"Мені важливо, щоб журналістика була тим, що може змінити хід історії": номінант Премії Ґонґадзе 2026 Мар'ян Кушнір
Серед цьогорічних номінантів Премії імені Георгія Ґонґадзе – Марʼян Кушнір, воєнний кореспондент Радіо Свобода.
З 2015 року Марʼян висвітлює події на передовій, працюючи в найгарячіших точках російсько-української війни. У березні 2022 року отримав контузію під час боїв у Баришівці на Київщині, а згодом знову потрапив під обстріл на Донеччині. За свою професійну діяльність нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня.
У січні 2026 року Мар'ян Кушнір врятував 4-річну дівчинку з палаючого будинку в Білогородці після влучання російського дрона. За цей вчинок був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня.
Мар'ян розповів про вплив постаті Георгія Ґонґадзе на свій вибір професії, пояснив, чому емпатія та повага до людей у кадрі є ключовими чеснотами воєнного кореспондента, а також поділився баченням межі між безпековими правилами та свободою слова.
"Історія Ґонґадзе – це не лише про журналістський вчинок чи створення видання, а про початок нового руху за свободу в Україні"
– Коли ви вперше дізналися про історію Георгія і якими були ваші думки тоді й зараз?
– Мені було 7 років, коли ця історія набирала високих обертів. Мої батьки тоді активно стежили за новинами, бо часи були бурхливими, все стрімко розвивалося, у тому числі в політичному напрямку. З дитинства мені в голову заклалося, наскільки журналістика може бути небезпечною. Тоді я ще не розумів самої суті того, що трапилося з Георгієм, але усвідомлював: журналісти ризикують своїм життям.
Пізніше, уже будучи студентом першого курсу, я потрапив на Майдан Незалежності на акцію пам'яті Гії. Бачив, як збирається багато молодих людей. Ця подія дала мені розуміння: хоча журналістика небезпечна і має багато викликів, існує ком'юніті, яке тримає фокус на людях, що відстоюють свої цінності. Це остаточно переконало мене пов'язати життя з цією професією.
Згодом я зрозумів, що історія Ґонґадзе – це не лише про журналістський вчинок чи створення видання, а про початок нового руху за свободу в Україні. Його жертва не була даремною: вона змінила не лише журналістику, а й суспільство. Одна людина, одна історія змінила хід історії країни. І мені видається вкрай важливим, щоб журналістика була не просто ремеслом, а чимось, що може якраз таки змінити хід історії.
– На вашу думку, які цінності відстоював Георгій?
– Мені здається, він відстоював насамперед чесність і справедливість. Я думаю, якби Георгій був живий, він точно був би в лавах Збройних Сил України, як колись був у лавах грузинської армії (На початку 1990-х рр. Георгій Ґонґадзе приєднався до Тбіліського повстання як медбрат; брав участь у громадянській війні в Грузії, як журналіст працював в Абхазії та Осетії, дістав поранення в Сухумі – прим. ред.). Він би вчинив по совісті та справедливо. Його цінністю було створити чесне медіа, яке говорить правду в очі навіть тим, хто може тебе вбити. Тоді така чесність коштувала дуже дорого.
– А які цінності відстоюєте ви у своїй журналістській діяльності та житті загалом?
– Насамперед – справедливість. Несправедливо, коли вбивають людей і несправедливо, коли це роблять ті, хто самі по справедливості мають зникнути. Несправедливо, коли люди захоплюють чужий дім. Справедливо, коли люди відстоюють свій дім.
У своїй роботі я висвітлюю бойові дії та російську агресію. Я не розділяю цивільних і військових – для мене це все люди, які не мали б відчути війну. А вони відчувають – і це несправедливо по відношенню них.
Моя ідеалістична мета – зробити такий матеріал, який би "вирівняв" цю справедливість так, щоб війни більше не було. Хоча я розумію, що в реальності так скоріш за все не буває, але чому би не ставити собі високу планку.
– Що для вас означає бути серед номінантів на Премію імені Георгія Ґонґадзе?
– Це найкрутіша нагорода і найвище визнання. Бути в одній когорті з такими людьми – честь, на яку я навіть не сподівався. Раніше я дивився на лауреатів і думав, що мені до них далеко. А тепер я сам тут. Робиш свою буденну роботу, а тебе за це номінують – це вже перемога.
– Премією імені Георгія Гонгадзе відзначають журналістів, які впливають на суспільство. У чому ви бачите свій власний вплив?
– Я ніколи не ставив собі за мету саме впливати. Моя мета – розповідати реальну картинку: що побачив, те й передав. Мабуть, ця правда відгукується людям. Можливо, це і є тим впливом, який люди оцінили (на Премію імені Георгія Ґонґадзе номінують члени Капітули, яка складається з 9 осіб, – прим. ред.) Хоча я вважаю, що просто роблю свою роботу.
Можливо, був оцінений мій підхід до роботи: якщо я можу зробити щось більше, ніж просто зняти відео, сфотографувати і розповісти – я мушу це зробити. Вивезти дідуся із зони бойових дій або надати першу медичну допомогу – це норма для нас на "Радіо Свобода". Якщо на терезах стоїть життя людини чи матеріал, я оберу життя. Хоча можливо було би цінно показати смерть.
На мій погляд, на цьому етапі війни та розвитку суспільства загалом, інформація більш знецінена – її через три дні забудуть, а життя не повернути. Для мене це базові людські речі, хоча суспільство інколи сприймає це як щось надзвичайне.
"Я передбачаю, що більшість українських журналістів уже вигоріли"
– Робота воєнного журналіста небезпечна. Чому ви обрали саме цю спеціалізацію?
– Ще в школі я цікавився конфліктами в Чечні, В'єтнамі, Іраку. Мені було цікаво побути в епіцентрі цих подій, бачити емоції людей у таких екстремальних умовах, фіксувати ці важливі моменти історії.
Коли я вступив в Інститут журналістики (Інститут журналістики Київського національного університету імені Тарас Шевченка, – прим.ред.), то ще не до кінця розумів, де я буду працювати і якою взагалі буде моя журналістська діяльність. У 2014 році війна прийшла в мій дім, і вибору не залишилося. Це була найактуальніша подія в країні.
Я починав як студент-волонтер, допомагав возити передачі на передову, але розумів, що моє завдання – знімати й фіксувати війну. Я хотів бути в надважливих точках, де твориться історія. У той час саме із такою метою я прийшов на "Радіо Свобода" і тут мені дали таку можливість. Я обрав воєнну журналістику, бо це робота в надважливих точках з надважливими історіями, де я маю змогу фіксувати їх і розповідати людям.
– Чи було відчуття страху?
– Перший страх зник, коли я побачив зброю та вбивства на Інститутській під час Майдану. Тоді я впіймав ступор, але після того страх став контрольованим. Кожен раз страшно, і це нормально. Страх дозволяє притормозити там, де не треба йти, і навпаки – пришвидшитися й активніше працювати, коли життя на волосині. Контрольований страх допомагає бачити деталі, які в спокійних умовах можна пропустити.
– Як робота воєнного кореспондента змінила вас як особистість і професіонала?
– Як особистість – я став менше звертати увагу на неважливі дрібниці й менше спілкуватися з людьми, які не поділяють мої цінності. Як журналіст – почав помічати більше деталей, матеріали стали якіснішими.
Для себе я зрозумів: світ часто сприймає військових як окрему "мілітарі-групу", людей, які народжені воювати. Але військові – це не окрема каста. Це наші друзі, колеги та родичі, які взяли до рук зброю і відбиваються від захоплення. Я намагаюся розповідати більше саме їхніх історій – звичайних людей, які сьогодні захищають нас.
– Чи були моменти, коли ви втрачали віру в цінність своєї роботи?
– Такі "гойдалки" відбуваються завжди. Буває, знімеш якісний матеріал зі штурму, а про нього за три дні забувають, і це засмучує. Але водночас я розумію, що це залишиться в архівах як хроніка, побудована на моїй репутації як журналіста. І щоразу ці емоції переважають одна одну якось балансуючи.
Але, на мій погляд, це нормальна реакція. Я передбачаю, що більшість українських журналістів уже вигоріли через тривалість та інтенсивність війни. Я теж вигорів, але мотивую себе. Наприклад, думаю про піхотинців: якщо вони там стоять за нашу країну, то як я можу опустити руки?
Дуже гнітить неможливість знімати так, як це можна було робити ще два роки тому. Зараз працювати важче через "еру дронів". Ризики колосальні. Ми не можемо зайти до піхотинця так близько, як раніше, і це дуже дратує. Але як на війні завжди шукають нові шляхи вбивати, так і журналісти шукають нові шляхи показати війну.
– Який матеріал дав вам відчуття, що ви справді відстояли щось важливе?
– Найважливішою своєю роботою станом на зараз я можу назвати фільм "Поверніть мені ім'я". Це проєкт про солдатів нашої війни зі статусом "зниклий безвісти", про їхні родини, які шукають своїх близьких усіма можливими способами, і зрештою про жертву, яку їм довелося принести. А також це проєкт про людей, які повертають імена зниклим безвісти солдатам.
Я свідомо розумів, що цей фільм не подивиться багато людей, бо він пронизаний горем. А суспільство часто хоче відсторонитися від болю. Ті, хто не до кінця усвідомлює, що таке війна, намагаються такий контент не дивитись. І ті, хто дуже добре розуміє, що таке війна, можуть відсторонюватись від такого контенту – бо це тригерить.
Але не показувати цього було б неправильним.
Фільм не покликаний шокувати – він покликаний показати реальність. Я хотів показати шлях воїна від поля бою до могили, і я думаю, мені це вдалося. Для мене це найкращий, але й водночас найважчий матеріал.
– Якби не війна в Україні, чи обрали б ви іншу спеціалізацію?
– Складно сказати, бо я не знаю, як це – якби не війна в Україні.
Ще коли я навчався в університеті, то вже тоді активно працював журналістом у зоні бойових дій. Памʼятаю мої одногрупники захищали диплом магістра, а я сидів у Мар'їнці в окопі, де на стіні хати був намальований зайчик, на якому висіла кулеметна стрічка. Ми спали на дерев'яних дверях на позиціях у бійців, а сторону нашої хати летіли кулі. Я тоді намагався зловити бодай якийсь зв'язок на кнопочному телефоні, щоб побачити, як пройшов захист.
Можливо, я поїхав би на війну в іншу країну, а можливо – взагалі став би тревел-блогером. Складно про таке думати, бо все моє доросле життя, коли я вже мав змогу працювати, припало на війну в Україні.
– Чи бачите ви себе воєнним журналістом, коли закінчиться війна?
– Можу відповісти як кажуть військові: "Закінчиться війна – поговоримо". А можу відповісти, як відповів у попередньому запитанні: "Я не знаю, як це – коли закінчиться війна". Справді не знаю. Можливо, взагалі піду з журналістики. А можливо, з моїм досвідом поїду ще кудись висвітлювати конфлікт.
Я мрію, щоб на цій прекрасній планеті люди не воювали, а витрачали ресурси на дослідження космосу, створення нових ліків та розробку технологій, які допоможуть нам бачити тільки красоти цього світу, а не його гріхи. Але в реальності, швидше за все, я зберу рюкзак, покладу туди декілька турнікетів, камеру, броніжилет і поїду туди, де знову будуть стріляти, аби знову когось вбивати.
– Якими якостями має бути наділений воєнний журналіст?
– Бути емпатичним, справедливим, чесним перед собою і перед суспільством. Вміти тверезо оцінювати можливості та критично ставитися до себе – бо це може врятувати життя.
І обовʼязково – поважати людей, які потрапляють тобі в кадр. Поважати їхнє право залишатися людьми. На жаль, часто нехтують гідністю людей. Знімають їх так, як не варто чи говорять з ними так, як не варто. Бо не те слово або кадр можуть дуже травмувати людину або її родичів.
"Часто доводиться думати про безпеку бійців більше, ніж вони самі"
– Як поєднати висвітлення подій із безпекою та повагою до людської гідності?
– Я вважаю, що потрібно вміти змінюватися, адаптуватися і коригувати свої підходи в залежності від ситуації. Універсального правила немає, ми завжди ходимо по тонкому лезу.
Але, базово, я завжди сприймаю кожну ситуацію як терези: життя чи матеріал – що в цьому випадку переважає. Якщо я вважаю, що матеріал зупинить війну, можливо, в такому випадку життя важитиме трошки менше. Але в 99,9% випадків – життя переважає. Краще, щоб матеріал вийшов гіршим або слабшим, але люди залишилися живі. Плюс, якщо ти не один у команді, ти відповідаєш не лише за своє життя, яким ти ще можеш знехтувати, а й за колег, які теж ризикують.
Щодо етичності: якщо матеріал може вплинути на хід подій, то я можу його показати. Але коли немає крайньої необхідності, я шукаю інший підхід. Це впливає на репутацію, на можливість працювати надалі, а найголовніше – на життя тих людей, яких ти зняв. Тобі – зняти й піти, а їм – з цим жити.
Важко працювати з людьми в горі. Це вириває частинку душі. Ти можеш відсторонюватися, але воно все одно впливає. До того ж журналіста в такі моменти часто сприймають не як помічника, а як того, хто наживається на біді. Ти розумієш, що мусиш розповісти історію, але боїшся зайвий раз роз'ятрити цей біль.
– Ви зазначили, що намагаєтесь шукати підходи до людей, щоб не порушувати їхню гідність та безпеку. Можете поділитися конкретними прикладами?
– Банально – у мене є об'єктив 24-240 мм, що дозволяє знімати з відстані 100 метрів. Я не лізу камерою в обличчя. Коли я знімав фільм "Поверніть мені ім'я", ми знімали історію прощання з репатрійованим тілом бійця в Чернігові. Рідні були не готові говорити. Я вирішив фільмувати збоку, щоб не бути перед очима в людей, у яких страшна трагедія. Пізніше дружина бійця сказала: "Я вас навіть не бачила, думала, ви не прийшли". Ми записали з нею інтерв'ю пізніше, коли вона була готова до цього. Я витратив на цю історію більше часу, але зберіг гідність ситуації і не втручався у момент горя.
Ще приклад: на прильотах, коли бачиш людей без свідомості або оголених після вибуху. Я намагаюся показувати такі моменти фрагментарно, у тіні, щоб не спотворювати людину. Ставлю себе на їхнє місце: якби мій дім згорів, я б не хотів, щоб мені в обличчя тицяли камерою.
Нещодавно під час прильоту загинула дитина. Родина стояла навколо тіла. Я зняв загальний план здалеку на 240 мм, щоб не бути тригером. Люди в горі можуть бути абсолютно різними і мають на це право. І їхні емоції можна й треба передавати акуратно.
– А з військовими є подібні правила?
– Моє головне правило – не нашкодити. Я часто запитую бійців перед зйомкою, звідки вони родом. Якщо хтось з окупованих територій, я питаю, чи є там родичі. Часто хлопці про це навіть не задумуються, а потім кажуть: "Ой, точно". Це питання безпеки їхніх близьких, які можуть потрапити "на підвал" через один кадр.
Часто доводиться думати про безпеку бійців більше, ніж вони самі. Вони раді бачити нові обличчя, хочуть поговорити, забуваючи, що, умовно, мама в Мелітополі може постраждати.
Крім цього – жодних постановок. У 2016 році мені засіла в голову історія про те, як журналісти попросили бійців "стрельнути для кадру". Ті стрельнули, журналісти пішли, а по позиції прилетіла відповідь, і люди загинули. Яка цінність матеріалу, якщо він забрав життя?
Також не можна виказувати тактику, розташування чи тип озброєння. Це не несе великої інформаційної цінності, але може вбити.
– Чи було таке, що ви відзняли щось важливе, але вирішили не публікувати?
– Було багато кадрів, які "відстоювалися" в архіві місяцями або роками з міркувань безпеки. Наприклад, бойовий марш на звільнення Чернігівщини ми показали лише на річницю. Якщо матеріал не вийшов зараз – він вийде, коли прийде час. В архіві чекає багато історій
"Журналіст не повинен робити героїв. Його робота – документувати"
– Де проходить межа між необхідними обмеженнями заради безпеки та обмеженням свободи слова? Чи є заборони, які ви вважаєте цензурою?
– Я не бачив логіки в обмеженнях після підриву Каховської ГЕС чи при висвітленні деокупації Херсону. Коли цивільні можуть зняти все на телефон, а дрони ворога бачать кожен метр – забороняти роботу журналістів дивно.
Тактика бойових дій та глибина укриття – це секретно. Але місце, де живуть цивільні, не може бути таємницею. Часто це просто небажання привертати зайву увагу медіа. Проте ми попри заборони все одно шукаємо шляхи показувати такі історичні факти. Бо без кадрів з підриву Каховської ГЕС, деокупації Херсону, Ізюму чи Бучі світ би не знав правди.
– Нашому суспільству притаманна героїзація військових. Як говорити про це так, щоб не підривати довіру до військових, але й не легітимізувати злочини та ганебні вчинки?
– Журналіст не повинен робити героїв. Його робота – документувати. Люди самі оцінять вчинок. Звичайно, я знімаю з вдячністю до наших захисників, але якщо побачу негідний вчинок – я його покажу. Для мене головна цінність – справедливість. Якщо військовий розстріляв когось без причини або зробив щось інше незаконне – це злочин, і про це треба казати. Моя робота – розповідати про вчинки, а не створювати персонажів.