"Працюєш і не розумієш – день чи ніч": історія онкогінеколога, який добровольцем пішов на фронт
До повномасштабної війни онкогінеколог і кандидат медичних наук Юрій Черних керував клінікою в Національному інституті раку. Та 24 лютого 2022 року він змінив цивільну медицину на військову.
У перший день повномасштабного вторгнення лікар добровольцем пішов на фронт. Він починав із бойового медика, а зараз командує передовим хірургічним відділенням, що рятує життя військових на найгарячіших ділянках фронту.
Історію Юрія Черниха розповіли "УП. Життя" у Командуванні Медичних сил ЗСУ.
До початку загарбницької війни Росії проти України Юрій Черних жив на Луганщині. Закінчив інтернатуру з акушерства та гінекології в Стаханівському пологовому будинку, а потім здобув науковий ступінь у Луганському медичному університеті, де й працював доцентом.
Та у 2014 році життя лікаря змінилося – він разом із родиною переїхав до Лисичанська. Саме туди перемістили виш, в якому Юрій працював.
"Разом із дружиною і двома маленькими дітьми ми їхали через блокпости, бачили російські прапори. Всюди стояли дагестанці або місцеві бойовики. Намагалися проїхати через них. Це була п'ята ранку – вставало сонце, серпень, всюди соняшники. Така класична Луганщина.
І єдине, що я дуже хотів побачити, – це український стяг. Коли ми нарешті знайшли його в селищі Золоте на антені у військових – я зрозумів, що вдома. З того часу в мене трохи інше уявлення про цю війну", – розповідає медик.
Юрій наголошує, що "новою владою" на його малій батьківщині стали не ті люди, які могли б заслуговувати на високі посади.
"Росія дала в руки кулемети тим, які весь час заздрили, вели аморальний спосіб життя. І вони стали керувати тими, хто все життя навчався, старався, будував. Я до всіх добре ставлюся, але це не ті люди, з якими хочеться жити поряд", – каже чоловік.
На момент початку повномасштабного вторгнення Юрій працював начальником клініки онкогінекології в Національному інституті раку. Він не підлягав мобілізації як науковий працівник із науковим ступенем, але вже 24 лютого 2022 року вирішив піти добровольцем.
"Коли почалася повномасштабна війна, я розумів: за 2-3 місяці людину можна навчити стріляти й виконувати бойову роботу, але виростити лікаря неможливо за такий короткий час. А медиків спершу було мобілізовано не дуже багато", – зауважує Юрій.
Спочатку він служив простим медиком у Бориспільському батальйоні ТрО, а потім став начальником медичної служби. Юрій брав участь в обороні Київщини. Згодом приєднався до Медичних сил і потрапив до одного із новосформованих передових хірургічних відділень.
"Медицина – вся однакова. Ми всі маємо базис, який отримали під час навчання в інституті. Але, звісно, з гінеколога простіше зробити хірурга, ніж із людини без медичної освіти", – каже медик.
Перехід до військової медицини для нього був складним не стільки технічно, скільки морально.
"Як цивільна людина, я думав так: отримав поранення – все, вільний з армії. Але ні. В нас дуже вмотивоване військо. Привозять поранених хлопців, а вони просять зробити їм перев'язку, хапають речі й біжать назад на позиції", – дивується Юрій.
Найважчим для нього є ампутації. Але не через складність цієї операції, а з морального боку.
"Коли ампутуєш людині кінцівку – подають пакетик, в який ти опускаєш руку чи ногу. Це морально складно. Я до цього не був готовий. У мене все одно було уявлення, що операція має закінчуватися одужанням. А у військовій медицині мета операції – порятунок. Ти робиш певні дії, щоб людина не вмерла, а потім відправляєш її до інших лікарів на наступний етап", – зазначає Юрій.
За його словами, робота передового хірургічного відділення – це про виснаження на межі.
"Ти працюєш із закритими вікнами й не розумієш – зараз день чи ніч. Виконуєш свій обов'язок, лягаєш спати, а тебе будять через 20-30 хвилин. Прокидаєшся – знову робиш операцію, знову лягаєш. Такий калейдоскоп може бути 3 дні, 5 днів", – розповідає Юрій.
Після хірургічних втручань він часто допомагає середньому медичному персоналу із прибиранням операційної.
"Передова хірургічна група – це не просто про медицину. Це про дружбу, родину. Ми знаємо одне про одного все. Ми були разом у найважчих моментах, плакали й підтримували", – наголошує лікар.
Відділення Юрія працювало на всіх напрямках фронту, крім Запорізького. Найскладніше було на Кринках, що на Херсонщині.
"Це була зима, хлопців привозили мокрих, з переохолодженням. Там не було нічого людського і хорошого, чим хочеться хвалитися.
Ми, як медики, просто виконуємо свою роботу. А хлопці проходять через пекло. Їм завжди важче. Скільки б ми не скаржилися на свою роботу, маємо розуміти: всім, кого до нас везуть, завжди гірше", – зауважує Юрій.
Найбільше його вразила історія морпіха із Кринок, якому на той момент було близько 50 років. Він 5 діб провів на позиції зі зламаними ногами.
"Ми запитали, чому так довго не евакуювали. На що військовий відповів: "Я ж кулеметник, у мене хлопці молоді. Ліг під будинок і 5 діб прикривав, поки вони відходили. А потім за мною повернулися й забрали".
І він так це розповідав, ніби це звичайний вчинок. Це дуже мотивує. Ти розумієш, що маєш їм допомагати. Ти зобов'язаний", – говорить Юрій.
Зараз чоловік має дуже просту мрію – після закінчення війни жити спокійним життям.
"Колись я хотів повернутися в Луганськ, але пройшло вже багато років. Зараз мрію про спокійне життя – з'їздити на човні на рибалку, покататися на мотоциклі, побути з родиною. Щоб було тихо, без тривог", – каже медик.
А ще він хоче, щоб люди усвідомили, чому триває ця війна і за що ми боремося.
Раніше ми розповідали історію Сергія Булаха, який у перший день великої війни покинув шоубізнес, щоб доєднатися до війська. Зараз він служить бойовим медиком і щодня рятує життя бійців – у бліндажах, під дронами та біля лінії зіткнення.
