"Мамо, чому ви так довго до нас їхали?". Історія Юлі та Юрка Дідул, які усиновили трьох хлопців
Артур з татом люблять читати кожен свою книжку, загорнувшись разом у теплий плед, а поруч Богдан та Микита із захопленням слухають розповіді мами.
Дітям подобається гуляти в парку, займатись рукоділлям, складати конструктори, допомагати готувати, а найбільше – грати у хованки.
Уже понад рік як Юля та Юрко Дідули стали батьками, а троє хлопців знайшли своїх найближчих людей, яких називають "мама" і "тато".
Розповідаємо їхню історію.
"Схожі на нас"
Юля та Юрко Дідули завжди хотіли мати велику сім’ю. Коли після шлюбу довго не з’являлись біологічні діти, вирішили усиновити.
"Наших дітей звати Артур, Микита і Богдан. Їм відповідно десять, майже чотири та майже три роки. Вперше ми їх побачили на фотографіях і зрозуміли, що вони зовні дуже схожі на нас", – усміхається Юля.
Подружжя хотіло усиновити декількох дітей, адже багато малюків потребують родинного затишку, а з братами та сестрами набагато цікавіше зростати.
"Я одразу відчув, що ці діти – наші. Коли ми познайомились, вони дуже легко пішли з нами на контакт. Я дуже люблю грати у футбол і завжди мріяв про футбольну команду, яка б складалася лише з членів сім’ї", – жартує Юрко.
Водночас Юля не відчула "чарівного кліку", який би мав виникнути у момент зустрічі з дітьми.
"Ми поговорили з нашим священником, який пояснив, що усиновлення – це прийняття відповідальності за дітей, а почуття прийдуть згодом. Усе так і відбулось", – ділиться спогадами Юля.
Після знайомства з дітьми подружжя почало збирати необхідні документи та облаштовувати помешкання для нової великої сім’ї.
Дідули звернулись на гарячу лінію, щоб отримати юридичну підтримку в процесі усиновлення. Подружжя консультував юрист Алім, який працює в межах спільного проєкту БФ "Рідні" та ЮНІСЕФ "Підсилення спроможності громад задля благополуччя дітей".
"До суду я несла понад п'ятсот аркушів, і без фахового супроводу ми б просто не справились, – говорить Юля. – Алім допоміг зібрати необхідну нам інформацію, оформити документи та позбавив нас непотрібного стресу та зайвої роботи".
Велику підтримку на шляху усиновлення Юля та Юрко отримали від своїх близьких та від друзів.
"Важливою є комбінація романтичного бачення сім’ї та раціонального її планування, – каже Юрко Дідула. – Окрім мрій про ідеальну сім’ю та стосунки в ній, потрібно облаштувати кімнати для дітей, поставити ліжечка, подумати про одяг та іграшки".
Друзі та родина подарували подружжю дитячі ліжечка, автокрісла, книжки та безліч інших необхідних речей. Юля говорить, що ніколи ще не проводила стільки часу на пошті, забираючи посилки.
"Найбільше мене підтримував Юрко, тільки з ним я змогла наважитись на таку пригоду. Чоловік – моя найбільша опора", – пояснює Юля.
"Завжди будете з нами"
"Мамо, чому ви так довго до нас їхали?" – інколи запитує Юлю маленький Микита.
Хлопчик запам’ятав, що від їхньої першої зустрічі до моменту, коли вони опинились вдома, пройшло декілька місяців. Спочатку Дідули забрали наймолодшого Богданчика, який був у дитячому будинку, а потім поїхали за старшими хлопцями Микитою та Артуром, які жили у патронатній родині.
"Для Богдана мамою була кожна жінка, яка піклувалась про нього – вихователька, медсестра, лікарка. Тільки зараз він чітко розуміє, де мама. Для мене досі чудо, наскільки легко він погодився бути з нами, одразу пішов на ручки, – усміхається Юля. – Артур часами згадує свою біологічну маму, різні події зі свого життя. Ми відповідаємо на усі його запитання, пояснюємо, що просто так склалися обставини".
Микита часто повторює, що йому класно живеться з мамою і татом, перепитує, чи вони нікому його не віддадуть.
"Ми ніколи нікого не віддамо. Ніколи, ніколи, ніколи. Ви завжди будете з нами", – так відповідають Юля та Юрко на запитання своїх дітей.
Перші дні, коли діти опинились вдома, були дуже насичені на емоції та події. Юля та Юрко взяли відпустки, щоб увесь час присвятити дітям.
"Ми вперше стали батьками, ми вперше зайшли у нову оселю, фінальні штрихи якої підготувала для нас родина, – пригадує Юрко. – Ми показали дітям їхні кімнати та наш спільний простір. Поки Юля мила діток, я приготував усім сніданок – сирники. Я дуже люблю цю страву і мені було важливо, щоб дітям також все засмакувало. Потім ми пішли гуляти в парк і розпочався час активного сімейного будування".
З самого початку хлопці поводилися природно, не намагалися сподобатися чи вгадати очікування дорослих.
"Так званого "квітково-букетного періоду" у них не було", – ділиться Юля.
Діти одразу стали частиною дому: білі стіни швидко прикрасили малюнками, кожен знайшов собі улюблений куточок. Юля та Юрко кажуть, що хлопці з перших днів були самі собою, а це – найкращий сигнал довіри. Це звичайне життя звичайної сім’ї, де кожен знає, що його люблять і приймають таким, який він є.
У сім’ї є багато спільних занять, які поступово перетворились на їхні особливі ритуали та традиції. Молитва перед трапезою, коли уся сім’я береться за руки, гра в хованки, читання книжок перед сном, спільне приготування їжі, особливо випічки, та рукоділля – рутинні речі, які є частиною справжньої сім’ї.
Юля та Юрко кажуть, що вони злагоджено працюють як одна велика команда, допомагають одне одному у вирішенні побутових питань. Дідули вирішили лімітувати дітям екранний час, щоб вони не засиджувалися за гаджетами, а більше розвивалися через спілкування, взаємодію та гру.
Сім’я багато проводить часу за книгами – Артур багато читає сам, а молодші люблять слухати казки та оповідання, які їм читають батьки.
"Діти ходять у садочок та школу, люблять читати, вміють самі себе захопити грою. Ми з ними багато гуляємо та розмовляємо", – розповідає Юля.
Батьки намагаються розвивати захоплення своїх діток. В Артура доволі насичений графік – він додатково займається англійською мовою, ходить на Пласт та на тренування з футболу, а в школі сам записався на хор.
"Цього року у нас з Артуром з’явилася традиція ходити разом на ковзанку. Ми їздили в гори і я навчив його кататися на лижах. Він дуже вправний хлопець", – усміхається Юрко.
У родини також є досвід спільних подорожей.
"На дорогу у мене приготовано мільйон ігор та забавок, передбачена тривала зупинка, на якій ми граємо у футбол, – розповідає Юля. – Ми проводимо багато часу за спільними прогулянками у парку, інколи їдемо просто погуляти в ліс. Дітям подобається проводити час на природі – у них купа енергії".
"Ми – мама і тато"
Перед усиновленням Юля прочитала усю можливу та наявну на українському ринку літературу та прослухала безліч подкастів про сімейні форми виховання.
"Коли чую історії інших людей про усиновлення – це знижує мою тривожність. Усім, хто хоче взяти дітей у сім’ю, я би радила цікавитись досвідом інших людей. Я щаслива, що зараз говорити про усиновлення модно, – зауважує Юля Дідула. – Важливо усвідомлювати, що буде важко. Діти зазнали травми у своєму житті, і це не їхня провина. Якщо не справляєтесь, потрібно стукати у двері спеціалістів чи дзвонити на гарячу лінію. Потрібно бути відкритими до змін, вчитися і, головне, бачити маленькі перемоги".
Юрко порівнює усиновлення дітей із вибором партнера по життю, адже діти та стосунки – це назавжди. Додає, що діти дуже швидко адаптуються і розвивають свою прив’язаність до нових батьків. Тепер у них з Юлею троє рідних їм дітей.
"Головне – не боятися. Я спілкуюся з людьми, які мають біологічних дітей, і наш досвід батьківства мало чим відрізняється: ідентичні проблеми, кризи та радості. Навіть Артур, якому десять років, з великою радістю почав нас називати "мама" і "тато".
Він дуже часто говорить, який він щасливий, що в нього є сім’я і що ми – разом. Його слова додають сенсу нашому рішенню та нашому життю, – ділиться Юрко Дідула. – Ми навіть з Юлею почали думати про те, щоб усиновити чи взяти під опіку ще когось. Бачимо в цьому великий сенс. Для нас і для них. Те, як змінюється їхнє життя у сім’ї є чудовим стимулом, щоб усиновлювати".
Юля та Юрко вважають, якщо діти матимуть маму з татом, а також братів чи сестер – це дасть їм шанс перебувати у середовищі тепла та любові, у якому, власне, і мають зростати усі діти.
Катерина Москалюк, спеціально для УП. Життя