"Кіл прийняв на себе перші осколки, врятував мені життя. А сам загинув". Історії про дружбу між бійцями та собаками на передовій
Біля військових часто можна побачити тварин, дехто навіть на передовій умудряється приручити ховраха, їжака чи куницю. Однак на першому місці, поза всякою конкуренцією – собаки. Ця першість має дуже просте пояснення, про що трохи нижче.
26 серпня відзначатимуть Міжнародний день собак (у США це свято має національний масштаб), і це хороший привід розповісти, яку величезну роль відіграють ці віддані тварини в житті військових.
"Собака, який постійно з тобою, іноді розуміє тебе навіть краще, ніж найрідніші люди в тилу"
– Собаки дуже прив’язуються до людини і залишаються з нею, як би важко не було, – розповідає Петро, боєць 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. – Наприклад, кіт, якщо дуже погано, може піти, а собака залишиться і в болоті, і без їжі, й під обстрілом. Я знаю це по своїх собаках. Для військових важливо мати когось, хто завжди поруч, хто бачить і переживає те, що й ти, для кого ти сам – весь світ. Собака, який постійно з тобою, іноді розуміє тебе навіть краще, ніж найрідніші люди в тилу.
Петро, 32-річний сержант піхотного підрозділу 128 ОГШБр, за цивільною освітою ветеринар. Він має вищу освіту, закінчив Львівський університет ветеринарної медицини, відкрив вдома, що на Мукачівщині, ветеринарну клініку, яка спеціалізується на собаках і котах. Займається зокрема хірургією, може, наприклад, зробити тварині кесарів розтин. Однак у перші дні повномасштабки Петро залишив роботу й пішов на війну.
– Я ідейний, ще студентом їздив на Майдан, бився з "Беркутами" (тоді мені добре дісталося), тому одразу пішов у військкомат. Мене спочатку записали в тероборону, але через тиждень шикувань і перекличок я знову прийшов у військкомат і сказав, що хочу воювати, а не тинятися без діла в тилу. І попросився в 128 ОГШБр. Вже через кілька днів я був на нулі в Запорізькій області.
Якщо чесно, я йшов як одноразовий солдат, був упевнений, що максимум за два тижні загину. Хотів затримати москалів, щоб інші хлопці мали трохи часу підготуватися як слід. Якби мені тоді хтось сказав, що на третьому році війни все ще буду воювати, я б розсміявся йому в лице. Але рідним нічого не казав, мама довго не знала, що я на передовій.
У перші дні Петро сильно змерз і копав укріплення з температурою під 40 градусів. Підрозділ був під постійним ворожим вогнем.
– Нашу посадку обстріляв російський танк. Він знав, що ми в глибоких окопах, і зробив грамотно – стріляв по гілках дерев, щоб накрити осколками зверху. Після першого ж пострілу я отримав контузію, а коли оглянувся, побачив навколо купу осколків. Двоє товаришів отримали поранення, і після обстрілу я повів їх на точку евакуації.
Мене теж хотіли вивести, але я відмовився й повернувся. Правда, по дорозі назад зупинявся на кожному кроці, голова не варила. І попросив хлопців, щоб вони за мною слідкували, якщо знепритомнію. Потім були й інші контузії, я їх не рахував. Плюс працював із "сапогом" (СПГ – станковий протитанковий гранатомет), кожен постріл із якого – теж мікроконтузія. Такий гучний, що аж грудну клітку стискає.
Тоді військові часто стикалися зі свійськими тваринами, переважно покинутими, контуженими, пораненими.
– Коли ми заходили у фронтове село, з якого втекли люди, я завжди перевіряв хліви й будки. І часто знаходив мертвих припнутих собак, зачинених свиней і корів, що померли з голоду.
У мене ця картина завжди викликала злість, неприязнь до господарів. Я розумію, що людям треба було рятуватися, але можна ж було за секунду відв’язати собаку чи відчинити хлів, щоб дати тваринам хоч якийсь шанс вижити. Бо смерть від спраги й голоду – дуже страшна.
Утім, із вцілілими тваринами військові теж часто перетиналися.
– Якось до нас прибилася покинута в’єтнамська свинка. Це невелика порода, але вона було доросла, десь 60 кілограмів. Ми почали годувати те порося, то воно й на бойові позиції виходило з нами. Дуже любило ППО-шників, тому прозвали його Стінгером. І теля молочне прибилося. Його мама підірвалася на міні, ось воно й ходило за нами, як собачка. Ми його навіть молоком підгодовували, яке нам видавали, – пригадує Петро.
Ці тварини не були прив’язані до когось одного, вони дружили з усіма, тому при передислокації військові залишили їх наступникам.
– Але один боєць узяв із собою покинутого собаку – контужену й поранену німецьку вівчарку Діну. Він виходив її, Діна досі з нами, вже більше двох років, побувала на всіх напрямках, – розповідає військовий. – Я розрізняю три варіанти приручення собак. Перший – коли береш чи купуєш цуцика й виховуєш за своїми вподобаннями. Другий – коли приручаєш бродячу собаку. Потрапивши з дикого середовища в людські умови, вона стає дуже відданою.
І третій, коли береш собаку, покинуту на війні. Ту, яка все життя жила з людьми, а потім раптово опинилася сама, пережила голод, відчай, обстріли, отримала поранення чи контузії. Коли вона знову потрапляє під людську опіку, то виявляє найвищий ступінь служіння й відданості.
"Ночі вже були холодними, тому Кіл завжди лягав зверху на спальник – грів і мене, й себе"
Петро й сам завів собаку – замовив у розпліднику в Харкові цуцика бельгійської вівчарки малінуа, назвав Кілом, почав дресирувати.
Для військового це був справжній бойовий пес, який ходив із ним на позиції.
– Якось наш підрозділ на ніч відвели трохи назад у посадку, за межі ворожого кулеметного й мінометного вогню. Ми мали виспатися як слід, щоб уранці рухатися далі. Укриттів там не було, ми спали поміж деревами й кущами в спальниках. І росіяни вичислили нас, накрили касетами.
Ночі вже були холодними, тому Кіл завжди лягав зверху на спальник – грів і мене, й себе. Крізь сон я почув вибух (це був вихід), шурхіт у повітрі, а далі дуже близько малі часті вибухи. Ховатися було ніде, тому просто зіщулився, намагаючись втиснутися в землю. Потім ще один вихід, шурхіт прямо в мій бік і знову вибухи – прямо біля мене.
Кіл раптово заскавчав, підхопився й відбіг убік – саме туди, де прилетіли наступні касетні боєприпаси. Він прийняв на себе перші осколки, врятував мені життя. А сам загинув. Йому було вісім місяців.
Петро дуже болісно сприйняв смерть Кіла, довго не хотів заводити іншого пса. Але через кілька місяців купив джека-рассела – різновид тер’єра, що набагато менший за вівчарку. Назвав його Зефіркою.
– Смерть собаки треба пережити, змиритися з нею, – каже Петро. – Я розумію, в яких ризикових умовах живуть свійські тварини в зоні бойових дій. Але тут буває дуже важко морально, тому хочеться мати поруч справжнього друга, щоб переключитися на щось інше, не пов’язане з війною.
Зефірка був веселим, грайливим, завжди на позитиві, його обожнював весь батальйон, пригадує військовий. Коли приїжджала машина, щоб відвезти бійців на позиції, собака заскакував усередину, щоб їхати з ними.
– На бойових позиціях він усе обнюхував і ретельно вивчав окопи, бліндажі, куди ведуть траншеї. І якщо хтось із бійців уночі виходив, завжди супроводжував його. Не треба було навіть вмикати ліхтарик, просто дивитися за білою плямкою попереду. Багато хлопців казали: "Якби не твій Зефірка, ми б заблукали". А якщо на відкритій місцевості пес починав нервувати й намагався десь сховатися, це значило, що зараз буде обстріл. Він відчував, – згадує боєць.
Однак джек-рассел теж не вижив – загинув, коли господар був на позиціях.
– Тоді йшли дощі, в траншеях утворилося болото, і Зефірці з короткими лапами було б важко. Тому я залишив його в селі з товаришами. Хтось Зефірку отруїв. Напевно, місцеві, бо всі військові собаку обожнювали. Перед тим так само отруїли нашу вівчарку. Але я був на місці, то врятував її – відкрапав, хоча вона вже була паралізована.
А Зефірку не зміг врятувати. Хлопці подзвонили й сказали, що з ним дуже погано, а через 15 хвилин написали: "Зефірка – все…" Не знаю, кому це потрібно було, нікому він нічого поганого не зробив, – мовить Петро.
"Я пройшов тут еволюцію – від великих порід до маленьких"
Собаки відіграли важливу роль і в особистому житті Петра – саме завдяки їм він поміняв статус холостяка на сім'янина.
– Тамара – моя односельчанка, вона молодша на 10 років, тому я ніколи не дивився на неї в цьому смислі, – пояснює боєць. – Перед війною в Тамари захворів собака, я лікував його, так ми стали спілкуватися. Але без жодної романтики. Як тільки почалася війна і я пішов у військкомат, то запостив у Фейсбуці фото з берцями. І Тамара написала: "Ти ж не дурний – не йдеш воювати?". "Нічого собі подача!" – подумав я. І написав, що оскільки проходив строкову службу, то став інструктором для новобранців. Тоді ніхто з рідних не знав, що я вже на передовій.
Тамара місяць слухала цю брехню, а далі питає: "Де ти?" – "Тут, на Закарпатті – у Виноградові на полігоні", – відповідаю, а сам навіть не знаю, чи є у Виноградові полігон. "Ну, то я приїду до тебе!" – "Ти що! Це секретний об’єкт – тебе не пустять!" – "Я приїду, поскандалю, то тебе відпустять за ворота хоча б на пару хвилин". Тоді я зізнався, що давно в зоні бойових дій на передовій. І вона… заплакала! Я ще подумав – нічого собі, ми ж навіть не зустрічаємося! До речі, запропонував їй зустрічатися, а вона відмовила – образилася, що обманув її. Зате заміж вийшла, – сміється Петро.
Одруження Петра й Тамари – окрема цікава історія. На початку 2023-го боєць вперше отримав відпустку й на 10 днів приїхав додому. Ніякого шлюбу він тоді не планував.
– Ми зустрілися з Тамарою, і вона якось спитала: "Ти взагалі думаєш про одруження, про те, щоб створити власну сім’ю?". "Звичайно!" – відповів я й пішов додому спати. А вранці зателефонував їй і кажу: "Збирайся, їдемо в Мукачево". "Для чого?". "Обручки купувати, ми ж одружуємося!" Вона подумала, що я жартую. Але поїхала. Заходимо в ювелірний магазин, і тоді Тамара: "Ти що – серйозно?". Але повірила тільки тоді, коли я розрахувався за обручки.
Одразу після того ми поїхали до моєї мами, яка працює в Мукачеві. Питаю, чи може відпроситися в п’ятницю з роботи. "Навіщо?". "А ось навіщо!" – й подаю їй обручки. "Йой, так то ж гостей треба запрошувати, свято влаштовувати!". Але ми просто домовилися з рестораном про святковий обід. Так я став сімейним чоловіком.
Дружина в Петра смілива, навіть відчайдушна – неодноразово приїздила до нього в зону бойових дій.
– Вона просто ставить мене перед фактом: "Виїжджаю поїздом, буду тоді-то на вокзалі". І в мене немає вибору, – сміється Петро. – Одного разу була дуже близько біля лінії фронту, навіть під обстріл потрапила зі мною. І нормально відреагувала. З одного боку, це навіть добре, бо з тих пір набагато краще розуміє мене.
Тамара вагітна на четвертому місяці, і чоловік дуже сподівається, що народиться хлопчик.
– Ми назвемо його Петром, – каже він. – Я сам Петро Петрович у четвертому поколінні й хочу продовжити сімейну традицію…
Кілька місяців тому боєць завів нового собаку – маленького чихуахуа з грізним іменем Дракон. Він найменший з усіх, що були раніше, і в цьому його переваги.
– Я пройшов тут еволюцію – від великих порід до маленьких, – каже Петро. – Великі дуже класні, це суперові службові собаки, але на позиціях із ними набагато важче. А маленьку засунув під бронік – і будь-куди, вона завжди з тобою.
Пізніше докупив ще і в’єтнамське порося, для якого спорудив невеликий вольєр.
– Вони одразу потоваришували, бігають одне з одним, граються, їдять із однієї тарілки. Свинку назвали Пумбою, вона з’явилася пізніше за Дракона, в нього вже було ім’я. Але зараз їх називають не інакше, як Тімон і Пумба.
Бачили б ви, коли хлопці приїжджають із позицій, – брудні, бородаті, татуйовані, суворі… А як тільки побачать собаку й свинку, починають сюсюкати, брати на руки, гладити, цілувати. І сміються, радіють, забувають про все, наче повертаються до нормального цивільного життя.
Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя