояснює".

В амбасадорській спільноті Координаційного центру жінка чула багато історій, які підштовхували її до пошуку рішення. Наприклад, вона познайомилася з хлопцем, який виріс в інтернаті, а подорослішавши, знайшов свою маму. Він забрав її до себе додому, і вони почали жити разом.

"Він сказав: "Можливо, ви подумаєте, що я її захищаю. Але вона тоді була дуже молода і в неї не було підтримки". І мене це дуже вразило", – згадує Оксана.

У якийсь момент вона перестала сприймати матерів, які відмовляються від дітей, через призму осуду.

"Я не знаю обставин цих жінок, тому не можу їх засуджувати. Дуже часто ми навіть не знаємо, як живуть наші сусіди. Скільки поруч молодих одиноких матерів, скільки дітей з нашого району потрапляють в інституції", – міркує вона.

З цією думкою Оксана прийшла до місцевої служби у справах дітей і сказала: "Я хочу бути наставницею для молодої мами. У мене великий досвід, і я можу підтримати таку дівчину".

Буквально за кілька днів до цього в службу звернулася 18-річна дівчина Валерія*. Вона втратила маму в 12 років та потрапила під опіку бабусі з алкозалежністю.

Жила і навчалася в спецшколі-інтернаті, потім вступила до коледжу, а у 18 років – завагітніла від хлопця, з яким познайомилася в спецшколі.

Очільниця районної служби познайомила Оксану з Валерією. Наставництво довелося юридично оформлювати через довіреність – на той момент не існувало закону, який дозволяв би стати наставником для повнолітньої сироти.

Так почався шлях знайомства, медичних обстежень і довгих розмов про стосунки й материнство.

*Ім'я змінене з поваги до приватності героїні.

"За паспортом вони дорослі, але по суті – "діти-діти". Історія Валерії

Насамперед Оксана почала допомагати Валерії виправити задавнені проблеми зі здоров'ям, як-от вади мовлення. Окремо – розібратися з документами та захистити права Лєри на родинне майно, з яким у дівчинки все непросто.

Оксана зіткнулася з багатьма труднощами, але вирішила, що не має "виправляти" життя Валерії. Її завдання – допомогти підготуватися до материнства і самостійності.

"Я не можу сказати: зроби ось так, і все буде добре. Моє завдання – бути поруч, коли вона робить вибір, і залишатися поруч з його наслідками. Я знаю, що вона не все мені розповідає. І приймаю це", – каже жінка.

З часом Валерія почала більше відкриватися і довіряти своїй наставниці.

"Коли ми заселяли її на соціальну квартиру, вона підійшла до мене і сказала: "Я боюся". Або, коли я поїхала, вона написала: "Коли ви вже приїдете? Мені без вас сумно". Для мене це і є довіра", – каже жінка.

Оксана Вихристенко стала для Валерії надійним дорослим, з яким можна порадитися на будь-яку тему. У досвіді Лєри вже були абʼюзивні стосунки. Та Оксана прагне поділитися з дівчиною баченням здорових взаємин у парі.

"Я намагаюся показати, як може бути. Читати вона не дуже любить. Треба зайти з іншого боку: "Хочеш, я тобі скину якийсь цікавий фільм?" Зараз ми з нею серіал обговорюємо – про жінок із різними історіями", – розповідає жінка.

Якось у грудні Оксана організувала для Валерії "фотосесію вагітних", щоб дівчина відчула більшу привʼязаність до маляти. А вже наступного дня у Валерії народилася донька.

Зараз 19-річна мати з немовлям живе на соціальній квартирі разом з іншими мамами. У них все добре, але попереду, за словами Оксани, ще багато спільної роботи.

"У них [підлітків, позбавлених батьків] не було дорослого поруч. За паспортом вони дорослі, але по суті – "діти-діти". І цю дитячість вони намагаються всіма силами не показувати: "Я доросла".

Але неприйняття цього "дитинства" нікуди не дівається. Важливо, щоб хтось це прийняв", – каже наставниця.

"Соціальні працівники самі радять не записувати батька". Як підтримати молодих батьків, які вийшли з інтернатів

Після виходу з інституцій молоді люди фактично залишаються без супроводу. Формально хтось із вчителів іноді на зв'язку, але це не та присутність, яка дійсно допоможе "поставити дитину на ноги".

Наприклад, у спецшколі, де навчалися Валерія та батько її дитини, їхнім життям після випуску не цікавляться. Єдиною людиною, яка справді вірила у Лєру, був дідусь по батьковій лінії. Нещодавно він помер.

"Він єдиний говорив, що вона буде інша – не така, як вони. Мені здається, це вплинуло на неї. Але в самій системі немає дорослого, який би супроводжував. А дітям це все одно потрібно", – розповідає Оксана.

Окрім того, молодим родинам – хлопцю та дівчині з інституцій – фактично не допомагають бути батьками разом. Від початку вони немов запрограмовані на розлуку, адже ніхто не вчить їх бути сімʼєю.

"Не завжди майбутні тати відмовляються від дітей. Часто система їх сама виштовхує. Наприклад, соціальні працівники самі радять не записувати батька у свідоцтво про народження, бо так вона отримає виплати. Я не засуджую, я розумію. Але таким чином ми взагалі не даємо ніяких шансів цим молодим батькам. А треба враховувати, що вони теж зазвичай із вразливої сім'ї, і їм теж потрібна якась підтримка.

Така ж ситуація, до речі, у Валерії. Формально вона сирота, бо її мама не вписала батька, хоча він живий", – міркує Оксана.

Держава не надає системної підтримки ні молодим матерям-сиротам, ні тим паче батькам.

"Я хотіла дізнатися, що ж є для вагітних у нашій соціальній службі. А нічого: ні батьківських курсів, ні курсів для вагітних.

Є батьківські курси психологічні, але такі дівчата туди навряд чи підуть. Для цього все-таки треба мати якусь стартову базу знань, а у цих дітей може її не бути", – міркує Оксана.

Хоч у соціальних службах є і соціальні працівники, і психологи, підлітки з інституцій зазвичай до них не звертаються. У цьому сенсі випадок Валерії, яка сама прийшла просити допомоги, – це виняток із правила.

"Це не ті люди, які думають: "Мені потрібен психолог чи соціальний працівник". У них зазвичай запит: "У мене немає грошей. Зробіть це, будь ласка, безкоштовно".

Воно є безкоштовно. Вони йдуть? Не йдуть. Тому що є свої страхи, свої патерни. Тому потрібно якось по-іншому підходити. Може, заходити через якісь розмови, перегляди фільмів, хоча б курси для вагітних", – каже наставниця.

Також самотні мами-сироти стикаються зі стигматизацією не лише з боку власних родичів чи незнайомців, а й там, де їм мали б допомагати: у соціальних службах, у медичних закладах.

"Навколо постійно засуджують. "А де там твій, від якого ти завагітніла? Мабуть, злиняв десь". Одразу це зверхнє ставлення. І дівчина часто – принаймні я це бачу – починає виправдовуватися: "А він мені не потрібен", "Нащо він мені взагалі?", "Що з нього взяти?".

І це дуже сильний тиск суспільства. Бо коли я починаю ставити їй запитання: "А ти хотіла б жити сім'єю?" – вона каже: "Так, звісно. Я хотіла б, щоб у моєї дитини була мама і батько", – ділиться наставниця.

"Діти не знають, як будувати сім'ю, бо в них немає моделі". Як наставництво може допомогти запобігти сирітству

Оксана з власного досвіду знає, що материнство без підтримки швидко виснажує. Коли ресурсу немає, навіть базові дії даються інакше, і жінка піддається ще вищому ризику відмовитися від дитини.

"Останні пологи в мене були складні – я погано почувалася, мене все дуже дратувало. І я покликала маму, бо це, мабуть, єдина людина, поруч із якою я можу "провалитися" в сон. А такої опції в них [дівчат з інституцій] немає…

Так званий "материнський інстинкт" не народжується отак просто. Він зʼявляється з формуванням прив'язаності. Але якщо ти не в ресурсі – ти все робиш з іншим відчуттям. Можливо, навіть з агресією", – каже наставниця.

За спостереженнями Оксани, багатьом молодим мамам не вистачає найпростішого – можливості видихнути.

"Було б класно мати соціальну няню, яка на певний час могла б розвантажувати маму. Не постійно – можливо, раз на тиждень. І тут не важливо, для чого видихнути. Не тільки якщо мама йде на роботу", – вважає Оксана.

Водночас тут також є дві сторони медалі: з одного боку, важливо допомогти, а з іншого – не прищеплювати "навчену безпорадність".

На думку Оксани, багатьом випускницям інституцій бракує допомоги у пошуку себе: навчання, працевлаштування.

Навіть на соціальних квартирах громадські організації могли б пропонувати жінкам якісь активності, профорієнтацію тощо. Але на тій квартирі, де мешкає Валерія, такого немає.

"Часто проблема в тому, що вони не знаходять себе – і йдуть у залежність, у крадіжки", – каже Оксана.

На думку жінки, студенти-наставники можуть допомогти дітям з інституцій зрозуміти, куди піти навчатися, як шукати себе. І тоді, можливо, у них зʼявиться інше оточення, більше занять та амбіцій.

"Мені здається, класна історія – наставництво. Потрібна популяризація наставництва серед молоді, можливо, серед студентів. Для підлітків важливо, щоб різниця у віці була невеликою – тоді це працює.

Студенти завжди були рушійною силою змін. Хто запускає майдани, хто рухає зміни – студенти. Якщо це освічений студент, який чимось цікавиться, він може вплинути", – вважає жінка.

Звісно, молода людина навряд чи навчить підлітків сімейності, але вона може дати бажання жити інакше.

"Діти не знають, як будувати сім'ю, бо в них немає моделі сім'ї. Якщо буде наставник, приклад молодого дорослого, який росте в сім'ї, – вони побачать різницю: як може бути інакше.

Важливо, щоб в оточенні дітей або молодих людей – неважливо, з інституції вони чи з сім'ї із залежностями – з'явився приклад. І тоді з'являється найголовніше – бажання.

А вже з ним можна працювати: соціальні послуги, соціальна няня, курси. Наставник може привести в соціальну службу. Але спочатку має бути бажання. І воно виникає від прикладу", – переконана Оксана.

Наставництво для дітей-сиріт, на думку Оксани, також може стати корпоративною ініціативою. Роботодавці можуть пропонувати підліткам різні заняття, запрошувати на курси й стажування, а в майбутньому – працевлаштовувати.

Коли секс – єдиний спосіб відчути "я комусь потрібна"... Як допомогти молоді з інтернатів будувати здорові стосунки?

Зрештою, коріння проблеми незапланованих вагітностей, дисфункційних сімей і "поколіннєвого" сирітства криється ще глибше.

Оксана помітила, що перешкодою на шляху до материнства часто стають абʼюзивні стосунки.

Наприклад, підлітки, які не бачили жодних сімейних прикладів, можуть одночасно перебувати в кількох стосунках, плутати секс із любов'ю та терпіти приниження заради того, щоб не бути покинутими. Поза сексуальністю вони часто не відчувають себе цінними й значущими.

"У таких дівчат секс дорівнює контакту. Не близькість, довіра, партнерство, безпека, а саме єдиний знайомий спосіб відчути "я існую", "мене хочуть", "я комусь потрібна", "я відчуваю себе живою". Це регуляція внутрішнього болю і порожнечі, тобто психологічна проблема.

А дорослі і система часто засуджують і соромлять за таку поведінку. Причиною часто є порушення привʼязаності або травматична привʼязаність в дитинстві, емоційна занедбаність, рання сексуалізація, низька тілесна безпека ("моє тіло – інструмент") і страх самотності, сильніший за страх насильства", – каже Оксана.

Щоб виправити ситуацію, на думку психологині, потрібна комплексна робота з дітьми, позбавленими батьківського піклування, – починаючи від сексуальної освіти в дитинстві і до психологічної допомоги упродовж усього шляху.

"Сексуальне виховання у нас не те що в інституціях не розглядається – воно в принципі є тільки у вузьких колах свідомих сімей. І ми зараз говоримо про ситуацію в Києві. Я взагалі мовчу про дівчат у селах, які потрапляють у такі історії.

Я бачу, що потрібно знаходити людей із таким самим бажанням допомагати – і будувати цю допомогу по краплинах, територіально, у вузькому колі", – каже жінка.

Оксана вважає, що допомогти дітям після інституцій подолати ці наслідки не зможе один фахівець – навіть найкращий психолог. Вона наполягає на командному підході: психотерапії з фокусом на травму, роботі з тілом, психіатричній допомозі та соціальній підтримці. Окрему роль вона відводить наставнику, який би пройшов спеціальне навчання.

"Жоден психолог, який би працював в соціальній службі, не зможе з цим впоратись самотужки. Потрібна команда фахівців, де кожен закриває свою зону і не підміняє іншу: психотерапевт з досвідом роботи з травмою, бо звичайного "розмовного" психолога без травматерапії не достатньо.

Тілесноорієнтований терапевт або сексолог з психотерапевтичною освітою – це критично важливо! Не секс-коуч, а саме психотерапевтичний сексолог. Психіатр – не для всіх, але в команді має бути. Соціальний працівник, щоб забезпечити стабільність побуту, документи, житло, мінімальну фінансову безпеку, доступ до послуг. І наставник, який називає реальність, тримає межі, супроводжує до спеціалістів, не зникає, коли важко.

Я вже почала це робити і за місяць бачу результат – Валерія принаймні почала говорити: "Ви все правильно говорите", "Я теж хочу мати такий характер". Тобто вона починає думати по-іншому", – каже наставниця.

Оксана хоче системно розвивати цей напрям – створити своєрідну "школу наставників" для молодих людей у своєму районі, об'єднати фахівців та організації, які працюють у цій сфері.

"Тепер я бачу, що наставництво не зовсім легка справа. Я дослідила досвід організації наставництва в інших країнах. І насправді там є критерії, хто може ними бути. Я погоджуюся, що це не для кожного.

Але кожен може знайти свою роль в цьому ланцюжку: журналісти – висвітлювати; педагоги та лікарі з жіночої консультації – бути небайдужими, знати про можливість допомоги і вчасно про це розповісти. А кожен охочий – пропонувати свою допомогу", – додає жінка.

Текст: Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"

Фото: Олександр Чекменьов, УП