Вона народила двійню на 26 тижні у прифронтовому Покровську: історія мами, яка втратила одного сина і боролася за життя другого

Грудень 2023 року. Добропілля на Донеччині.

Катя й Олександр з нетерпінням очікують народження двох синочків. Кімната з ліжечками готова, возики та одяг для малечі придбані.

Ніщо не віщує біди: сім'я постійно відвідує лікарів, вагітність протікає спокійно.

Проте на 26-тижні все йде шкереберть: у Каті харчове отруєння, УЗД показує невелике відкриття – і в однієї дитини відходять води. Жінку екстрено везуть до перинатального центру у Покровську, коли перебування у прифронтовому місті вже є небезпечним.

На Катю чекають передчасні пологи, смерть одного з синів та боротьба за життя другого в реанімації.

"За даними ВООЗ передчасне народження (до 37 повних тижнів гестації) досі залишається головною причиною смерті серед дітей віком до 5 років.

У 2020 році передчасно народилося приблизно 13,4 мільйонів дітей у світі. У відсотках – це 9,9% усіх пологів", – розповіли у громадській організації "Ранні пташки", яка допомагає українським сім'ям, у яких передчасно народилися діти.

За останні три роки в Україні впав показник передчасно народжених дітей. Головна причина цього – низька народжуваність, яка з 2023 року зменшилася на 35%.

При цьому показники передчасних пологів на прифронтових територіях вищі через стрес, кажуть у "Ранніх пташках".

Катя – одна з тих матерів, які мусили переживати і передчасні пологи, і евакуацію з рідного міста, до якого наближалася лінія фронту.

Жінка розповіла "УП. Життя" про втрату одного з синів, перебування у перинатальному центрі прифронтового Покровська, подальше лікування дитини та евакуацію з Добропілля.

"Як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш"

Вперше Катя завагітніла на початку повномасштабного вторгнення. Після трьох років лікування і надій сім'я нарешті чекала на немовля. Спочатку Катю з чоловіком обнадіяли, що все добре, проте це виявилася позаматкова вагітність – і сім'я втратила дитину.

У 2023 році Катя завагітніла знову.

"Ми дізналися, що у нас двійня – це було щось типу "Бінго!" Тоді ми думали, що вхопили Бога за бороду", – розповідає жінка.

Сім'я жила у Добропіллі на Донеччині, а до лікарів на обстеження їздили у Харків.

"Це було далеко, але ми дуже очікували на цих дітей. Тим паче, що з двійнею є ризики", – каже Катя.

Вони з чоловіком активно готувалися до народження малюків: придбали ліжечка для обох, подвійний возик, одяг маленького розміру, бо розуміли, що двійня народжується швидше терміну.

Зі станом Каті все було добре до 31 грудня 2023 року: у новорічну ніч вона потрапила у лікарню з харчовим отруєнням.

"Я обідала в кафе і помітила, що курятина недоготована, коли вже дійшла до середини страви. Знаєте, кажуть: як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш. Спойлер: у нас так і вийшло", – ділиться жінка.

У лікарні Катя провела тиждень: їй поставили крапельниці, зробили УЗД і запевнили, що з дітьми все добре. Проте вона відчувала щось не те і поїхала на скринінг до лікарні у Павлограді. Там жінку знову запевнили, що все гаразд.

"Сказали, що я занадто переживаю і накручую себе. А я не народжувала раніше, і мені не було з чим порівняти. Проте відчувала, що щось не так", – розповідає Катя.

Жінка наполягла на УЗД – і лікарі побачили у неї невелике відкриття. Катя була всього на 26 тижні вагітності. Їй сказали поїхати на планове, не екстрене УЗД у Павлоград. Також повідомили, що доведеться поставити песарій (медичний пристрій, який вводять у піхву для підтримки органів малого таза або шийки матки).

В ту ніч в однієї дитини відійшли води.

Суцільне пекло у Покровську

"Ми потрапили до перинатального центру в Покровську, за пів години їзди від нашого міста. І там почалося суцільне пекло", – розповідає Катя.

Лікарі намагалися зупинити пологи, ставили крапельниці, але у жінки почалися стрімкі перейми: вони повторювалися кожні дві хвилини. Катю перевели в пологовий зал, проте чоловіка туди не пустили.

"Все пішло шкереберть. Ми хотіли народжувати разом, а я залишилася сама. Перейми тривали 10 годин, я була з крапельницею, не могла рухатися, до мене рідко заходили – мені було дуже страшно", – згадує жінка.

Катя відчувала, як діти крутяться; розуміла, що їм некомфортно; боялася, що відсутність вод погано вплине на них – і почала просити про кесарів розтин, щоб врятувати дітей.

Під ранок прийшла нова зміна медиків. На той момент Катя почала народжувати. Стало зрозуміло, що зупинити пологи не вийде. Нова зміна екстрено викликала лікарів з реанімації.

"Перший народився Матвійчик. Я була в шоковому стані, але коли його побачила – заспокоїлася. Він був таким малюсіньким, як кошенятко, синьо-бордове, але таке гарне. Я навіть потягнулася за ним. Я реально думала, що мені його дадуть. А його відразу понесли на столик, почали реанімувати, запускати дихання, ставити зонд", – розповідає Катя.

Другим вона народила Тимура. Кожен із хлопчиків мав по 740 грамів ваги. Їх забрали до реанімації, а Катю відправили у загальну палату.

"Важко, коли тебе привозять без дітей. Всі навколо з немовлятами, вони плачуть, а тобі кожен цей звук ножем по серцю.

Я просила окрему палату – платну. Але в лікарні розуміли, що я буду лежати там довго, місяцями, тому не дозволили", – ділиться жінка.

Вперше своїх дітей Катя побачила після обіду в день їхнього народження. У реанімації все було в напівтемряві. Жінка була шокована, наскільки хлопчики маленькі, з трубками, катетерами, зондами, на апаратах штучного дихання.

Лікарі не давали жодних прогнозів, лише казали: "Ви самі розумієте: вони дуже маленькі".

На другу добу після народження хлопчиків до Каті прийшли лікарі й сказали, що у Тимура були дві зупинка серця. Орган запустили, але шансів вижити не було. Катя подзвонила чоловіку, щоб той приїхав.

"Ми мусили взяти себе в руки, щоб зайти в реанімацію у більш-менш спокійному стані. Там не дозволяли плакати, бо діти це відчувають. Поки нас не пускали, у Тимура сталася третя зупинка серця. Його намагалися реанімувати, але не вийшло. Нас завели попрощатися з сином", – схлипуючи, розповідає Катя.

У Тимура був крововилив у мозок 4-го ступеня.

"Ми не хотіли думати, що втратимо обох. Він мав залишитися!"

Стан Матвія також був важким: у нього були крововилив 3-го ступеня, який переходив у гідроцефалію (захворювання головного мозку, що характеризується надлишковим скупченням спинномозкової рідини в порожнині черепа), сепсис, жовтяниця, пупкова і пахова грижа, в яку випадала петля кишківника.

Також у хлопчика не розкривалися легені, розвинулася пневмонія, і жодні антибіотики не допомагали. Перші два тижні лікарі намагалися стабілізувати стан дитини, але ніхто не говорив про покращення.

Катя з чоловіком могли відвідувати сина в реанімації. Там вони читали йому казки, розповідали, що на нього чекає після виписки, а ще постійно повторювали, що він у них суперсильний і подолає всі труднощі.

"Ми вірили у свою дитину з самого початку. Ми навіть не хотіли думати, що втратимо обох. Він мав залишитися. Ще в животику Матвій відрізнявся від братика гіперактивністю.

Він сильний хлопчик: в реанімації був найгучніший і єдиний, хто міг дістати свій зонд", – розповідає Катя.

З часом гідроцефалія пішла на спад, через місяць Матвій подолав пневмонію, а Каті дозволили взяти його на руки.

"Мені сказали: готуйся, зараз дадуть дитину на руки. Мене ніби чимось по голові вдарили: як на руки? Тоді Матвію пробували зняти ШВЛ і поставити СІПАП (прилад для неінвазивної вентиляції легень, який подає постійний потік повітря під тиском через маску – ред.). Він почав плакати. Лікарі пожаліли його і вирішили привести мене.

Тоді я вперше почула голос сина. Страшно було брати його на руки з трубочками: переживала, щоб я нічого не зачепила. І він сам був як маленьке кошеня. Але це було неймовірно: я в житті таких відчуттів ніколи не мала", – з усмішкою згадує Катя.

Матвій дуже довго не хотів дихати самостійно, мав проблеми з харчуванням, у нього була велика пахова грижа, яка випадала, і від цього хлопчику було боляче. Він постійно плакав, проте на руках у Каті заспокоювався.

"Він єдиний з такою вагою у цьому перинатальному, хто вижив і виписався. До нього найменшим був хлопчик Юра, який народився з вагою 870 грамів. Одного дня він прийшов у гості до лікарні, а завідуюча дитячої реанімації вирішила показати мені, яким виріс цей хлопчик. Я їй дуже вдячна, бо це дало мені велику надію", – згадує Катя.

У той період жінка попросила близьких не турбувати її, спілкувалася лише з мамою і чоловіком. У той час Олександр працював на шахті у Новодонецьку без вихідних, по дві зміни поспіль. Після роботи – щодня їздив у Добропілля готувати Каті прозорий дієтичний суп і купувати ліки. Звідти ж без відпочинку прямував до Покровська у перинатальний центр, щоб провести час з сином і морально витягнути дружину з важкого стану.

"Я не знаю, як він витримав ці місяці без нормального сну і з такою важкою роботою. Моя мама не витримала і сама потрапила в лікарню", – ділиться Катя.

"Під час прильотів я бігла до реанімації і просто сиділа під нею"

У перинатальному в Покровську Катя була більше трьох місяців. Це був початок 2024 року – і перебувати у місті було небезпечно.

"Тоді у Добропіллі було значно спокійніше, ніж у Покровську. Я постійно боялася, що прилетить у лікарню, переживала за сина, прикутого до апаратів ШВЛ.

Були моменти, коли під час прильотів я бігла до реанімації і просто сиділа під нею: це було найближче місце, де я могла бути біля сина. Я молилася, аби не прилетіло в лікарню, бо без Матвія я б нікуди не пішла", – розповідає Катя.

Після вибухів жінка виходила у загальний коридор. Коли її сусідкою по кімнаті була мама, яка народила двійню, Катя допомогла їй винести одну з дівчат. Вона тримала чуже немовля у коридорі під реанімацією, де лежав Матвій.

"Було важко усвідомлювати, що ти тут з чужою дитиною на руках, а свою не можеш врятувати", – згадує Катя зі сльозами на очах.

Коли ж Матвія перевели до неї у палату, в моменти небезпеки Катя відключала йому датчик, що зчитує дихання та пульс, і швидко несла в реанімацію, де пристрій перепідключали. Сама ж мала залишатися в коридорі.

"Одного разу під час тривоги я, не усвідомлюючи, відключила датчик і замість того, щоб віддати Матвія медсестрі, міцно стиснула сина у своїх руках. Я хотіла його захистити. Тоді медики вибігли з реанімації і почали забирати Матвія з моїх рук. І з однієї сторони я розуміла, що мені треба його віддати, а з іншої – не могла цього зробити", – пригадує той період Катя.

"Добропілля ми покидали вночі під обстрілами"

Матвія виписали з вагою 2700 грамів. Вдома протягом кількох місяців батьки користувалися гаджетами, що зчитують дихання. Катя й досі постійно перевіряє, чи дихає син уві сні.

У Матвія були й інші проблеми: ризик розвитку дитячого церебрального паралічу (ДЦП), пупкова і пахова грижа, а також ретинопатія ІІІ ступеня (небезпечна стадія ураження сітківки ока) обох очей, через що хлопчику загрожувала сліпота.

Сім'я по кілька разів на тиждень їздила з Добропілля у Дніпро на медичні обстеження. Там Матвію спочатку прооперували очі, а потім – грижу.

"Протягом трьох місяців він переніс дві операції під наркозом. Поки ми не можемо перевірити зір сина через його малий вік. Зараз його очі дивляться трохи неправильно", – розповідає Катя.

Після другої операції мати з дитиною евакуювалася до Переяслава. Сім'я два місяці шукала там житло.

"Як тільки з'явилася можливість, я відразу виїхала з сином. Добропілля ми покидали вночі під обстрілами, в комендантську годину. Взяли з собою лише візочок і одяг на пару днів. Чоловік залишився у Добропіллі. Він не так давно виїхав до нас", – розповідає Катя.

Зараз Матвію 2,5 року. Катя двічі-тричі на тиждень возить сина в Київ на реабілітацію. Там з Матвієм займаються за Денверською моделлю раннього втручання (ESDM – доказовий метод втручання для маленьких дітей з розладом спектру аутизму). З хлопчиком також працюють психолог, логопед, дефектолог. Раніше Матвій активно займався ще й з фізичним терапевтом.

"Ми зараз в процесі оформлення інвалідності. Заняття дуже дорогі й цей статус трохи б покривав їх вартість", – розповідає Катя.

Матвій дуже активний хлопчик. Поки не розмовляє, але знає кольори, вміє рахувати до 10-ти, пародіює звуки тварин. Десь не встигає за однолітками, проте в іншому компенсує.

"Я ділюся нашою історією не для того, щоб викликати жалість, а в надії, що вона допоможе хоча б одній мамі, світ якої зараз перевернувся.

Мамі, яка вперше опинилася в реанімації, боїться, не знає, що робити далі, живе від обходу до обходу лікарів, і просто молиться за своє янголятко біля маленького кювеза.

Я точно знаю: іноді мамі не потрібні слова про "все буде добре". Їй потрібна хоча б одна історія, яка закінчилася хепі-ендом. Можливо, для когось такою історією стане наша", – підсумовує Катя.