"Родичі сказали: таких, як ти, треба вирізати". Історія жінки, яка пережила катівні та двічі тікала з окупованого Маріуполя

Колись Марина дуже любила квіти. Вдома і на дачі у неї цвіло буквально все, що тільки можна було виростити в приазовському кліматі.

Троянди, гіацинти, нарциси, жоржини, гібіскуси, тюльпани всіх кольорів і розмірів, навіть блакитні ромашки. Росли й хвойні дерева, які вона посадила власноруч.

Марина згадує свій сад, коли говорить про Маріуполь. Він, як і її рідне місто, залишився за колючим дротом окупації.

Мама Марини переїхала до Маріуполя із Закарпаття, а вона вже народилася тут. У місті на Азовському морі виросли її донька і син. Тут поховані її батьки, могили яких вона тепер не може відвідати.

Маючи онкозахворювання, Марина виживала під обстрілами, разом з донькою опинилася в російських катівнях, а потім шукала сина-ветерана, про якого місяцями не чула жодної звістки.

Після кількох невдалих спроб Марині з донькою та сином вдалося втекти. Зараз вони вільні, але розкидані по різних куточках світу. Документи й ключі – єдине, що у них залишилося від колишнього життя.

Марина розповіла нам про виживання у Маріуполі, повернення в окупацію заради сина та втечу з колись рідного, а нині – підконтрольного ворогу міста.

Імʼя героїні змінене з міркувань безпеки.

"Це було пекло. У фільмах жахів такого не побачиш"

Колись Марина жила в Кальміуському районі Маріуполя. Працювала швачкою в інтернаті, потім – курʼєркою на заводі Ілліча та "Азовсталі". 

Жінка застала і сірий Маріуполь з 90-х, і той, яким він став за кілька років до великої війни, – із новими парками, фонтанами й велодоріжками. А потім прийшли росіяни – і затишне місто залишилося тільки у спогадах.

Війна застала жінку в приватному будинку неподалік від Сартани. У великій родині Марини під одним дахом жили старенький батько, свекор, чоловік, 19-річна дочка і зять-військовий. У дворі – два великих собаки.

Сімʼя Марини не поїхала з міста, бо старші люди категорично відмовились залишати дім. "Це наша земля, ми будемо вмирати тут", – згадує Марина слова старенького батька.

Війна уже не вперше стукала у двері маріупольців: містяни пам’ятали обстріли та відносно швидку деокупацію у 2014 році, тому багато хто не сприйняв перші вибухи серйозно.

Жінка з донькою думали евакуюватися у перші дні, коли була така можливість, але не наважилися. У приватному секторі Марини спочатку було тихо. Дочка з чоловіком саме робили ремонт у квартирі на лівому березі, і залишити все було шкода.

Коли в місті зникли звʼязок, світло, вода й газ, стало ясно: треба готуватися до довгого виживання.

У Марини ще був запас продуктів, плюс – усе, що встигли купити в перші дні, поки працювали деякі магазини. Пощастило і з водою – у дворі був великий колодязь для дощової води на п’ять кубів, тому жінці не доводилося під обстрілами стояти в чергах до криниць.

"Люди на нашій вулиці домовилися: якщо прилітає снаряд – усі збігаються, відкопують, рятують. Ми одне одного не кидали.

Було багато стареньких людей – ми з донькою носили їм їжу, таблетки; допомагали перевʼязувати рани, поки ще були перевʼязочні матеріали", – згадує Марина.

Перші "Гради" прилетіли 7 березня. Один упав просто на межі їхнього городу. Того дня до Марини постукали сусіди – прийшли по бензин, щоб виїхати у Дніпро.

– Ви що, нема коридору, ніхто не виїжджає, – сказала їм тоді Марина, але вони не послухали.

Наступного ранку, 8 березня, росіяни розстріляли їхню машину під час спроби евакуації. Чоловік, дружина, їхня вагітна донька та собака лабрадор – усі, хто були в машині, загинули. Їхні тіла тривалий час лежали просто біля дороги.

Пізніше Марина поїде на місце загибелі своїх сусідів, побачить знищену машину і зробить кілька фото. За ці світлини в телефоні її катуватимуть, але це буде потім. Поки що її повсякдення – це боротьба за виживання, але принаймні на волі.

Вона ходила розбитими вулицями в пошуках дров, топила піч, пекла хліб і смажила пампушки. Тоді їжі ще вистачало навіть для того, щоб підгодовувати котів і собак, покинутих містянами, які виїхали.

Сусід Марини, який торгував мʼясом, почав обмінювати свої запаси, які почали псуватися без електрики, а сало – роздавав просто так. Марина перекручувала це сало з часником і розносила літнім людям.

У березні снаряди прилітали щодня. Вулиця, де жила Марина, була всіяна вирвами, а в будинок зʼїхалися ще й родичі чоловіка – усього десятеро людей під одним дахом.

Запаси їжі й води вичерпувалися. Марина з донькою ходили на пошуки води – коли ж починався обстріл, бігли в підвал, де доводилося сидіти по 3-4 години.

"Росіяни творили таке, що можна цілих два томи написати. Це було пекло. У фільмах жахів такого не побачиш", – каже жінка.

Деякі спогади з тих пошуків води досі не дають Марині спокою. У неї на очах росіяни розстріляли цивільного чоловіка з собакою – лише за куртку, як у працівників заводу Ілліча.

"Голову розірвало на дрібні шматки, він упав. Ми з донькою побігли, хтось кричав", – пригадує жінка.

Марина бачила й те, як російська артилерія цілила в черги по гуманітарку, де стояли десятки цивільних людей.

"Стоїмо за гуманітаркою: дають три морквини, дві картоплини, якусь собачу крупу. Люди збираються – і туди ж летить снаряд. Спеціально, щоб знищити.

Приліт – і все, людей 10-15 немає. Де ноги, де руки – не зрозумієш. А собаки розтягували. Бувало, глянеш – біжить із чиєюсь рукою в зубах".

Коли ж росіяни захопили територію заводу імені Ілліча, людей почали залучати до розбору завалів за пайку їжі. Донька Марини долучилася, щоб чимось зайняти страшні будні. Але під час цих "робіт" їй довелося пережити найстрашніший досвід в житті.

"Я їй казала – не треба. Вона: "Мам, ідуть дівчата, і я піду". Росіяни вибрали її разом із ще двома дівчатами "прибирати їхній офіс".

Перші дні – начебто нічого. Але на пʼятий день кадировець, який там усім керував, зґвалтував її. Дочка прийшла додому у страшному стані. Я думала, що ніколи не поверну її до реальності", – каже жінка.

Наслідки були невідворотні. У дівчини почалися напади епілепсії, галюцинації, безсоння. Та страждання у майже захопленому місті не завершилися.

"Колишній чоловік розповів росіянам, що ми за "Азов"

Щоб містяни могли пересуватися Маріуполем, їм треба було пройти фільтрацію – принизливу процедуру, з якої багато хто не повертався.

Марина розуміла, що не пройде її, тому купила фейковий папірець – ніби з фільтрації, але без підпису окупаційного "коменданта". Цей документ дозволяв пересуватися містом, але не виїхати за його межі.

Як виявилося, Марина була під прицілом окупаційної влади від самого початку. У базі була інформація про сина-ветерана, а до того ж Марину "здав" її колишній чоловік, батько доньки.

Коли почалось вторгнення, чоловік три дні сидів у підвалі. Марина з донькою носила йому їжу. Потім він десь зник, а Марина дізналася – його "любов" до окупантів переважила над батьківськими почуттями.

"Колишній чоловік завжди був за Росію і кричав – "ось наші прийдуть, буде вам, тікайте". Коли була фільтрація, він приніс їм телефон з фотографією, де моя дочка із зятем у формі. Розповів росіянам, що ми разом із донькою їздили на акції в Київ, що ми були проукраїнські, за "Азов", за нашу армію", – згадує Марина.

Невдовзі почалися перші перевірки. Книги, шеврони, прапори, подаровані азовцями, – усе це жінка закопала на городі. Перший візит російських спецслужб минув без наслідків, але Марина зрозуміла, що потрібно тікати. Вирішили звʼязатися з волонтерами. Але колона, яка мала їхати в Україну, чомусь поїхала в Росію.

У липні 2022 року Марину з донькою заарештували на пропускному пункті між Новоазовськом і Таганрогом. Їх одразу відвели в окремі кімнати. Серед 40 затриманих їх викликали на допит першими.

"Перша зайшла донька, а потім покликали мене. Дочки вже в кабінеті не було, її вивели через інший хід. Я зайшла в кімнату – дві великі лампи, стіл, стілець. Сідаю, лампи б’ють в обличчя, переді мною сидять двоє.

Один із них підійшов і весь час тиснув мені на ліве плече в певну точку. Вона болить у мене досі – важко піднімати руку", – розповідає жінка.

Марину питали про сина – де був, куди ходив, які мав погляди. Вона казала – не знає. За це росіяни тягали її за волосся.

Потім змусили написати заяву, що вона більше ніколи не перетне кордон Російської Федерації, і відправили до кабінету, де допитували доньку.

"У кутку було все закривавлене, але на доньці крові не було. У неї були синці, довге волосся розпатлане, нібито його крутили. Колір обличчя був чорний, її трусило всю. Я зрозуміла, що вони сильно з неї знущалися", – згадує мати.

Після допиту жінок спустили в підвал, де протримали три дні. Їх змушували мити кімнати після допитів. Людей жінки не бачили, але у закривавлених камерах були і зуби, і волосся.

Одного вечора до змореної Марини підійшов чеченський військовий і запитав: "За що вони вас так? У вашій особі вони побачили якихось убивць?"

Марина розповіла йому свою історію. Чоловік перепитав: "У вас онкологія?" Очевидно, росіяни перерили всі речі з сумки Марини, де були й медичні документи.

Напевно, чеченець пожалів жінок. На його зміні їм віддали речі. Він дав їм якісь папірці – щось на кшталт перепустки, щоб пройти через три блокпости дорогою до Новоазовська – і наказав тікати.

"Чеченець сказав: повертайтеся у Маріуполь і намагайтеся виїхати будь-яким способом. Я можу добу потримати, щоб ви виїхали. А зараз, щоб вас у радіусі 5 кілометрів не було", – пригадує Марина.

На годиннику була 11-та вечора. Гроза, злива, блискавка – такий гнітючий пейзаж підійшов би для фільму про апокаліпсис.

У Марини була відбита нога, але вони з донькою вирушили в дорогу. Потім їх на машині підхопила пара, яка не встигла виїхати з Маріуполя після відвідин родичів. Іронічно – пара з Москви.

Жінки переночували в готелі у Новоазовську, повернулися до Маріуполя і знову звернулися до волонтерів.

Машина забрала їх о 6-й ранку. Їхали полями, щоб не проїжджати блокпости. Лише на вʼїзді до Бердянська була перевірка – тоді жінки тиждень просиділи в готелі, очікуючи на дозвіл від окупаційної комендатури.

І от росіяни дали "добро". Марина з донькою нарешті сіли в машину, яка рухалась у колоні через Василівку до Запоріжжя – на "велику землю".

"Коли ми побачили наш український прапор, ми плакали від щастя, впали на землю. Не вірилося, що ми все-таки вирвалися з пекла…" – згадує жінка.

Невдовзі вона повернулась в окупацію в пошуках сина. Його арешти й ув’язнення – це окрема велика історія.

"Мамаша, будеш там же, де і він". Пошуки сина

Син Марини ще у 2014 році служив в "Азові", але за кілька років "списався" після цивільної травми. На момент початку повномасштабної війни він перебував у СІЗО – його провина у справі не була доведена, та в хаосі російського наступу затриманих і не евакуювали, і не випускали.

Росіяни швидко захопили СІЗО. Навесні 2022 року, коли ще тривали обстріли, Марина поїхала туди з "передачкою" і простояла під тюрмою три дні. Благала начальника бодай про одну зустріч з сином. Врешті, у травні її допустили.

Хлопець був у поганому стані – на той час в’язницею вже керували російські військові. Але вона принаймні змогла його побачити.

Вже після вдалого виїзду до Запоріжжя, у листопаді 2022 року, Марина повернулася назад до Маріуполя. Це був відчайдушний, божевільний крок. Але заради сина вона була готова на все.

Опинившись у захопленому місті знову, Марина почала ходити скрізь, де тільки могла: у "військову прокуратуру" окупаційної влади, до спецвідділів.

"Мамаша, будеш там же, де й він", – згадує жінка слова окупантів. Її принижували, лякали, але вона не здавалася.

Сина збиралися "судити". Марина просила, щоб його відпустили – розповідала, що син має інвалідність і ні в чому не винен. Але у відповідь почула: "Це йому не завадило вбивати наших хлопців, коли він служив в "Азові"".

Врешті-решт, наприкінці листопада сина відпустили за хабар. Хлопець відлежувався у чоловіка Марини близько 7 місяців.

Марина виїхала з окупації до Нідерландів – звідти через знайомих передала йому гроші для виїзду. Але у червні за ним прийшли вдруге.

"Світ не без "добрих" людей. Хтось його здав. Одного літнього дня він прокинувся від того, що над ним стояли четверо російських військових. Його заарештували.

Ми чотири місяці нічого не знали. Це був жах. А потім дзвінок: "Він живий". Мені пощастило, що в мене багато друзів, і що росіяни жадібні до грошей. Нам вдалося домовитися через треті руки. Його привезли до будинку побитого і кинули в город", – розповідає жінка.

Восени 2023 року хлопця відправили лікуватися в окупований Новоазовськ – треба було хоча б трохи змінити локацію, щоб росіянам було важче його знайти.

Взимку він намагався виїхати з окупації у Таганрог, дивом пройшов поліграф, але отримав відмову. Ще два тижні переховувався, а потім сказав: "Буде як буде" – і спробував знову.

"Там було дуже багато людей… На пункті пропуску сиділа молоденька дівчина. Вона подивилася паспорт і каже: "Ви ж були два тижні тому. Ось ваш паспорт. Їдьте далі". У нього серце в пʼятки – він дуже швидко пройшов через митницю".

Далі – Таганрог, Ростов, Москва. Постійно озираючись, син доїхав до Білорусі, а далі перетнув кордон на Волині. На підконтрольній Україні території він влаштувався на роботу, почав реабілітацію.

У січні 2024 року Марина нарешті змогла обійняти свого сина. Але донька вмовила її остаточно переїхати за кордон і розпочати необхідне лікування.

Сусіди сказали: "Або ти закриєш рот, або ми тебе здамо – що твоїх кишок не знайдуть"

Коли Марина вдруге побувала в захопленому Маріуполі – це вже був інший світ. Руїна, страх, репресії, хаос. Квартири видавали тільки росіянам і мігрантам з РФ, а тисячі маріупольців залишилися без даху над головою.

На базарі Марина побачила старого чоловіка – брудного, згорбленого, з очима, повними сліз. Він дивився в паперовий стаканчик з-під кави. Вона запропонувала йому купити нову. Почали розмову – виявилось, що він із Курчатова.

"О, так ми ж недалеко", – сказала Марина. Запропонувала йому стару батькову "гостинку": пошкоджену, але з вікнами і водою. Чоловік був дуже радий.

На вулицях були черги, метушня. Містяни – заклопотані пошуком пропусків, документів, спробами отримати пенсії. Але були й ті, хто радів "рускому міру".

"Якось я сіла на зупинці – підійшли двоє чоловіків. Один сказав: "Слава Богу, Росія прийшла. Нарешті. Зроблять із Маріуполя перлину!"

Я хотіла відповісти: "А вам було мало перлів, коли ми тут жили?" – але промовчала. У місті вже не можна було відкрити рота", – розповідає жінка.

Одна з найбільших бід в окупації – розчаровуватися в людях, які здавалися порядними. В інтернаті, де Марина колись працювала, виявилося багато зрадників.

"У нас діти і педагоги були "козаками" й "берегинями", – то головна берегиня тепер виступає за "хорошу Росію". Бачу – стоїть у центрі, покладає квіти якимось "афганцям" і промови штовхає, яка Росія гарна", – розповідає Марина.

Депутат, який роками виступав у їхньому інтернаті на святах, 9 травня 2022 року брав участь у російському "параді перемоги". Тиснув руку Пушиліну і хвалився пляшкою горілки з літерою Z.

А сусіди, які повернулися до Маріуполя з Краснодара, взагалі погрожували Марині – дарма, що вона носила їжу їхнім стареньким батькам, поки ті сиділи в підвалі під обстрілами.

"Діти сусідів сказали: "Або ти закриєш свій рот, або ми тебе перші здамо – що твоїх кишок не знайдуть", – згадує жінка.

Марина ще підтримує зв’язок із деякими родичами, які залишилися в Маріуполі. Але не всі раді її чути. Ті, хто колись пишався її сином-ветераном, під впливом російської пропаганди вирішили, що він "нацист".

"Мої родичі фактично відмовилися від мене. Сказали: "Таких, як ти, треба вирізати, і твоїх дітей – щойно народжуються. Усіх вас, особливо азовців".

Вони вважають, що азовці знищили Маріуполь. Я кажу: я ж теж була в Маріуполі, я бачила, хто стріляв, хто прикривався цивільними. Ви ж самі бачили… Але у відповідь чую пропаганду, яку показують по телевізору".

Зараз Марина перебуває в Європі у статусі шукача притулку і живе разом із літньою парою, яка виїхала із Запоріжжя. Земляки підтримують Марину, але повернутися до повноцінного життя вона поки не може.

До того ж травма, отримана під час обстрілу, назавжди позначилася на її здоров’ї, – 26 березня вибуховою хвилею її викинуло в прохід між дверима і стіною, тіло сильно затиснуло.

"Я не скажу, що тут погано, але тут не вдома. Мені допомагають, лікування є, моя пухлина не росте. Лікарі мене обстежують, але психологічно я не в ресурсі.

Панічні атаки, страх, високий тиск. Іноді я ходжу нормально, а через п’ять хвилин – напад, і все. Двічі вже викликали швидку – тиск різко підскакує", – ділиться жінка.

Навіть у безпеці вона не відчуває спокою. Іноземці навколо не розуміють, що вона втратила.

Її дім на Лівобережжі – розібраний до фундаменту. Інший родинний дім у районі Ілліча – знищений вщент. Внаслідок авіаудару від будинку на 130 квадратів залишилося тільки чотири стовпчики.

Та найбільше Марині болить втрата батьків. Точніше, неможливість бодай відвідати їхні могили.

За рік до великої війни померла її мама, а приблизно за рік після початку бойових дій – тато.

"Батько пережив обстріли, але потім стався інсульт. Я вже тоді не могла повернутися. Подруга, якій я скинула гроші, перевела їх у готівку і поховала його. А я навіть на могилу не можу приїхати…

Досі не можу отямитися після смерті сусідів. Жінка все життя працювала у швидкій. Чоловік її був слюсарем. Донька тільки зробила ЕКЗ, було 4 місяці вагітності. І з ними собака – лабрадор… Хіба думали вони, що 8 березня їдуть назустріч смерті?

Ці крики людей, які вистрибували з балконів. Згорілі, розстріляні… Хіба думали люди, що це остання секунда їхнього життя? Іноді ляжеш і думаєш – чому з нами так вчинили? Якийсь старий маразматик захотів землі, а вбив стільки люду. За що?" – запитує Марина. Але ці запитання назавжди залишаться без відповіді.

Маріуполь був її всесвітом. І хоч вона обʼїздила майже всю Україну, завжди поверталася туди, де був її дім і подвір’я з квітами. Але тепер повертатися нікуди.

Перепустки від двох заводів. Паспорт, де написано місце народження – "Маріуполь". Прописка. Ключі.

Це все, що залишилось у Марини. Тепер вона береже їх, як найдорожчу пам’ять.

Олена Барсукова, журналістка "Української правди. Життя"