"Мій дім поруч – треба йти". Як ветеран з Донеччини вчиться жити наново і чекає на дорогу

Про цю зустріч ми домовлялися два місяці. Коли познайомилися, Дмитро якраз їхав до Львова на реабілітацію. Розмовляв завжди бадьорим голосом з планами, з усмішкою, яку чути навіть через телефонну трубку. Якось між справою запитали: як повертатимешся додому зі Львова?

– Ще не знаю. Думаю, Блаблакаром, а там на таксі. Мушу повертатися, батько захворів.

Просто Блаблакар зі Львова на Кіровоградщину на протезах, бо вдома чекають.

Дмитро з Дружківки на Донеччині служив у 66-й бригаді, втратив обидві ноги. Тепер живе у Новомиргороді з батьками, витрачає десять тисяч на місяць на таксі, бо дороги від будинку немає, і дев'ятий місяць чекає на оформлення пільг. Пенсійний фонд відповідає: "На розгляді".

Дружківка, бетон і 24 лютого

Дмитро виріс у Дружківці, невеликому місті на Донеччині, яке тепер майже повністю зруйновано росіянами. Після школи закінчив технікум на електрогазозварника, але за фахом не попрацював: "Щось не пішло".

Далі був завод "Моноліт" у Донецьку, потім розвезення товарів і звичайний ритм промислового міста, де, за словами Дмитра, життя зводилось до роботи, музики й фарбування машин.

24 лютого 2022 року він якраз був на розвезенні, коли зателефонували і сказали: "Війна. Сьогодні не їдемо". Поїхав до Дніпра сам один, без батьків. Там моніторив новини, зустрічався з друзями, говорив про те, що робити далі. Вугледар вирішив усе:

– Я вже зрозумів, що сидіти немає сенсу – мій дім поруч, треба йти.

У 2023-му Дмитро прийшов до 66-ї окремої механізованої бригади, тієї, що воювала під Слов'янськом і Лиманом. Хотів бути водієм, але прав не було. Взяли в піхоту.

Позиція, міномет і турнікети, які накладав сам

Про різницю між війною по телевізору і тією, що побачив на власні очі, він говорить: "Це треба побачити. Тяжко".

Найважче зайти на позицію і вийти. Постійні обстріли. Дронів у 23-му ще було менше, ніж зараз, але позиції були непідготовлені, траншеї по коліна. Також каже, що у підрозділі не було налагодженої тактичної медицини, тому коли отримав поранення, то турнікети накладав собі сам.

Міномет. Непідготовлена позиція. Потім – не пам'ятає. У Слов'янськ його везли вже без свідомості. Далі була лікарня Мечникова у Дніпрі, проблеми з легенями, ампутація обох ніг. Увечері того ж дня – реанімаційний потяг на Київ. Між позицією і столицею минула доба.

Про втрату обох ніг він розповідає так само, як про бюрократичні черги і нескінченний маршрут між госпіталями. Потім додає, що медики в одному із закладів довго не звертали уваги на скарги, що болить вухо. Казали "займайся ногами, вухо почекає". Коли нарешті обстежили, то виявили тріснуту перетинку й отит.

– Зверталися 300 разів, а розгледіли вже пізно, – констатував факт Дмитро.

Будинок за чотири тисячі доларів і дорога, якою страшно їхати

Після госпіталів Дмитро шукав, де дешевше жити. Так опинився у Новомиргороді на Кіровоградщині. Тут за чотири-п'ять тисяч доларів придбав будинок – це були заощадження від окладу ще як військового.

Зараз живе тут із батьками, але сам думає переїхати до Кропивницького: там є робота, там більше людей.

Ми зустрілися на третій день після чергової виписки. Він щойно повернувся з реабілітації.

"Вже наче все, вже наче виписався", – каже ветеран.

До магазину їздить на таксі. Дорога від будинку така, що, за його словами, "йти, то жах". Протези дозволяють пересуватися, але нести покупки і балансувати на нерівному ґрунті, це вже дві різні задачі. Тому таксі. Тисяч десять на місяць виходить. Аби просто придбати продукти.

– На таксі довго не наїздишся, якщо кожен день, – додає Дмитро.

Місцева соціальна служба виділяє машину з водієм. Можна замовити на конкретний день, і вони чекають, поки він об'їжджає лікарні й збирає документи. Проте кожен день так не викличеш: "Я не один, там й іншим хлопцям треба їздити".

Пільги на комунальні послуги Дмитро чекає дев'ять місяців. Подавав тричі. Пенсійний фонд Новоукраїнського району Кіровоградської області щоразу відповідає одне й те саме.

– Я не знаю, що там розглядати. На розгляді вже кілька місяців, – обурюється ветеран.

*За кілька днів після оприлюднення інформації про затримку оформлення пільг Дмитра питання вирішилось.

Roland 404, кол-центр і робота, під яку вже готують кабінет

Після поранення Дмитро вже встиг попрацювати у кол-центрі "Нової пошти". Потім знову реабілітація, знову лікарня. Зараз йому пропонують нову посаду. Йдеться про супровід військових. Деталей не розкриває, каже лише, що їде на зустріч, а там "під мене вже готують кабінет, щоб було зручно".

Вдома є комп'ютер і семплер Roland 404. Для тих, хто не знає, це прилад для створення музики. Купив сам і робить музику між лікарнями. Наступного дня після зустрічі він відправить нам кілька власних музичних напрацювань.

Раніше любив бути в центрі уваги: гуляти, компанії, друзі. Тепер друзі всі в армії, бачаться двічі на рік, коли ті вибивають відпустку і спеціально підбирають дати, щоб зібратися разом.

– В отпуск приїдуть, то до них поїду, – каже Дмитро.

"Просто дякую і все. Мені здається, цього достатньо"

Дмитро переходить на українську і каже, що ще не до кінця, але намагається. Про ставлення людей говорить наче з подивом. У магазині десь затримався касир. Жінка поруч почала кричати: "Тут стоїть людина з інвалідністю, де касир?!" Ветеран каже, що краще б вона цього не робила…

– Я б і так постояв. Нічого страшного. Просто "дякую" і все. Мені здається, цього достатньо.

Дмитро не любить жалості. Просто "дякую" і черга, де всі рівні.

Машина, яку не очікував

Ми приїхали до Дмитра в рамках проєкту "Достойне життя ветеранам" і привезли інклюзивний автомобіль. Машина переобладнана під ручне керування, у багажнику є місце для крісла колісного з лебідкою. Він не знав, що в цей день він отримає власний транспорт. За легендою, як журналісти ми приїхали просто записати розмову.

Коли йому сказали, що цей автомобіль його, він довго мовчав, а потім сказав:

– Серйозно? Я завжди все сам, не звик. Подарунків у житті майже не було.

Дмитро ще раніше записався на курси водіння у Кропивницькому, є така програма "Права без бар'єрів". Отриману виплату за поранення він не витрачав, а мріяв за них придбати власну машину. Вживану. Тепер каже: "Suzuki можна вже не купляти".

Цього разу він сів за кермо вперше після поранення. Сказав, що за кермом після поранення їздив тільки у PlayStation.

Дмитро поки живе в Новомиргороді та чекає на виплати. Збирається на роботу до Кропивницького. Хоче зробити ремонт в будинку, де мешкають батьки, і мріє відкрити автомийку самообслуговування: "Тут якраз після дощу з автомийки можна не виїжджати".

Все вказує на те, що після отримання інклюзивного автомобіля та зекономлених коштів на купівлі вживаної Suzuki, ця його мрія таки може здійснитись.

На ручці ручного управління у машині є напис "Я сильний. В мене вірять. А значить все вийде!". Дмитро прочитав, а ми сказали, що хочемо, щоб він бачив його щодня і відчував те, що там написано, що є люди, які в нього вірять і про нього не забувають.