"Будь-який тиск чи вплив служить для мене пальним, а не демотиватором". Номінант Премії Ґонґадзе 2026 – Михайло Ткач

Серед цьогорічних номінантів Премії імені Георгія Ґонґадзе — Михайло Ткач, журналіст-розслідувач, який з 2021 року очолює відділ розслідувань "Української правди". До короткого списку Премії він потрапляє другий рік поспіль.

У своїй роботі Ткач спеціалізується на викритті корупційних схем, незаконного збагачення чиновників та порушень у державних структурах. Його матеріали неодноразово ставали підставою для суспільного резонансу та офіційних перевірок.

До УП 6 років працював у програмі "Схеми: корупція в деталях", спільному проєкті "Радіо Свобода" та телеканалу "UA:Перший", 5 років – у програмі розслідувань "Гроші" на каналі "1+1".

Михайло нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня за внесок у розвиток журналістики та висвітлення подій під час російського вторгнення в Україну 2022 року. Тричі поспіль очолював рейтинг "Журналісти року", сформований Інститутом масової інформації.

В інтерв'ю Михайло розмірковує про деградацію політичної відповідальності, етичні межі приватного життя посадовців та ціну, яку журналісти платять за право називати речі своїми іменами.

Про спадок Ґонґадзе та деградацію політичних еліт

– Коли ви вперше дізналися про історію Георгія Ґонґадзе, що тоді відчули?

– Мені було 12 років, коли це сталося, тому конкретних емоцій з моменту вбивства не пригадаю. Але згодом, коли почав займатися журналістикою, всі мої професійні асоціації були пов'язані саме з цією людиною.

Георгій був і залишається одним з найвідоміших українських журналістів. Його спадок – це одна з головних відправних точок розвитку нашого суспільства на шляху до тих свобод, про які ми зараз так багато говоримо.

– На якому рівні в питанні свобод ми як суспільство зараз перебуваємо?

– Ми постійно наступаємо на ті самі граблі, обираючи керівництво, яке на словах прагне свободи, а на ділі – зовсім іншого. Нещодавно мене запросили на зустріч, присвячену діяльності Георгія Ґонґадзе, і там ми переглядали фільм про діяльність Георгія, зокрема епізоди ефірів, де він ставив питання Кучмі чи Медведчуку. Я поділився з аудиторією спостереженням: це дивно, але навіть тоді топпосадовці рівня президента були вимушені сидіти навпроти журналіста і відповідати на питання, як би їм не було дискомфортно чи неприємно чути правду в очі.

Зараз ми як журналісти і як суспільство перебуваємо в абсурдній ситуації. У журналістів фактично немає можливості ставити критичні питання топпосадовцям, а у самих посадовців зникло розуміння того, що вони мають відповідати на суспільно важливі питання та пояснювати логіку своїх дій.

Ми начебто йшли до демократії, але прийшли до того, що влада, яка має ухвалювати рішення в інтересах суспільства, деградувала в плані відповідальності. Навіть у ті темні часи занепаду свобод було більше розуміння підзвітності, ніж сьогодні.

Між "зоною комфорту" та сприянням у вирішенні глобальних питань

– Наскільки важко сьогодні в Україні бути журналістом, який не просто інформує, а вказує на помилки вищого політичного керівництва?

– Говорити про все, не боятися здобувати суспільно важливу інформацію – це мій головний орієнтир. Величезна проблема в тому, що зараз дуже мало людей готові виходити з цієї уявної безпеки. До того ж влада не сприймає критику конструктивно, і це спричиняє ще більше передумов до небезпеки журналістів.

Щоразу, коли журналіст робить резонансний матеріал про зловживання чи корупцію, він свідомо погоджується на вихід з зони комфорту, на неприємні розмови, погрози чи "сигнали". Це не провина журналістів, що вони змушені про це думати – це наслідок середовища, яке створює влада.

З середини 2022 року ми в УП неодноразово наголошували на ризиках системи "п'яти-шести менеджерів", про яку згадував президент на прес-конференції наприкінці 2023 року (Президент України Володимир Зеленський сказав, що його команда складається лише з п'яти-шести людей, позбавившись якої "ми стаємо слабкішими" – прим.ред.). Ми говорили, що така концентрація управління неминуче призведе до корупційного чи управлінського колапсу.

Нас сприймали як ворогів, хоча ми просто хотіли збереження країни. Зараз ми уже навіть не говоримо про розвиток країни – а говоримо суто про збереження. Влітку минулого року ми зрозуміли, що система "п'яти-шести менеджерів" заїхала в ту стіну, про яку ми попереджали.

– "Лиш боротись – значить жить", – писав Іван Франко. І діяльність розслідувачів дуже асоціється з цією цитатою. Чи відчуваєте себе людиною, яка бореться за справедливість?

– Я не сприймаю свою роботу в таких пафосних сенсах. Моя робота – це щоденна рутина: пошук джерел, зйомки, створення матеріалів. У мене немає часу сидіти й думати про те яку назву має це все – "справедливість" як глобальну категорію.

Якщо в країні залишиться хоча б п'ять людей, які будуть об'єктивно говорити про проблеми та спонукати до їх вирішення – це вже буде надзвичайно великий результат для нашого нинішнього стану в країні. Я стараюся бути серед них.

Наша команда не робить достатньо, щоб ми могли претендувати на такі високі поняття, як справедливість, але ми намагаємося бути ефективними інструментами інформування.

– Чи повинна журналістика розслідувань ставити собі за мету конкретні зміни в суспільстві?

– Функція журналіста – це бути інструментом суспільства для інформування та здобуття тієї інформації, яка є закритою. Особливо це актуально зараз, під час дії воєнного стану, коли люди можуть споживати інформацію через "Єдиний марафон" чи мережу провладних Telegram-каналів і часто не усвідомлюють, наскільки образ, що їм формують, розходиться з реальністю.

Я не вважаю, що результатом роботи має бути сама зміна як така. Журналіст лише розповідає суспільству факти та може поставити владі гострі питання від імені громадян.

Якщо суспільство, отримавши інформацію, робить висновки – тоді є рух уперед. Нам надзвичайно важливо, щоб глядачі та читачі просто знали правду. Шляхів дізнатися правду на пʼятому році великої війни дуже мало, і влада докладається до того, аби цих шляхів ставало ще менше.

Зараз ми у критичній ситуації, адже внутрішній ворог працює над знищенням держави зсередини не менш ефективно, ніж зовнішній на лінії фронту. Але наше завдання – продовжувати бути інструментом інформування, незважаючи ні на що.

Про важливі викриття посадовців та межу приватного життя

– Який матеріал дав вам відчуття, що ви справді відстояли щось важливе?

– Я вважаю, що ключовою за цей рік стала серія матеріалів довкола захисту незалежності НАБУ та САП. Ми стали свідками маніпулятивної спроби знищити самостійність цих органів, причому в цьому процесі навіть президент України дозволяв собі публічні комунікації, які не відповідали дійсності.

Ми з колегами розуміли всі контексти: функції цих органів, сподівання суспільства та важливість їхнього існування для демократії. Тому наша команда доклала надзвичайно багато зусиль, щоб пояснити аудиторії "Української правди", що насправді відбувається за завісою цих маніпуляцій. Я вважаю, що наша команда внесла свою "зернину" в цей процес, і саме це дало відчуття відстоювання чогось справді важливого.

Я переконаний, що якби плани тих, хто хотів знищити незалежність антикорупційних органів та паралельно придушити вільні медіа, здійснилися, то вже за рік ми б прокинулися в зовсім іншій країні – без залишків свобод та демократичних сподівань. Тож це була критично важлива для майбутнього всієї країни серія подій та матеріалів на їхній основі.

Хочу зауважити, що операція НАБУ і САП "Мідас" – це справді унікальний випадок, коли вперше незалежний правоохоронний орган зміг "дотягнутися" і в певному сенсі довести факт високопосадової корупції безпосередньо під час повномасштабного вторгнення. Ми ще не знаємо всіх матеріалів цієї справи, але вона стала частиною великої серії розслідувань "Української правди" щодо оточення президента.

Ця операція пов'язана з низкою резонансних подій: від справи Олексія Чернишова та його спроб уникнути підозри до історії з прослуховуванням квартири Тімура Міндіча. Саме такі розслідування дають надію на рух країни вперед, адже вони показують реальний стан речей, який часто намагаються приховати за маніпуляціями чи цензурою.

– Як ви обираєте теми, над якими працюєте?

– Головним орієнтиром для нас завжди залишається суспільна важливість. Якщо ми бачимо масштабну історію, пов'язану з високопосадовцями чи депутатами, яка безпосередньо впливає на життя країни, – це і є наша відправна точка.

Останній рік був у цьому плані доволі очевидним, адже багато критичних тем буквально лежали на поверхні. Ми свідомо перерозподіляли та пріоритезували ресурси редакції, розуміючи, що надзвичайно важливо розкривати те, що відбувається безпосередньо в оточенні президента.

Визначними стали розслідування про Чернишова, Єрмака та Міндіча. Це, знову таки, ціла серія матеріалів. Зокрема, ми приділили багато уваги Олексію Чернишову та обставинам, пов'язаним із можливим уникненням підозри, про які повідомляли наші джерела. Так само ми працювали над поверненням у публічне поле реальних дій Андрія Єрмака, розповідаючи суспільству, що насправді стоїть за його медійною активністю. Важливою частиною цієї мозаїки стала історія Тімура Міндіча. Наша команда першою повідомила про те, що квартиру Міндіча прослуховували НАБУ та САП, і ми перші розкрили складну мережу зв'язків між цими фігурантами. Розслідування та публікації на цю тему продовжуються – нещодавно на УП ми випустили три серії матеріалів з публікаціями "плівок Міндіча", тож ця найбільша антикорупційна операція в історії країни знаходиться в динаміці.

– Де для вас проходить межа між правом на приватність і обов'язком посадовця бути підзвітним?

– Ця межа закінчується в той момент, коли людина приймає рішення піти у владу, особливо якщо вона йде туди як друг президента. Візьмемо випадок із народним депутатом Юрієм Корявченковим (Юзіком) в Іспанії. Він апелював до приватного життя. Але якщо ти – депутат від президентської фракції, якщо твоя родина купує нерухомість за кордоном і ти щомісяця туди приїжджаєш під час війни, ти маєш розуміти: твоя життєдіяльність представляє суспільний інтерес.

Хочете приватного життя? Будь ласка, живіть ним, але не йдіть у владу і не наражайте на небезпеку громадян України своїми рішеннями.

– Як ви працюєте з ризиком помилки? Адже ціна неточності в розслідуванні – ваша репутація.

– Глядач бачить лише те, що нам вдається, і не бачить сотні годин того, що не вдалося. Ми можемо поїхати не за тією машиною, стати не в тій точці, не розрахувати час на світлофорі й втратити об'єкт тощо. Це для мене помилки процесу, і їх безліч. Робота за кордоном – це подвійна відповідальність. Бо готелі, перельоти, оренда авто коштують грошей, і має бути результат.

Щодо фактичних помилок у матеріалах, то ми дотримуємося стандартів: якщо інформація не підтверджується з додаткових джерел чи документів, вона не стає матеріалом. Якщо аргументів не вистачає, робота продовжується, доки не з'явиться повна доказова база.

Про тиск, погрози та мотивацію продовжувати

– Чи були за останній рік випадки, які вас справді змусили хвилюватися за власну безпеку? І як ви даєте собі з цим раду?

– Тиск – це частина моєї роботи. Будь-який тиск служить для мене пальним, а не демотиватором. Звісно, за останній рік ми багато пережили: інтернет-кампанії ботів, особисті погрози, інформацію про фізичну небезпеку. Я перевіряв ці дані, іноді вони не підтверджувалися, але хтось це робив свідомо, щоб зупинити нас після чергового матеріалу.

Особливо важким був період після розслідувань про Олексія Чернишова та Андрія Єрмака. Ми з Севгіль Мусаєвою, головною редакторкою УП, якось сіли й намагалися згадати все, що на нас "падало" за цей час. Це була якась надзвичайна кількість фактів тиску, ми навіть не розуміємо, як через все це пройшли і проходимо. Але ми маємо це робити.

– Що вас мотивує залишатися в професії, попри такі ризики?

– Я не хочу бути пафосним. Я вже про це говорив. Щовечора, коли працюю в офісі, я бачу у вікно швидкі, які забирають поранених військових. Ми всі розуміємо, в який час працюємо і якою ціною виборюється кожна хвилина нашого існування. У порівнянні з тим, що віддають люди на фронті, наші ризики – це ніщо. Тож мені про мотивацію і не йдеться. Головне, щоб це все було недарма.

Ми вже сім років спостерігаємо за владою Володимира Зеленського, але й досі не до кінця знаємо цих людей – у чиїх інтересах вони діяли ці роки: своїх чи суспільних?. У нас іще багато роботи. Думаю, все найцікавіше – і найсумніше – ще попереду.