Лишилась одна рука. І честь. Як герой війни зберігає стійкість після тяжкого поранення
Олександр Базилевич, ветеран російсько-української війни, належить до тих людей, поруч із якими важко довго залишатися песимістом. Він багато жартує, формулює плани на кілька кроків уперед і майже не вживає слова "складно", хоч підстав в його біографії більш ніж достатньо.
До великої війни він працював екологом у Києві. 24 лютого 2022 року планував похід на ковзанку з сім'єю. Через рік вже підписав контракт із Третім полком Сил спеціальних операцій. Працював інженером, оператором дронів, ходив на штурми. Під Куп'янськом отримав поранення… Втратив ноги та руку.
Сьогодні Олександр тренується в паралімпійській збірній, розвиває власний бізнес, ініціює ветеранські спортивні проєкти й замислюється над другою вищою освітою. Він демонструє оптимізм, але не заперечує труднощів. Напевно, це почуття народжується з постійного руху вперед, а також із того, що він не замикається виключно на своєму досвіді.
У розмові Олександр повертається до побратимів, які вимушені виживати на 700 грн "поза штатом", до ветеранів, для яких не доступний спорт, до людей, які не можуть про себе подбати і під час відключень світла й опалення залишаються без підтримки. Здатність бачити ширше, ніж тільки персональне, перейматися іншими, напевно і є коренем, який формує його оптимізм.
Історія Олександра – це прекрасний приклад для тих, хто шукає себе після втрати чи після поранення.
Цю розмову ми записали в межах проєкту "Боротись за своїх. Достойне життя ветеранам", який спрямований на підтримку мобільності та гідного повернення ветеранів до цивільного життя.
– Розкажіть, будь ласка, ким ви були до повномасштабної війни, звідки родом, чим займалися?
– Родом я з Конотопа Сумської області, але проживав у Києві. Десь з пів року як я закінчив університет. Почав працювати за спеціальністю, та й усе, потім повномасштабка.
– За якою спеціальністю?
– Екологія.
– Ви працювали з документами?
– Так. Дозвільна документація. Я був менеджером з продажів, обдзвонював бізнеси, запитував про їхні потреби в цьому контексті, викиди в повітря, у воду, дозвіл на використання води тощо.
– Як зустріли перший день війни і як він для вас почався?
– 23-го ми були в театрі з сім'єю, 24-го збиралися піти на ковзанку, ще квитки навіть, по-моєму, десь лежать. Та й усе. Зранку прокинувся, на той момент дівчина, дивлюся, ще вдома, а мала б бути на роботі. Каже – війна почалася. Я такий – о, весело. Шок, якась апатія пару годин, а потім треба щось робити, евакуювати рідних. Перший день ми з'єдналися з сім'єю, другий пішли в ТЦК. Десь тиждень проходили, нас не взяли, тому що не було досвіду.
– Як опинилися в статусі військовослужбовця і в принципі на війні?
– Домовилися про те, що все ж таки дівчина виїде за кордон, тому що в Києві зовсім було стрьомно. Я пішов на роботу, працював чотири місяці. Потім відчув у собі потребу, що треба захищати країну.
Пішов у ТЦК, запитав, як я можу долучитися. Сказали, що треба підписати контракт. Почав збирати документи, проходити медогляди. Поки там набралася чергова група майбутніх військовослужбовців, чекав. З початком 23 року підписав контракт.
– Яка це була бригада, які задачі на вас чекали?
– Це був Третій полк Сил спеціальних операцій. Загалом спеціальності і задачі формувалися на місці. В основному я був інженером, працював з вибухівкою, і оператором дронів. Хоча поранення на штурмі отримав, тому що робили все.
– Якщо ви вважаєте це питання коректним, розкажіть про те, як відбулося поранення.
– Був штурм на Харківщині, Куп'янський напрямок.
– Штурмували ви чи вас?
– Ми. Побратим отримав поранення, почав його витягувати, надавати допомогу, чекав, поки наш медик підскочить зі штурмової групи, щоб вдвох винести його з посадки. У мене медик за спиною, я над чоловіком сиджу щось шаманю, і між нами відбувається вибух.
– Міна?
– Та хтозна? Я думаю, що СВП (саморобний вибуховий пристрій) валявся десь. Щось сталося… Медику одразу ноги відірвало, я в уламках. Цей хлопець, що підстрілений був, йому око вибило, живіт розпороло. Потроху почали всі разом евакуйовуватися. Потім годин п'ять, мабуть, під обстрілами сиділи, бо і танк працював, міномет працював, FPV літали.
– Якими були ваші очікування від війни до моменту, коли ви побачили її на власні очі, і яка справжня реальність?
– Був якось зачарований тим… Розумів, що не все може бути ідеально в структурах, тим не менше, інколи ставлення людей до своєї роботи дивувало. А так... Війна як війна…
Ми як тільки на першу задачу виїхали, було відчуття і розуміння, що тебе хочуть вбити. Коли це розумієш, ти служиш. Це в принципі як звичайна робота. У тебе є конкретні задачі, плюс є бажання розвиватися, дізнаватися щось нове, щоб покращувати свої результати.
– З точки зору самої евакуації, це все питання випадку чи був дружний колектив? Чи це просто удача, доля?
– Ні, не удача, не доля. Ми в принципі обговорювали, як це має відбутися. Виникли проблеми, тому що першу машину розбили, потім другу, і тільки третя вже за нами доїхала. Плюс не можна було під'їхати через те, що було заміновано дорогу. Ну і обстріл постійний. Це, як би, і доля випадку, тому що остання міна, яку я побачив, пролетіла десь у метрах 20 від машини. Просто ми були на дорозі, а вона впала в ливньовку, нас землею засипало і все. Ну і підготовка.
– Чи були у вашому процесі стаціонарної реабілітації моменти, які ви сьогодні оцінили б як правильні або, навпаки, такі, що потребують змін?
– Важко сказати. Наша медична система зараз справляється з колосальною кількістю поранених абсолютно різних напрямків. Точно, в чому є проблема, можливо, це не мене стосується, бо у мене унікальний важкий випадок, але правильна підготовка до протезування. Тому що хлопці страждають від цього.
Проводиться ампутація, людина потрапляє в протезний центр і доводиться робити реампутацію, тому що неправильно сформована кукса.
– Про що саме йдеться?
– Після ампутації кістку потрібно покрити м'язом, щоб людина могла нормально запротезуватися, ставати на протез і користуватися ним у повсякденному житті. Якщо цього не зроблено одразу, доводиться робити додаткову операцію пізніше: відкривати вже загоєну рану, знову проходити весь процес.
Для хлопців це морально тяжко, тому що ти фактично пережив цей період, коли ти ледь не вмираєш: діалізи, інфекції, ампутація сама по собі. І тут знову те саме, знову чекати, поки все заживе.
– Це через великий потік чи це питання кваліфікації?
– Це і потік людей, і кваліфікація. Просто думаю, що нереально по всій Україні, щоб всі були кваліфікованими хірургами в контексті ампутацій. Все ж таки хірургія це дуже розлога історія, кожен у ній свою нішу займає. Бачу медиків, які працюють ледь не 24/7, постійно якісь складні операції.
– Чого найбільше не вистачало в реабілітаційний період?
– Я пройшов реабілітацію в приватному центрі, Superhumans, тому я б не сказав, що мені чогось не вистачало. Скажу так: не вистачає дієвих патронатних служб. Тому що в нас їх ніби заснували, але по факту вони працюють тільки в тих підрозділах, які до цього відповідально поставилися. Є багато питань у бюрократії, є багато питань у всіх можливих моментах, з якими хлопці вимушені справлятися самі, якщо вони взагалі здатні це робити.
– Можливо є конкретні історії…
– Наприклад, хлопці, які на лікуванні зараз, то на 700 гривень в місяць якось мають виживати. Лежать в госпіталі, в них може бути сім'я. І юридично він доб'ється своїх прав через якийсь період часу в кращому випадку.
– 700 гривень в місяць?
– Так. Це як поза штат називається. Хоча чоловік був у бою, так само отримав поранення.
– Тобто його не перевели правильно по військових документах?
– Конкретно ситуації не можу пояснити, у всіх по-різному, але так, десь приблизно такий варіант. Можливо, він там був, де його не мало б бути. І це погано. Інше питання це, наприклад, є ускладнення травм.
Умовно, є хлопець, отримав контузію. Контузія ніби не складна, поранення ніби не складні, уламки там і все. Лікувався, лікувався – трапився інсульт. Після інсульту в нього паралізувало половину тіла. Він уже не може розраховувати на виплати від держави. Хоча навряд чи це сталося просто так. А держава дивиться на це виключно з точки зору – ну, вибач, ти вже лежав, лікувався.
– На початку розмови ви сказали, що родом з Сумщини. Як опинилися на Франківщині?
– Переїхав. Тут був курс підприємництва. Побачив, що місто набагато зручніше, бо воно компактне, гарно працює громадський транспорт, ветеранський простір більш доступний.
– Більш адаптоване під ветеранів?
– Фактично так. Принаймні під хлопців і дівчат, у яких такі самі проблеми.
– Можете назвати 2-3 приклади цієї адаптованості міста?
– В Києві я витрачав на таксі 10-15 тисяч у місяць. Тут тисячу витрачу, і то, це якщо дуже кудись кваплюся. Я громадським транспортом користуюся. Доступність ветеранського простору. Умовно, тут мені треба пів години максимум, я на кріслі колісному доїжджаю, наприклад, на якесь тренування. У Києві це, мабуть, годину часу, і тобі треба ще знайти варіант. Ти за таксі маєш платити, бо метро недоступне абсолютно, або якісь інші варіанти, щоб тобі допомогли.
– До речі, як взагалі відбувається ваша логістика? Інфраструктура дозволяє скористатися тролейбусом?
– Не всіма, інколи треба почекати, тому що не всі тролейбуси інклюзивні і мають пандус. Але все ж таки. На кріслі колісному доїжджаю, куди мені треба. Крісла вистачає на дистанцію два кілометри. Я навіть з центру до вокзалу спокійно можу доїхати сам або громадським транспортом. Тобто я чекаю автобус, виходить водій, пандус розкладає, я заїжджаю. Третій варіант це таксі, це якщо вже прямо горить, треба дуже швидко.
У Києві, Львові є інклюзивний транспорт від Uklon, тобто це спеціалізоване таксі. Але його мало, доводиться викликати звичайне, це теж свої проблеми має. Приїхав водій до мене нещодавно, у нього проблеми з суглобами, він учора лежав і ледь ворушився, а тут йому треба мені якось допомогти. Мені не сильно багато допомоги треба, але крісло, як мінімум, завантажити в машину точно. Це вже нюанс. Бо я не хочу людині зла…
– Живете у власному житлі?
– Ні, орендую. Я обирав, це зайняло певний час, тому що є нюанси з проїздом, пандусом…
– Як виглядає ваш стандартний день з понеділка по п'ятницю?
– Важко сказати, бо зараз постійно десь тиняюся, їжджу кудись. Але загалом... Прокидаюся, читаю, їду на тренування, займаюся своїми справами, тому що я власник справи, проводжу час з дівчиною.
– Ви сказали про власну справу. Розкажіть, будь ласка, що ви робите. Ваш приклад може бути дієвим для тих, хто зараз проходить реабілітацію після поранення.
– Здаю машини в оренду під таксі. Я купив автомобілі, і здаю людям їх щотижнево з виплатою. Це гарна штука, саме бізнес оренди будь-якої. Тобто ти не так сильно ризикуєш, як наприклад, якщо відкриєш якесь кафе, це вже бізнес продажів, і в тебе фактично ніякого ресурсу може не залишитися, якщо не вийде. А тут якщо щось буде не виходити, ти можеш це призупинити, нікуди нічого не дінеться. Тобто логіка дій була, спробувати і не сильно втратити.
– Тобто після поранення ви отримали виплату і потратили на відкриття бізнесу?
– Так, щоб гроші не просто лежали, а приносили кошти.
– Це пов'язано з тим, що ви розраховуєте тільки на себе?
– Та я все життя думав про те, що буду займатися чимось своїм. Загалом треба самому рухатися.
– Які взагалі плани, залишатися в Івано-Франківську? Чи не думали про це?
– Думав. Хочу другу вищу освіту отримати. Думаю щодо переїзду до Києва, але треба зважити на питання комфорту й безпеки. Тому що, умовно, відключення світла для мене – не можу взагалі нікуди вийти. А так... Пишу зараз проєкти на різні свої бізнес-ідеї, постійно тренуюся, зараз в паралімпійській збірній по настільному тенісу, рухаюся в напрямку того, щоб професійно грати.
– Ви навчаєтесь в KSE зараз? Бачили фото з вами в їхніх соціальних мережах.
– Ні, там працює мій побратим. У нас є громадська організація, яка займається активно спортом, і ми маємо спільні проєкти. Конкретно це стосується настільного тенісу, ми організували тренувальний майданчик для ветеранів і цивільних. Це в основному студенти плюс ветерани, плюс проводимо спільні турніри, заходи такого роду. Розглядаю KSE як один із варіантів другої освіти для себе.
– Ви сказали про громадську діяльність. Намагаєтеся іншим ветеранам допомогти теж повернутися до цивільного життя, чи це щось інше?
– Це питання створення інклюзивного простору для занять, як мінімум, тенісом. Тому що я стикнувся з тим питанням в Києві, що немає можливості, просто немає залу, в який можна було б заїхати. Навіть офіційні представники пропонують тобі другий поверх, 50 сходів.
– Чого найбільше не вистачає в побуті або в контакті із зовнішнім світом, суспільством?
– Культури поваги. Мені подобається в Америці історія про те, що будь-хто дякує тобі за службу. І це не обов'язково має стосуватися учасника бойових дій. А загалом ветераном у них вважається людина, яка служила в армії. Тобто ти віддав своїй країні свій час, і тобі дякують за те, що ти це зробив. Це відчувається як така єдність.
– Можливо, є щось важливе, про що ми не спитали вас, а вам би хотілося розповісти чи, може те, що на душі?
– Із ситуацією в країні з електроенергією і опаленням через російські обстріли потурбуйтеся про тих людей, які не можуть про себе потурбуватися. Тому що, на жаль, наші соціальні служби з цим не справляються. Мені телефонували запитати про мій стан десь на 12-й день після того, як вимкнули опалення, світло і т.д.
– Соцслужби?
– Так. Соцслужби Києва.
– Як ви думаєте, чому?
– Думаю, несистемність. У деяких випадках в Києві катастрофічна ситуація стосовно опалення і світла. Евакуюватися кудись навряд чи хтось там зможе в такому стані, як я. Тобто має бути хоча б запропоноване рішення. Я ще жодного рішення не бачив. Чому так сталося? Бо не були готові, ось і все. Не впевнений, що зараз хтось намагається принаймні якось мінімізувати наслідки.
– Яку пораду дасте хлопцям, які тільки проходять реабілітаційний період, про те, як тримати психіку й моральний стан, щоб рухатися далі?
– Треба знайти цілі в житті, якщо їх немає. Розбавляти свій побут книжками, відвідуванням якихось культурних заходів, спілкуванням і слідкувати за здоров'ям. Мабуть, перше поставити треба здоров'я і займатися цим, і розуміти свої можливості. Бо багато хлопців, наприклад, хочуть робити те, що вони до цього робили, якийсь активний відпочинок, активний спорт.
У деяких випадках треба три роки для того, щоб зрослися кістки, м'язи почали нормально працювати, зв'язки. Інколи взагалі краще поберегти себе. Тому здоров'я, цілі, побут.
Олександр отримав автомобіль у межах проєкту "Української правди" "Боротись за своїх. Достойне життя ветеранам". Авто придбане на кошти від збору на день народження Олександри Погорілої. До ініціативи може долучитися кожен та кожна, підтримавши збір або запропонувавши власну ідею підтримки, адже гідне повернення та життя ветеранів це не лише відповідальність держави, а спільна, кожного бізнесу, кожної людини зокрема.