Мистецтво як опора: у Києві відкрили виставку з історіями родин безвісти зниклих
Наразі в Україні щонайменше 80 000 родин проживають досвід невизначеної втрати. Виставка "Статус: безвісти. Стан: чекаю (люблю)" відкриває лише кілька з цих історій — про тих, хто вчиться жити в очікуванні та долати біль невизначеної втрати.
У Національному музеї Тараса Шевченка в Києві відкрилася виставка "Статус: безвісти. Стан: чекаю (люблю)". Проєкт об'єднав мистецькі роботи родин безвісти зниклих військових, які через творчість говорять про досвід невизначеної втрати.
Ця виставка стала простором зустрічі та підтримки для тих, хто живе в очікуванні. Тут можна бути поряд одне з одним. Говорити — і тебе зрозуміють, або просто мовчати й побути поруч. Простір створений для підтримки та висвітлення теми зниклих безвісти, адже вона має залишатися видимою для суспільства.
Експозиція складається з робіт, створених під час творчих зустрічей, ініційованих громадською організацією "Берегиня". Для багатьох жінок ці зустрічі стали важливою опорою: творчість допомагає заспокоїтися, відволіктися та проживати досвід разом. Водночас під час цих зустрічей вони обговорюють — де шукати інформацію про зниклих, куди звертатися, як подати необхідні заявки та де отримати підтримку.
Героїні виставки не зосереджуються лише на власному болю. Багато з них продовжують допомагати іншим. Одна з мам пече смаколики для військових. Інша, почавши шити, створила й запатентувала антидронову ковдру. На її пошиття громадська організація "Берегиня" збирає кошти під час благодійних ярмарків, продаючи роботи жінок.
Одна з героїнь виставки — Олена. Її син зник під час виходу українських військових з Іловайського котла у 2014 році. Вдома на батька чекають двоє дітей. За словами Олени, саме онуки допомагають їй зберігати віру.
"Ці дітки робили і роблять усе, щоб їхній тато повернувся. Настя тоді почала вести щоденник — писала, щоб тато, коли повернеться, знав, як вона жила. Вона казала: "Я так щось забуду". Ми купили їй гарний записник, і вона щодня записувала, що з нею відбувалося, щоб потім усе розповісти татові. Дениско збирав свої маленькі "скарби", щоб віддати їх за повернення тата. У нас досі зберігається той їжачок. Ми чекаємо, надія не вмирає".
Кожна робота, представлена в експозиції, — це опора для тих, хто продовжує вірити й чекати.
Експозицію поділено на три зони. У першому залі представлені мистецькі об'єкти та особисті історії жінок — цитати та спогади.
Друга зала поєднує відеоінсталяцію на основі документального фільму з окремих інтерв'ю героїнь та інсталяцію "Пульсуючий біль" зі звуком серцебиття.
Третя зала має назву "Війна — це імена". Простір взаємодії, де відвідувачі можуть написати на стінах імена тих, кого вони чекають, або кого забрала війна.
Виставка "Статус: безвісти. Стан: чекаю (люблю)" триватиме до 30 березня 2026 року у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Вхід для відвідувачів безкоштовний.